"Звільнення Фокіна – свято. У західній Україні добрі господарі самогонку п'ють": нардеп Бакунець про Раду, депресію та любов до їжі
Про існування групи "Довіра" у Верховній Раді знають тільки парламентські журналісти, експерти та виборці її нардепів-мажоритарників. При цьому група часто допомагає парламенту і "Слузі народу" приймати закони. Наприклад, про ринок землі або банки.
Один із яскравих членів цієї сили — ексмер Яворова, а нині член екологічного комітету Павло Бакунець. Як і сама "Довіра" широкому загалу українців він малознайомий, але на Львівщині його знають майже всі. Бакунець у політиці з 24 років.
В інтерв'ю "Рубриці" Бакунець відверто розповів як про загальнополітичні події, наприклад, відкриту радість жителів Яворівшини від звільнення Вітольда Фокіна, так і про особисте. Любов до смачної їжі, алкоголю та про цікаву історію життя. Бо Павло Бакунець починав свій шлях з церкви, потім став тамадою, а зараз працює у парламенті.
Про навчання у семінарії та роботу тамадою
— Розкажіть про себе. Мені розповіли, що ви навчались у семінарії. Тобто на священика, як розумію?
— Я почав формуватися як особистість у Яворіві. Ходив до церкви прислуговувати. Після закінчення школи хотів навчатися у Могилянці, але не поступив. Проте, зміг поступити на навчання в Український католицький університет, де навчався на гуманітарному факультеті.
Але так, як студент залучався до духовно-пастерального відділу, доглядав за університетською церквою. У мене було бажання поступати в семінарію, щоб вчитися на священика, але не наважувався, бо багато розумів про моральні сторони, різні аспекти життя. Проте був близьким до цієї теми.
— Добре. Ще мені розповідали, що після навчання у семінарії ви стали повноцінним тамадою.
— Одразу після духовних злетів пішли земні спадіння (сміється).
— Але це важка робота.
— Не кожен зможе так працювати. Я тамаду не порівнюю з клоуном, але клоун дозволяє над собою сміятися, тому треба бути дуже інтелектуальною людиною. Я починав з того, що ще зі школи був ведучим усіляких заходів. Потім це бажання перейшло на рівень міста. Я був активним в університеті, почав вести різні заходи, долучався до роботи театрів у Яворіві, Львові.
Дійшло до того, що мої одногрупниці, подруги почали виходити заміж і пропонували мені вести їхні весілля. Я погоджувався, бо мені таке подобалося. Як результат — почав цим займатися професійно. Паралельно зацікавився зовнішньою рекламою. Почав робити буклети, вивіски для магазинів та встановлювати бігборди.
— Бачив одне з ваших інтерв'ю, ви там прямо казали про те, що ще в школі написали на аркуші свої бажання на найближчі 10 років, які майже повністю потім реалізувались.
— Так, це правда. У 10 класі класний керівник попросила намалювати свої бажання на майбутнє життя, а потім зібрала у нас ці аркуші. Через 15 років ми зустрілися класом і я був просто вражений. У 10 класі я був одним із трьох дітей у сім'ї. Ми не мали ніяких статків й на картинці намалював свою мрію, яку всі і так знали — рекламний борд. В університеті ж я, окрім рекламного бізнесу, почав регулярно проводити різні заходи як на рівні міста, так і для всіх друзів. Хотів публічності, навчитися правильно говорити, не боятися.
— Це круто, правда.
— Також хотів розумітися на маркетингу, зрозуміти те, що відбувається у мене на районі. Встановити свій перший бігборд мені допомогли друзі, позичали мені по 100 доларів. Ми кілька місяців варили з металу ту конструкцію. У міськраді ж мені прямо сказали: "Павле, ти такий малий, а бігборд великий, нащо він тобі?". Але дозвіл на його встановлення все ж мені дали.
Про початок політичної кар'єри та мерство у 27 років
— Ви у 24 роки стали депутатом міської ради. Як це сталося? Рекламний бізнес і робота на весіллях зробили вас відомим?
— Повернувшись до Яворіву, я зареєстрував себе як ФОПа у рекламному бізнесі. На вихідних працював на орендованій апаратурі на різних весіллях тамадою. Навіть перший борд своїми руками встановлював. Я вирішив, що треба зробити громадську організацію з молоді, яка буде ініціювати різні акції. З багатьма людьми познайомився.
