Деколонізувати Україну: як студенти говорять про Луганськ через документальні фільми
У чому проблема?
"У 1947 році мою бабусю разом зі всією сім'єю депортували в Комі АРСР (автономна республіка на північно-західній частині Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки) через проукраїнські погляди", — розповідає "Рубриці" студентка Ярослава Губова.
Дівчина надає записи розмови з бабусею:
"Мене і родину депортували до Комі АРСР. Їхали непосильно довго, у вагонах для скота, тато там і помер. Їсти давали тільки рибу й хлібину в день, води не давали. По приїзду умови стали тільки гірше. Мати сказала: «Тікай краще звідси, інакше помреш тут із нами». Ну я і втікла. Чіплялася за потяги, десь просто йшла пішки… але мене знов відправили в Комі…
Пройшло багато років, і ми вже могли б повернутись додому, не на Закарпаття (жінка народилася та виросла на Закарпатті, — ред.), хоча б у Центральну Україну (у рідні міста та села депортованим повертатися не дозволяли, поселяли в центральні та східні регіони, — ред.). 50 років ми прожили в Караганді (місто в Казахстані, куди втекла жінка, — ред.) і опісля вернулися в Дніпро. Така вона, депортація людей, вірних своїй батьківщині й народу. Така вона, каторга людей, вірних правді й волі".
Фото: архів сім'ї Ярослави
Історія бабусі Ярослави не одинична, примусової депортації зазнали десятки тисяч українців. Лише в період 1939 року було насильно вивезено до Сибіру і Середньої Азії близько 1,2 млн людей. Роман Теслюк, провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, зазначає:
"Після закінчення Другої світової війни тоталітарний комуністичний режим, на жаль, не був засуджений світом, що дозволило йому продовжити практику винищення та підкорення населення підконтрольних «республік». У зв'язку зі звинуваченням кримських татар у співробітництві з гітлерівцями у травні 1944 р., в Узбецьку РСР та деякі регіони РРФСР із Криму було депортовано 191 тис. киримли. Разом з ними з Криму виселили греків, болгар, вірмен (усього близько 37 тис. осіб)".
Примусова депортація українців продовжується донині на тимчасово окупованих територіях. За словами Володимира Зеленського, станом лише на 2022 рік росія примусово вивезла понад 1,6 млн українців.
Депортація — один із факторів, який підтверджує колоніальну політику росії щодо України, де росія роками виступала країною-імперією, яка поневолювала практично всі країни, що оточували її, включно з Україною. Тетяна Філевська, креативна директорка "Українського інституту" та дослідниця українського мистецтва, стверджує: "Довгий час росію не визнавали імперією, а Україну — колонією". Однак історичні події — геноцид, примусова депортація, знищення інтелігенції та української мови — факти, які свідчать про намагання росії знищити Україну як незалежну державу.
Довгий час проросійська влада України лише підкріплювала імперський вплив росії. Наприклад, у 2010 році Віктор Янукович заявив, що "Голодомор несправедливо визнавати геноцидом українців". Через нерозуміння мотивів росії та проросійські нахили тодішньої української влади війна в Україні, яка почалася у 2014 році, вважалася світом громадянською аж до 2022 року, коли "братній" народ проявив своє справжнє "братерство".
Попри це, суттєвий столітній вплив росії важко викорінити одразу. Він закріпився в багатьох проявах: у російських назвах вулиць, пам'ятниках пушкіну, нав'язаній російській мові й культурі на теренах України та багаторічній спробі знищити українську ідентичність через поступове знищення її регіонів.
Яке рішення?
Колонізовані країни постають перед питанням, як, окрім територіальної цілісності, відновити власну ідентичність. Життя в колоніальній політиці наносить суспільству травму, після якої воно ще довго оговтується.
Так у глобальних процесах з'явився рух деколонізації. Тетяна Філевська описує деколонізацію так: "Це спроби звільнитися від імперських впливів й імперського насильства". Ці процеси повинні бути охоплені не лише на рівні держави, але й на рівні окремих життів кожного з нас. Державні процеси, зокрема, почалися зі стартом декомунізації та дерусифікації. Індивідуальні ж відбуваються на рівні окремої людини, її спроб відмовитися від нав'язаної росією культури, мови та наративів. У цих процесах слова Романа Ратушного "вбити росію в собі" обростають новими значеннями.
Чим більше ми говоримо про наслідки колонізації для України та наші культурні коди, які намагалися знищити, тим більша ймовірність того, що з часом ми зможемо відновитися. Чим більше ми говоримо про нашу справжню ідентичність, а не призму, нав'язану росією, шароварну, карикатурну та колоніальну, тим більший шанс відокремитися від росії у всіх планах та виграти війну. Бо боротьба за власну ідентичність століттями переходить з рук в руки всім поколінням українців.
Як відновити регіон після наслідків колонізації — повернути йому ідентичність
Перший крок до відновлення — визнати, що проблема є і з нею потрібно боротися, або іншими словами — про деколонізацію потрібно говорити. Саме так вирішили студенти-волонтери, які об'єднавшись на навчальній програмі про деколонізацію в Україні, створили ідею проєкту "Портрети Луганщини".
Ярослава Губова. Фото: архів героїні
Ярослава Губова, учасниця команди родом з Дніпра, говорить: "На навчанні з деколонізації я багато думала про свій регіон. Хочеться деколонізувати саме Дніпровщину. Адже це настільки цікавий та автентичний район, про який особливо ніхто нічого не знає. Однак про Дніпро я ще зможу сказати, а про Луганськ потрібно кричати вже".
