"Мовою військової втрати": як у "TAPS Україна" піклуються про родини полеглих героїв

У Дніпрі є громадська організація, що допомагає людям, які втратили у війні захисника чи захисницю, відбудувати "місток" або віднайти "човен", щоб покинути безлюдний шматок суші. Осередок "TAPS Україна" працює з 2018 року, тоді наша країна приєдналась до міжнародної мережі — стала 24 членом великої родини "TAPS".

Що допомагає сім'ям жити далі? Як підтримувати людей, які втратили рідних у війні? Які фрази краще ніколи їм не говорити? Про все це — у нашому матеріалі.

Лише за перші сім років війни на Донбасі загинуло приблизно 4 150 українських військових — такі дані Управління верховного комісара ООН з прав людини.

На початку грудня 2022-го радник глави Офісу президента Михайло Подоляк заявив, що під час повномасштабного вторгнення в Україну від 24 лютого загинуло від 10 до 12,5-13 тисяч захисників.

Кожна сім'я переживає жалобу по-різному. Олена Шилова втратила свого чоловіка в липні 2015 року. Сергій "Грін" був у добровольчому батальйоні "Правого сектору", підірвався на міні під Гнутовим, за його життя боролися лікарі в Дніпрі, але марно. Чоловік загинув.

"Втрата випалює у душі все. Всередині — випалене поле", — говорить Олена Шилова. Вона три роки доводила, що її Сергій був добровольцем. Увесь цей час жінці допомагали волонтери. Вдова вирішила: щойно закінчить із цією справою, сама буде підтримувати людей, які втратили рідних. Так і вийшло — з 2018-го року Олена Шилова стала психологинею "TAPS Україна".

"Після втрати ти наче залишаєшся на самоті на якомусь острові. Начебто все бачиш, все помічаєш. Але ти наодинці зі своїми емоціями та відчуттям порожнечі. Це втрата опори, частини себе й частини життя. З'являється самотність, за нею — страх перед майбутнім. Не вистачає сил на всі справи. Емоції дуже складні, їх багато. Дівчата, які втратили чоловіків, говорять, що їх не розуміють. Суспільство трохи жахається: «Ходить як прокажена». Люди не знають, як бути поруч з людиною, яка втратила рідного", — говорить психологиня.

Гуртувати родини, які втратили захисника чи захисницю, надавати їм психологічну та соціальну допомогу — цим займається громадська організація "TAPS Україна". Осередок працює в Дніпрі з 2018 року.

"Тут усі спілкуються однією мовою — мовою військової втрати. Я зрозуміла, що мені самій не вистачало чогось схожого після загибелі Сергія — щоб поряд були такі люди, як я сама", — говорить Юлія Дмитрова.

Жити не втратою, а з втратою — цьому вчать у "TAPS Україна".

У 2016 році депутатка міської ради Дніпра Юлія Дмитрова відвідала Америку. Це був обмін досвідом із колегами з держдепу США. З 2014 року жінка працювала як волонтерка з військовослужбовцями та родинами загиблих, тож найбільше під час візиту зачепила зустріч із представниками "TAPS USA".

"TAPS" — це національна некомерційна організація, яка допомагає та опікується тими, хто переживає смерть військового чи ветерана. З 1994 року "TAPS" створює програми для постраждалих на національному та світовому рівнях. Це міжнародна організація — країни долучаються до мережі, щоб разом піклуватися про людей.

"У «TAPS» дуже комплексна програма роботи із родинами загиблих. Напрацювання американських колег можна адаптувати під українські реалії та запустити. Після повернення в Дніпро ми почали листуватися з «TAPS»", — розповідає Юлія Дмитрова.

У листах обговорювали створення українського осередку — саме в Дніпрі. Причин було декілька.

"Ми були першими, хто почав мобілізацію добровольчого руху у 2014 році. Із Дніпропетровщини боротися із загарбниками пішла найбільша кількість військовослужбовців — відповідно була й велика кількість загиблих", — говорить Юлія Дмитрова.

У 2018 в Дніпрі з'явилась громадська організація "TAPS-Україна" та однойменний благодійний фонд. Членів правління обирали з родин загиблих героїв Дніпропетровщини. Філософія спілки така: просто цивільна особа, яка нікого не втратила у війні, може бути волонтером у "TAPS", але очолювати проєкт мають сім'ї загиблих, бо вони краще розуміють одне одного.

Україна стала 24 країною, що приєдналася до міжнародної мережі. Колеги з "TAPS International" передали у Дніпро свої методики роботи з родинами загиблих.

За час свого існування у "TAPS Україна" провели вже сотні заходів. Мета у них одна — психологічно підтримувати родини, які переживають втрату близьких на війні. Нині є група з 60 спеціалістів, яка "веде" сім'ї з Дніпра та області.

"У нас є заняття з психологами. Також ми створюємо великі форуми, на яких збираємо родини загиблих. Для дітей та дорослих — окремі локації. Це денний захід з купою івентів, починаючи з гончарної майстерності, арттерапії, масажу, йоги — всього, що може звільнити думки та розслабити тіло",— розповідає Юлія Дмитрова.

За словами Юлії Дмитрової, люди, які втрачали рідних з 2014 року до 2022, були не готові до роботи із "TAPS". Вони відмовлялися працювати з психологами. Але члени організації все одно роздавали та розсилали свої матеріали родинам, щоб ті, коли наважаться, все ж могли звернутися  "TAPS". Багато людей лише через кілька років після втрати починають долучатися до заходів організації.

Інша ситуація склалася вже від 24 лютого. З початку повномасштабного вторгнення "TAPS Україна" супроводжує родини загиблих — від звістки про втрату рідного до поховання, а потім підводять до роботи з психологом чи інших видів допомоги.