Почалася передвиборча кампанія, вирішив себе спробувати і мені вдалося. У міській раді на мене ніхто уваги не звертав, тому що я був наймолодший. Однак, уявіть собі, мені 25 років, є декілька бігбордів, два-три весілля на місяць по суботам, а в понеділок я починаю ходити у міську раду. Я вивчаю все, що там відбувається. Це нервувало заступників міського голови, його самого.
А я ходив, вивчав, купив собі навіть окрему папку. Тому у мене з'явилася ідея робити вечірки для молоді. Поговорив з керівником великого закладу і ми почали проводити їх. Це підняло мій рівень як тамади, мене почали замовляти кожну п'ятницю, суботу й неділю проводити різні заходи.
Згодом міська рада почала робити міжнародні проєкти і виявилося, що немає у місті людини, яка розумілася б на такого роду роботі, а також знала англійську. Таким чином почав працювати у міській раді на громадських засадах, познайомився з поляками, німцями.
Далі почалася Революція Гідності. У Яворові вона закінчується тим, що виганяють секретаря міськради, який роздавав землю депутатам. Коли ж почали думати над новою кандидатурою, то вирішили обрати наймолодшого, тобто мене.
— А у 2015 році ви пішли на посаду голови міськради?
— Так сталося, що в кінці 2014 року помер діючий міський голова і по закону я став в.о голови. Депутати розуміли, що Верховна Рада має через 3 місяці призначити перевибори. Але цього не сталося, і я працював до кінця 2015 року та переміг вже на чергових виборах. Рік був дуже непростий, сам готував сесії і планував усю роботу.
— Це вам 26 років було?
— Так, 26-27 років. Я все закидаю — рекламу, тамадування, і поринаю у проблеми. Прокидаюсь о 7 ранку від нервів, іду на роботу. Цілий день працюю, потім після 6-7 вечора зустрічаюсь з усіма.
— Яворів — це ж прикордонне місце. Не повірю, що ви не стикались там з контрабандою, криміналітетом.
— То ж митниця цим займається. Контрабанда — це не злочин, якщо не у великій кількості, а спосіб життя усіх прикордонних територій. Можу точно сказати, що пункти пропуску працювали останні десятки років для пересічних простих громадян як справжні заводи. Люди їздили з цією дрібною контрабандою.
— Кілька разів на день.
— Колись кілька разів, зараз менше. Після пандемії і зараз ці закриті пункти пропуску — справжня трагедія для місцевих жителів.
— Ви у 2015 році знову перемогли на виборах і стали повноцінним мером.
— Так, але це було таке важке життя. Я у 27 років повністю себе віддавав роботі. Я приходив додому, у мене мама готувала їжу і я почав дуже багато їсти. Вдень, ввечері я дуже багато їв. Слава богу, що не пив (сміється). Бо від стресу на весіллях я пив. Можливо, якщо б продовжив бути тамадою, то стрес надалі би я запивав, а не заїдав.
— Як ви прийшли до того, що у 2019 році балотувалися у Раду?
— Та почекайте. Для мене найгіршим був 2015 рік. Я втратив тоді дуже багато здоров'я, нервів. Коли подався на вибори, я записав у свою команду всіх людей, які ніколи не були у політиці. Нас підтримала більшість і я отримав абсолютну перемогу над іншими кандидатами. Половина депутатів були з моєї ініціативи і почався робочий процес. Був дуже задоволений від цього. Місто перейшло від простої роздачі земель до того, що почали робити тротуари, велодоріжки, дороги.
Про роботу в парламенті та "Довіру"
— Ви попрацювали 4 роки, а потім у 2019 році стали одним із тих небагатьох кандидатів, які змогли перемогти "Слугу народу".
— Саме так.
— А навіщо вам був парламент? Що ви хотіли там робити?
— Ідея була така — йдуть вибори до Ради, Павле, тобі з командою потрібно напрацювати наступні вибори до ОТГ. Там же як, до міста додавалось ще понад 30 сел, тому з ними необхідно було працювати. Я розумів, що вибори до Ради — можливість проїхати весь цей округ, поговорити з людьми, щоб потім спокійно собі балотуватися до ОТГ. Так об'їхав, що люди мене обрали.
— "Слуги народу" не змогли вас обігнати.
— Так, а на другому місці загалом був кандидат від "Голосу".
— Чому, потрапивши до парламенту, ви увійшли до групи "Довіра"?