За мету волонтери поставили дослідити первинну культуру регіону та розповісти про неї кадром, через портрети звичайних людей, їхні історії та болі, їхні наміри та віру в український Луганськ.
Як це працює?
"Про Луганщину й Донеччину треба кричати, бо ми боремося за них вже зараз"
"Ми розуміємо, що Дніпровщину ще встигнемо деколонізувати, а про Луганщину і Донеччину треба кричати, бо ми боремося за них вже зараз. І от в нашій роботі ми хочемо показати, за що саме ми боремося, що важливого в цьому, чому нам всім не можна опускати руки у своїй участі в цій війні", — каже Ярослава.
Дівчина вважає, автентична культура регіонів затупилася з приходом радянського союзу, який стер нашу культуру, "заховав її в комірчину". Так вважає і дослідниця українського мистецтва Тетяна Філевська, яка нагадує, українська культура послідовно знищувалася росією, а все, що мало цінність для нас, потрапляло в метрополію (країну, що володіє колоніями). Зокрема українці досі не мають доступу до значної частини архівів, у яких закарбована наша історія, оскільки ті зосереджені в росії.
"Відкинути колонізаторську ношу і згадати про свою, щоб показати — ми не маємо нічого спільного з росіянами. Луганщина ніколи не була російською і не може бути російською", — додає студентка.
Спершу ідея проєкту полягала в тому, аби створити мапу Старобільська, що на Луганщині, та відтворити в діджитал формі старовинну культурну спадщину, яка не збереглася до наших днів. Однак команда вирішила зупинитися на ідеї створення серії документальних роликів та фільмів про Луганщину та її жителів — короткі ностальгічні спогади від людей, які розповідають, чим для них особливий цей регіон та як він відрізняється від інших.
Героями стали люди, які вболівають за свій регіон та є носіями його культури. Це вчителька української мови з міста Попасна, яка прийняла рішення в російськомовному середовищі викладати українську мову. Волонтер ініціативи "Сміливі відновлювати", який застав окупацію Луганська. Художниця з Сіверськодонецька, яка малює картини, присвячені цьому місту. Журналістка "Східного Варіанту", яка пише про Луганщину та Донеччину; археолог, який працював в музеї в Старобільську; культурна діячка з Кадіївки, яка після окупації села переїхала в Старобільськ та інші герої.
Ярослава ділиться, назва проєкту "Портрети Луганщини" відображає його цінності — розповідати не про загальні речі, а через призму окремої особистості візуалізувати історію та образ Луганщини.
"Ми акцентуємо власне на людях, на особистості, на спогадах, думках. Бо культуру формують люди й вона змінюється завдяки людям", — стверджує студентка.
Про Луганський театр
Луганський театр став героєм першого документального короткометражного фільму команди. Його історія почалася ще в 1941 році, коли евакуйованих з різних областей України акторів направили працювати на Кавказ. У 1944 році трупу реевакуювали до Ворошиловграда — теперішнього Луганська.
"У нього (Луганського театру, — ред.) досить цікава історія, вони багато пережили, вони — показник українськості регіону, автентичності. Театр робить класичні українські вистави, а українізовувати населення в Луганську почав ще до 2014 року, а після 2014 — в Сіверськодонецьку (куди релокувався, — ред.). Існує міф, що на Луганщині не сприймали українську мову та все українське. Але сам факт того, що театр ставив вистави українською, спростовує це твердження", — доповнює Ярослава.
Команда театру. Фото: архів героїні
Олександр Гришков, директор та художній керівник театру, у фільмі згадує, після окупації Луганська у 2014 році, колектив поділився на три частини. Одна залишилася в Луганську і надалі пішла на співпрацю з окупантами, інша частина поїхала до росії, а третя поїхала до вільної України.
"Ми маємо показувати, якщо фізично територія зараз зайнята, то це не означає, що Луганська немає, — говорить Максим Булгаков, головний режисер театру. — Ви ж розумієте, що це боротьба цивілізацій? А основа будь-якої цивілізації — це культура. Якщо культури немає — немає цивілізації, немає за що боротися. І щоб громадяни не відносили себе до радянського союзу, а щоб ідентифікували себе як українців. І розуміли, нащо ми живемо і боремося".
Фото:архів героїні
"Я думаю, пам'ять — це про формування майбутнього"
Багато в чому деколонізація — це про рефлексію, переосмислення. Рефлексію нашої історії, культури, спадку, того, що з нами відбулося та відбувається. Команда проєкту "Портрети Луганщини" обрала як спосіб рефлексії документалістику.
"Документалістика для мене зараз дуже важлива та передова, бо вона фіксує реальність, транслює її. Зараз важливо показувати російські злочини й те, як ми боремося, вшивати певні меседжі, показувати за кордоном. Це один зі способів кричати про Україну", — говорить дівчина.
Ярослава додає: "А як про неї, війну, не знімати, як можна закривати очі на це? У нас фільм про театр і мистецтво. Але воно не може викинути себе з контексту війни, бо воно існує в цьому контексті. Документальне кіно — про наближеність до об'єктивності, й ти не викинеш з нього контексти сьогодення. Ти не можеш в країні, де йде війна, не знімати про війну".
Відновлення ідентичності — довгий процес, який потребуватиме не однієї дискусії й займе не один рік, особливо в умовах боротьби за власне життя. Росіяни щоденно продовжують обстрілювати українські міста й села, знищувати нас як націю. І перший крок — пам'ятати про вчинену кривду, не сміти її забувати, бо "пам'ять — це про формування майбутнього".
