Про те, чого потребує українська армія, як змінився психологічний портрет ворога та чому прийти на війну непідготовленим є найбільшим злочином, офіцер розвідки розповідає відверто. Каже: "вибір воювати був свідомим і згодом він змінив усе життя".
У цьому матеріалі з серії "Обличчя оборони" ми говоритимемо про знання, які рятують наших бійців та чому головне на війні — не втрачати зв'язок.
Броня, броня і ще раз броня!
Про "війну кадіків" військовослужбовець згадує з посмішкою. Розповідає, як з перших днів війни довелося воювати на транспорті, абсолютно не призначеному для військових дій. Згадує, як раділи будь-яким автівкам, які вдалося якимось чином десь узяти: хтось подарував, хтось передав, якісь компанії, приватні особи. Військові самі займалися переобладнанням цивільного транспорту під військові потреби:
"Тоді ми розуміли, що іншого шляху нема. Як-то кажуть, на війні всі засоби йдуть у хід".
Проте, війна швидко довела, що спеціальний військовий транспорт дозволяє захистити особовий склад, який прямує до позицій та й під час виконання бойових задач.
"Коли шляхи знаходяться під вогневим контролем ворога, хлопці дуже часто гинуть або отримують поранення виключно через те, що немає броні", — констатує спецпризначенець.
Військовий розповідає, є безліч випадків, коли броньовані машини на кшталт "Хамві" рятують життя. Звичайні автівки не витримують обстрілів мінометами чи протитанковими ракетами — від машин нічого не залишається. Тож вцілілі військові мусять самотужки діставатись до безпечного місця.
"Тому нам потрібна броня, броня і ще раз броня!" — наголошує "Тундра".
"Пташки" на передовій: очі та зброя
"Мавіки-3 — це наші очі, це наші корегувальники, це наші помічники у всьому, вони ж зброя. Для них уже розроблено безліч різних девайсів, які можуть нести боєприпаси від найпростіших «вогів» і закінчуючи термобаричними, кумулятивними й надскладними снарядами, які мають високий ступінь ураження. Тому це наш незамінний помічник", — ділиться практичним досвідом "Тундра".
Засоби повітряної розвідки були на озброєнні української армії з перших днів війни. Проте, на початках насиченість ними підрозділів була досить низькою: "Часто доводилося ризикувати людьми, щоб здобути потрібну інформацію для корегування, для виявлення ворога, для виявлення їхніх позицій, техніки, озброєння, пересування і так далі".
Військовий зазначає, що саме "мавіки-3", а не якісь інші, використовують нині на передовій. Саме вони дають найстійкіший зв'язок, є ефективними у швидкості та комунікації, адже оснащені якісними камерами.
Але таких "пташок" бійці втрачаються щодня. Військові жартують поміж собою, що "мавіки", як БК, яких на день має бути не менше трьох. Адже "мавік" — це техніка, яку можна втратити через помилку, через використання ворогом потужних радіолокаційних станцій. А за відсутності супутникового зв'язку такий дрон може банально розбитись або потрапити під вогонь власних збройних сил. Розвідники підрахували, що батальйон повинен мати на озброєнні хоча б п'ятдесят дронів на місяць.
Загалом, "мавіки-3" — це розвідники, а "мавіки-2" — ударні механізми. Розвідники працюють від найближчих позицій переднього краю до шляхів накопичування ворога, шляхів переміщення будь-якої техніки, боєкомплектів та на виявлення його вогневих засобів ворога. Глибина польоту дрона залежно від напрямку фронту, може бути до чотирьох кілометрів.
"Без «пташок» на фронті усі інші засоби, які є на озброєнні української армії, не мали, б на мою думаю, і 50% своєї ефективності", — резюмує військовий.
Найбільший злочин — прийти непідготовленим
"Тундра" згадує, як готувався до війни, витрачав кошти на придбання необхідної амуніції та вишкіл. Переконаний, якби це навіть було не так, то перше, що зробив би, коли потрапив на війну — почав вивчати все, що тепер оточує. Ціна таких знань – життя.
"Є такий хороший вислів, я його тримаю як молитву: на війні є три причини смерті. Перша — це злочин, друга — це помилка, третя — це доля. Найрозповсюдженіший, на жаль, злочин. Це коли непідготовлені люди призивають на війну непідготовлених людей і не готують їх до війни", — констатує військовослужбовець.
Він каже — зустрічав багато тих, хто мобілізовувався й не вважав за необхідне займатися самопідготовкою, думаючи, що хтось повинен зробити це за них.
Відточування навіть вже набутих навичок рятує: "Багато рухів — рефлекторні. Якщо твоє тіло навчиться правильно реагувати на будь-які ситуації, які тебе можуть чекати, то ти зможеш вижити. Це секунди, можливо, долі секунд, але це так".
Військовий переконує: кожен може розвиватися у військовій справі, маючи доступ до методичної інформації з відкритих джерел батальйону. Треба просто брати те, що тобі дають. Адже ворог теж вчиться.
На думку військового, ворога не можна недооцінювати. І портрет рашистів від початку війни змінився. Вони все такі ж агресивні, все такі ж сповнені ненависті, такі ж скажені. Але вони не хочуть помирати, тому вчаться.
"Я на власні очі бачив, як потрапляє артилерійський снаряд у скупчення цих недолюдей, а вони змушені йти далі вперед, у наступ. Тому що вдома їх після відступу чекає дуже неприємне покарання", — коментує Тундра.
Розвідники розповідають, що "відказників" розстрілюють і піддають тортурам свої ж. Тому вони вчаться, прагнуть діяти краще, ніж раніше.
Збройні сили дають відсіч, бо працюють злагоджено. Багато змінилося від початку війни. Завдяки технічним засобам та інтелекту військових, у збройних силах вдалося вибудувати взаємодію і зв'язок. Це дозволяє підрозділам між собою розподіляти ролі, цілі та відповідальність. Кожен робить свою справу — сплановано, скоординовано, результативно.
Українці завжди незламні
Військовослужбовцям важливо знати, що пекло, яке вони бачать на передовій щодня — рубіж стримування ворога. А за спиною є мирне життя рідної країни.
"Хочу єдине нагадати нашій нації, нашим громадянам — війна не скінчилася. Ми можемо радіти, ми щасливі, що є в Україні місця, де ми вільні. Але війна не скінчилася. Не можна звикати, абстрагуватися, не допомагати. Треба гуртуватися ще з більшою силою, згадати, якими ми були у перші дні війни, коли кожен був військовий. Тільки тоді Україна переможе! Коли кожна дія військового матиме підтримку у тилу!"
Авторка: Ірина Поліська, позивний "Ума Турман"
Крим захищає Бахмут: історія юнака, що стоїть проти тих, хто забрав його дім
"Якщо сьогодні я пишу не про тортури, то я пишу про смерть", — історія журналістки, яка вибралася з Маріуполя