— Павло Бакунець не прийшов до Верховної Ради і не підписав у коридорі заяву про вхід у цю депутатську групу. Процес виглядав так — коли я став нардепом, приїхав працювати у кінці серпня 2019 року і одразу впав у глибоку депресію. У місті я керував усіма процесами, все було на мені. Тут — мені навіть нема кому підказати, як робити і що.
Хочу дати комусь інтерв'ю — не можу. Гра у Верховній Раді — командна, одному мажоритарнику важко відстоювати інтереси громади перед Головою Ради та перед Кабміном. До того ж, ти не можеш нормально виступити з трибуни. Коли? У п'ятницю, коли нікого немає? Чи у середу десь хвилинку? У мене перші тижні перебування у залі Верховної Ради була депресія, я точно хотів вертатися до Яворіву, бо не міг себе знайти.
Формується бюджет, хто мене слухає? Ніхто. Я виходжу до журналістів, прошу взяти у мене інтерв'ю, а вони, як тільки чують, що я позафракційний — не хочуть.
— Правильно, всім цікаво слухати "Слугу народу" або тих, хто приймає рішення.
— Так. Десь за декілька тижнів роботи почали з'являтися пропозиції входити у певні політсили. Так як я єдиний нардеп від "Самопомочі", мені імпонувала фракція "Голосу". Але я побачив, що там дуже багато спікерів й зрозумів, що виступати буде важко. Я почав питатися у тих мажоритарників, які сидять коло мене, методом тику — куди можна вступити?
Саме тоді почув про створення різних груп. Була створена група "За майбутнє", почав до них придивлятися. Потім побачив, що збираються регулярно у коридорі народні депутати і обговорюють ідею створення ще одної окремої групи. Потім, пам'ятаю, дуже назву обирали довго.
Але в результаті наших регулярних зустрічей вдалося все ж таки створити нашу групу "Довіра". Я ж одразу почав просити своїх колег якнайшвидше дати можливість хоча б слово сказати в Раді. Люди, які мене обрали, мабуть, подумають, що я тут каву п'ю. Після ж створення групи мені вдалося проявити себе.
— Це група-мажоритарників, створена для суб'єктності у парламенті?
— Ми не політична партія. Ми група мажоритарників з багатьох регіонів України для відстоювання інтересів наших виборців. Я почав активно виступати в Раді, мене почали слухати і все. Зараз маю можливість відстоювати правки, подавати законопроєкти і так далі. До того ж, у нас є представники різних регіонів, тому у випадку національно-важливих, цікавих для виборців питань, у нас є вільне голосування. Погляди моїх колег на Сході можуть відрізнятися від моїх, це нормально.
— Вашу групу деякі експерти та журналісти пов'язують із бізнесменом-аграрієм Андрієм Верьовським.
— У нас є Андрій Іванчук, Верьовського немає.
— Мова йде про бізнесмена, якого пов'язують з прямим впливом на вашу групу.
— Можливо, але його не бачив.
— Також ви часто голосуєте разом зі "Слугою народу". Особливо в такі моменти, коли монобільшості не вистачає голосів для прийняття важливих їм законів.
— По більшій частині законопроєктів у нас йде обговорення. Хтось може казати про нас, не знаю там, "золота карта" Верховної Ради…
— Або "палочка-виручалочка" "Слуги народу",
— Так, чи підголосовка для тих чи інших закнопроєктів, у яких не вистачає голосів монобільшості. Я це розумію. На мій погляд, коли йде мова про національні інтереси, у кожного з нас іде своє голосування. Коли йде мова про інші законопроєкти, де не вистачає сил монобільшості, ми підголосовуємо.
Для мене як мажоритарника, це важливо, бо я можу посприяти своїм виборцям на окрузі. Я можу сказати, що всі кругом погані, а я такий гарний націоналіст, але толку не буде. Завдання нардепа — відкривати двері у Києві для органів місцевого самоврядування, у них же мільйон проблем. Моє завдання — домовлятися про зустрічі в Кабміні, інших органах.
— А ви чим особисто пишаєтесь за рік роботи?
— Створено новий прикордонний повіт Яворівський район. Це найважливіше політичне завдання. Вважаю, що лише цим рішенням Ради я відробив кредит довіри свої виборців. Це було дуже принципово, важливо, адже залишаються усі органи місцевої влади у нас на районі.
— Ми частково з вами вже згадували монобільшість. При цьому ви пропрацювали рік у парламенті, яке у вас відношення до "слуг народу" та їх монобільшості?
— Я не політичний експерт.
— Ви — народний депутат, знаєте більше, у вас же є власна думка.