"Сім'ї, які у 2022 втратили своїх рідних, одразу працюють з психологами. Вони знають, що їм потрібна допомога, тому самі звертаються, не потрібно нікого вмовляти. Але так швидко вивести їх зі стану горя ми не можемо, потрібен час. Ми спілкуємося, приділяємо одне одному увагу, щоб вони знали, що не одинокі", — говорить Юлія Дмитрова.

Лікар-психотерапевт, який з 2014 року працює з родинами загиблих та допомагає їм у межах "TAPS", Олег Чабаненко говорить, що після 24 лютого портрет сім'ї, яка втратила рідного, повністю змінився — як і сам процес горювання.

"У 2014 році серед людей була розгубленість та невпевненість. Тоді ніхто не називав війну війною, для всіх це було АТО. Хоча українці гинули або повертались у мирне життя з інвалідністю. Після 24 лютого ми загартувались. Люди стали психологічно іншими — зрілими. Нарешті влада назвала війну війною. Ворога назвали ворогом. Країну, яка на нас напала, назвали агресором. Це розставило всі крапки, яких не вистачало до цього",  — розповідає Олег Чабаненко.

Крім того, за 8 років зросла довіра до психологів. Українці готові звертатися до спеціалістів та працювати з ними, приходять вже вмотивовані.

Коли сім'ї, що пережили схожий досвід втрати, спілкуються між собою, їм легше переживати горе.

"Ми намагаємося збирати людей, які в жалобі, та щось із ними робити. Їздили в намолені місця, відвідували екоферми, ходили в походи, сплавлялись на каяках та багато готували. В активну фазу ковіду сідали та шили маски, бо спільна праця зближує. Здається, як допоможе подолати якісь емоції ліплення вареників? Але поряд завжди є спеціаліст, який направляє розмову у правильне річище. Віртуозність психотерапії полягає у тому, що люди й не розуміють, що побували на сеансі у психотерапевта".

Родини, що втратили рідних, поділені по групах. Мами, що втратили сина чи доньку, працюють з такими ж мамами, тати — з татами, а дружини — з дружинами. Олег Чабаненко пояснює, чому так:

"Мама й дружина якогось чоловіка не завжди можуть знайти спільну мову. Мама може сказати: «Ти не розумієш, як воно болить, коли втрачаєш дитину. А ти собі ще знайдеш чоловіка». Але ці слова сильно ображають".

Психотерапевт став ініціатором створення окремих груп із татами загиблих. Бо чоловіки в присутності дружинах часто не розкриваються.

"Говорять жінці: «Іди поговори зі спеціалістом, а я сам впораюсь». На таких окремих для батьків заходах зовсім інші розмови та інша сльоза. Знаєте, така чоловіча сльоза, вона вартує дорого, щоб її заслужити, потрібно увійти в довіру. Я стараюсь робити все, щоб чоловіки поплакали".

У "TAPS Україна" намагалися вивести організацію на національний рівень, щоб такі осередки, як у Дніпрі, з'являлись і в інших містах країни.

"Є окремі ініціативи, організовані родинами, але маленькі, направлені на якусь меморіальну роботу чи отримання соцвиплат. Ми не змогли знайти активних людей по містах, які б підхопили цю ідею масштабно", — говорить Юлія Дмитрова.

Юлія Дмитрова

Проблема в тому, що в таких спілках все має триматися на самих родинах загиблих, їх потрібно згуртувати та вмотивувати — це складно. Також на першому етапі, коли організація тільки розвивається, зовсім не буде заробітних плат. "TAPS Україна" у Дніпрі існує на донорські кошти, ГО не зможе фінансувати інші осередки, вони мають стати фінансово самостійними. Але дніпровський осередок готовий підтримувати схожі ініціативи своїм досвідом та напрацюваннями.

Організацію можна підтримати фінансово, щоб вона змогла подбати про якомога більше родин загиблих. Також у "TAPS" раді волонтерам, які можуть провести якийсь захід для сімей. Юлія Дмитрова пояснює:

"Щось із арттерапії, наприклад. Те, що зможе об'єднати та згуртувати родини. У нас на сайті є електронні анкети для родин загиблих, якщо ви хочете долучитися, і окремо для волонтерів".

Також в організації не вистачає юристів та адвокатів, які розуміються на військовій тематиці й зможуть допомагати родинам розв'язувати такі питання.

Чого точно не треба робити — знецінювати горювання. Не слід говорити шаблонні фрази, наприклад:

• Господь забирає кращих;
• через все пройдемо;
• це мине;
• смерть своє забрала, не лий сльози;
• всі ми там будемо. Усі через це проходять. Усі переживання вляжуться;
• час лікує;
• там йому/їй краще;
• я розумію, як це боляче;
• тримайся, адже іншим ще гірше, ніж тобі;
• треба жити заради… Будьте сильними. Ти маєш витримати;

Людині потрібні співчуття та душевне тепло, можливість висловити свої почуття, емоції, переживання.

"Найважливіше просто бути поруч. Слухати, тримати за руку, обіймати. Дати виплакатись. Сльози на самоті не допоможуть. Коли людина плаче комусь чи з кимось, це вже допомога. Коли розділяєш горе — стає половина горя. А коли поділяєш радість, вона подвоюється", — говорить Олег Чабаненко.

Також Олена Шилова радить допомагати фізично — з речами, з якими людина, яка переживає втрату, не може сама впоратись через загальмованість сприйняття. Наприклад, можна приготувати поїсти або посидіти з дітьми. 

↓Читайте також

Служба без кінця. Чи буде демобілізація після року служби та як підтримати військових на свята?

"Мені вже нічого не страшно": історія дружини загиблого захисника, яка створює Берегинь