— Як на мене, ідея напевно була правильною. Коли абсолютно нові люди заходять і творять це по-іншому, по-новому. У мене була така ж ідея у місті, це спрацювало, коли зайшли нові люди. Можливо тільки, у місті не було такого тиску, як у всій країні. Можливо, треба було брати до Ради тільки супер-фахівців. У монобільшості є талановиті люди, а є й інші.
— Маючи досвід роботи у невеличкому місті, як вам дивитися на всі скандали та події у Раді? Загалом, де легше працювати — у парламенті, або місцевому самоврядуванні?
— Це взагалі дві різні страви. Я загалом усе порівнюю з їжею, бо люблю багато поїсти. Місцеве самоврядування — там все чіткіше, прозоріше й логічніше. Ти прийняв рішення, виділив кошти, зробив вулицю, або ні. А тут, у залі Верховної Ради, а й загалом робота парламентаризму — багато розмов, а мало толку. Іноді можуть законопроєкти обговорювати годинами, а іноді вони розглядаються тижнями, місяцями.
Навколо законопроєктів дуже багато різного обговорення, у ЗМІ, пишуть люди, які не до кінця розуміють суті проєкту, тому інформація може бути викривленою. Багато розмов — мало толку. Однозначно нам потрібно займатися говорінням, коли мова йде про нацбезпеку, або правильний політичний курс цілої країни, Слава Богу, що звільнили Фокіна сьогодні (Мова йде про члена ТКГ Вітольда Фокіна, інтерв'ю записувалося 30 вересня 2020 р., — Ред.). Це дійсно свято для країни. У західній Україні добрі господарі самогонку п'ють.
— Питання про нинішню політичну ситуацію. Ви задоволені роботою Кабінету міністрів? Чи потрібно змінювати його?
— Однозначно, що всі нардепи, і я в цьому переліку, критикуємо роботу Кабміну. У виконавчій владі важко працювати, одна справа — законотворча робота, а інша — виконувати реальну роботу, керувати країною. Це як у міській владі, приймаєш рішення, його виконання треба контролювати.
Що ще помітив, ти на місцевому рівні можеш все швидко робити, а у державній машині все дуже повільно. Поки рішення прийняте, поки його реалізовують — це дуже довго. Тому боюся, деколи мало що залежить від людей. Треба змінювати усю систему, а змінювати одного очільника на іншого — результату особливого не буде. Зараз ми маємо бюджетний процес, тому не думаю, що до кінця року на нас чекають кадрові зміни в Кабміні.
— Ви згадували відставку Вітольда Фокіна. Цікава ваша думка як людини з західної України, яка спілкується там з людьми, — чи сприймають там самого Фокіна та його заяви про Донбас?
— Я думаю, що якби під час засідання профільного комітету з питань місцевого самоврядування за участю цього старого комуніста Фокіна були присутні мешканці мого прикордонного округу, могло б закінчитися набагато гірше, ніж просто звільнення. Люди в нас пройшли через таке, що ми вже десятки років не проходили.
Через ті моменти, коли привозять тіло загиблого героя, у людей йдуть мурахи, жінки в сльозах, а в чоловіків мурахи від 2014, 2015 рр… Коли хтось каже, що на сході ми не воюємо з агресором, а це внутрішній конфлікт — люди таке зовсім не сприймають. Там загинули наші знайомі, сусіди і це просто неможливо. Тому не хочу на цю тему говорити, вона гостра для людей, на 6 році війни розповідати басні Крилова…
— А ви як особисто бачите майбутнє Мінського процесу, переговорного по Донбасу?
— Однозначно нам потрібно…
— Підтримуєте втручання парламенту у справи Донбасу? Створення ініціативної групи і так далі.
— Я не підтримую, у ці речі не входжу, щоб не зробити великої політики. Треба нарощувати міць наших збройних сил, бо агресор дуже сильний. Ми і так наростили армію за останні роки, але треба все це збільшувати. Нам варто покращувати комфорт для наших мешканців, умови проживання на наших територіях, щоб люди звідти бажали їхати в Україну, класну, сильну. Однозначно з боку треба вести переговори, але не єдиними переговорами можна вирішити.
Про особисте
— Де вам було краще працювати — на посаді міського голови або в статусі нардепа зараз?
— Я ще зараз з підсвідомості не вийшов з позиції мера. Я регулярно повертаюся у Яворів. Вже хочу, щоб відбулися вибори до місцевого самоврядування, щоб я швидше міг себе залучити до роботи в Києві.
— Ви залучені до кампанії у Яворіві?
— Так, допомагаю своїй команді. У Києві я ж хочу себе проявити як людина, яка абсолютно гарно й чітко розбирається у тих процесах, які відбуваються у Раді. Як людина, яка найкраще зі всіх вивчить Регламент Верховної Ради. Можливо, на другий термін треба теж спікера парламента, а спікер має знати Регламент.
— Цікаво. Як ви проводите вільний час? Ви сказали, що любите їсти — яка найулюбленіша страва?
— Дивитися, як готують їжу, думати в цей час про щось важливе. Багато промов народжується у ці хвилини. А потім добре це все їсти. Моя мама все це знала, моя дружина це знає і ми часто десь щось смачне ходимо їсти.
— Ви полюбляєте пити?
— Дякувати Богу, я полюбляю їсти більше. Хоча життя є таке, що не будемо кривити душею, однозначно, що при добрих наїдках можуть бути й напитки.
— Але все в рамках розумного, чи бувало різне?
— Звичайно. Але просто є компанія в нас стабільна, десь 15-20 людей. Нема такої суботи, щоб ми не зібралися. Якщо навіть нас запрошують на якийсь благодійний вечір — я всеодно замовляю столик на 10-15 осіб, бо мої друзі прийдуть.
Це відбувається на Яворіві, або Львівщині. Також буває, коли є різні дні народження, весілля і так далі. А якщо зовсім нічого немає, то ми збираємося у гостях, готуємо їжу, беремо напої та гуляємо. Це, до речі, непогана можливість зняти усі свої проблеми за тиждень.
— А в чому секрет вашого стрімкого кар'єрного росту? Спочатку депутат міської ради, потім мер, а зараз народний депутат і це все десь за 7-8 років. Можливо, ви багато працюєте, чи це просто удача?
— Подивіться на мене, де б я міг багато працювати (сміється).
— За вас би мабуть не проголосували, якби не працювали.
— На мою думку, секрет успіху — спілкування з людьми. Їм треба без пафосу говорити правду. Я говорив, ким хочу бути, щоб мені допомогли. Потім говорив людям, що хочу у міську раду Яворіву і це їм відроблю. Кожну проблему потрібно багато пояснювати.
До речі, ось у цьому є різниця маленького містечка і всієї України, бо мені потрібен цілий канал на всю країну, на якому я б міг кожен день пояснювати, чому держава рухається у такому напрямку. Треба просто багато спілкуватися з людьми, щиро.
— А яка у вас сім'я? Я ніде не побачив інформації щодо родинних зв'язків у владі.
— Моя мама не проста людина. Вона має владу на кухні й на цілому подвір'ї. Повірте, такого директора ще треба пошукати. Вона мене виховала. І так, стоп, мій дід був секретарем ради, а тато вічно депутатом міської ради.
— Ось у чому секрет.
— Так, купа родичів, які довели за руку у владу.
— Це ви жартуєте?
— Так, звичайно.
— Ви казали про депресію, яка у вас була в Раді. Цікаво, а в чому вона проявилася? Ви хотіли скласти мандат?
— Я вечорами думав, що цією осені піду знову на міського голову. Я не міг зрозуміти, де буде користь для громади від мого перебування тут. Але зараз починаю розуміти, що мені варто тут працювати, закріпити себе правильно у Києві, чим я допоможу громаді на Яворівщині.
— А розкажіть про зарплату нардепа, вас вона влаштовує?
— Окрім зарплати нардепа є інші доплати: на дорогу, виконання депутатських повноважень, житло.
— Вам вистачає? Чи у вас є бізнес рекламний?
— Ні, рекламним займається молодший брат.
— А де була зарплата більшою, на посаді міського голови?
— Ні, у Києві більше.
Бліц-питання
— Хто кращий — Зеленський чи Порошенко?
— Через рік зможу відповісти.
— Найкраще місто в Україні для вас, окрім Яворіва?
— Новояворівське.
— А це де?
— Біля Яворіву (сміється).
— Найкращий приклад особисто для вас з українських політиків?
— Володимир Гройсман.
— А чим він вам подобається?
— Я на нього фізично подібний (сміється). Якщо з жартом говорити. Гройсман багато зробив для децентралізації, був крутим головою Ради. Ніколи з ним особисто не розмовляв, хоча дуже б хотів з ним поспілкуватися. Я працював у місцевому самоврядуванні, коли він працював в уряді і мене задовільняла його робота.
