Більше двох місяців минуло з того дня, як повномасштабна війна увірвалася в Україну. Постійні жорстокі бомбардування, удари по інфраструктурі та житлових районах свідчать про те, що росія хоче перетворити Україну на безлюдну випалену землю, концентраційний табір серед руїн.
"Можем повторіть", — радісно волали росіяни до війни, згадуючи Другу світову. Але "повторювати" вони, судячи з усього, збиралися звірства нацистів — "коричневої чуми" ХХ сторіччя. Маріуполь, Харків, Чернігів, Буча, Ірпінь… Після деокупації районів центральної України весь світ побачив, на що здатні росіяни — виродки, вбивці, мародери і ґвалтівники.
Українська Армія та Народ продовжують відчайдушно боротися з російським агресором, для якого немає нічого святого. 80 років тому геноцид проти єврейського народу творили нацисти. Наразі геноцид проти українського народу творять рашисти.
Від людей, які встигли евакуюватися у спокійніші місця, все частіше можна почути: "Навіть фашисти такого не робили". Для декого з них ці слова не просто метафора. Живими свідками нової біди ХХІ століття стають українці, які пережили навалу німецьку, а тепер проживають навалу ордівську. Не всі з них змогли вижити у другій.
Пережити нацизм, пережити рашизм
Ельвіра Борц, Маріуполь
Ельвіра Борц пережила Голокост і Другу світову війну. А весною 2022 жінка ледь вибралася з блокадного Маріуполя разом зі своїм чоловіком, 94-річним етнічним росіянином Миколою Петровим. Під безперервними обстрілами підружжя прожило більше місяця. Виїхати з Маріуполя до Києва вдалося завдяки небайдужим волонтерам.
86-річна Ельвіра Борц з Маріуполя досі не вірить, що війна знову увійшла до її життя. Під час Другої світової війни залишитися в Маріуполі, який захопили німці, було як вирок. 38 членів родини Борц розстріляли нацисти, а Ельвіра переховувалася у добрих небайдужих людей. Про вбитих рідних Ельвіра згадує: "Навіть натяку на те, де їх вбили та закопали, немає". Так у підвалах Маріуполя Ельвіра і дочекалася кінця війни з нацистською Німеччиною. Дорослою поїхала з міста вчитися і працювати, а у 70-х роках повернулася до рідного міста. На свої очі бачила, як розвивався і відбудовувався Маріуполь, аж поки не сталося російське вторгнення.
День евакуації з блокадного міста Ельвіра Борц називає своїм другим днем народження. Жінка згадує:
"Це було 14 квітня, нас у машині було п'ятеро і собака. Ми їхали і не розуміли, що залишилося від рідного і близького серцю Маріуполя? Самі руїни".
Чоловік пані Ельвіри пережив 870 днів блокади у Ленінграді під час Другої світової війни. Він каже: "Блокада Маріуполя — це набагато гірше, ніж блокада Ленінграда".
Старенькі й досі не можуть зрозуміти, чому на нас так підступно напала росія, яка колись пліч о пліч разом із Україною боролася з фашизмом.
"Чому це відбувається?"
Ванда Об'єдкова, Маріуполь
Ельвіра Борц змогла витримати у підвалі Маріуполя навалу рашистів, а от її подруга дитинства Ванда Об'єдкова — ні. Жінка, яка пережила Голокост, не змогла пережити російську блокаду.
80 років тому на околиці Маріуполя рідних Ванди разом з іншими євреями міста розстріляли німці — за різними оцінками тоді було вбито від 9 до 16 тисяч євреїв. Ванда залишалася у Маріуполі до визволення міста у 1943 році. 10-річна дівчинка вижила, переховуючись у підвалах Маріуполя від німецьких окупантів. Але через 81 рік вона померла в тому самому місті, ховаючись від російських військ. Під обстрілами неможливо було навіть провести гідний обряд поховання. Ванду Об'єдкову поховав чоловік її доньки в одному з парків Маріуполя неподалік від узбережжя Азовського моря.
Після смерті Ванди її донька Лариса з родиною змогли залишити місто. "Не було ні води, ні електрики, ні тепла, було нестерпно холодно. Ми жили, як тварини, — згадує жінка про жахливі дні, проведені разом з мамою в маріупольському підвалі. — Помираючи, вона хотіла знати лише одне: "Чому це відбувається?".
"Згоріло все"
Борис Романченко, Харків
росія вбила ще одного свідка нацизму. У березні 2022 року у Харкові внаслідок бомбардування загинув 96-річний колишній в'язень кількох нацистських концтаборів Борис Романченко. Він жив на Північній Салтівці — районі, який з перших днів війни зазнає обстрілів з боку російських військових. 18 березня до його квартири потрапив снаряд.
Борис Романченко був віцепрезидентом Міжнародного комітету колишніх в'язнів Бухенвальд-Дора в Україні. У 2015 році на одному з заходів він прочитав бухенвальдську клятву, у якій є наступні слова: "Знищення нацизму та його коріння є нашим гаслом. Побудова нового світу свободи, без війни є нашою метою". Чи міг він знати тоді, що спадкоємцями фашистів і його вбивцями стануть росіяни?
У своїй квартирі в районі Північної Салтівки Борис Романченко прожив понад 30 років. "Я пропонувала йому поїхати, але він відмовлявся. Він погано ходить, погано чує, не погодився їхати", — розповіла онука Юлія. Після потрапляння снаряду в квартирі "згоріло все" — за словами Юлії Романченко, там "залишилися тільки кістки на сітці ліжка, як він і лежав".
"Знову війна, знову бомбардування, знову евакуація"
Доба Губергріц, Київ
Минулого року киянка Доба Єфимівна Губергріц відсвяткувала свій 100-річний ювілей. Через рік її дивом вдалося евакуювати в Ізраїль. Під час Другої світової війни їй уже довелося тікати з України до Середньої Азії.
"Тоді ми знали, що у нас є ворог — Гітлер, Німеччина напала на нашу країну, а тепер, виходить, ми воюємо з країною, яка завжди називала себе "старшим братом"…", — говорить столітня жінка. — "Звісно, я сказала: боже мій, який жах! Знову війна, знову бомбардування, знову евакуація. Знову кинути свою домівку. Тому, звісно, я б хотіла миру між двома народами. Але я не політик, я звичайна бабуся, яка пережила війну."
Доба Губергріц дуже сподівається, що путіна хтось приведе до тями і він подасть у відставку.
"Шкодую, що до цього дожила"
Алла Сенельникова, Харків
Іронія долі — людей, які пережили Голокост, евакуюють з України не тільки до Ізраїлю, а й до Німеччини, щоб врятувати від рашизму.
90-річна Алла Сенельникова, евакуюючись з Харкова до Німеччини, взяла з собою лише найнеобхідніше: дорожню сумку, невелику кількість речей, фотографії, адресну книгу та мобільний телефон. А також нерозуміння того, як міг ще вчора найближчий сусід і "брат" з такою люттю рівняти з землею її рідне місто.
Для жінки стало шоком та травмою те, що війна, яку вона проживала в дитинстві, знову так брутально увірвалася до її життя. Це, за її словами, є "катастрофою". "Я насправді шкодую, що я до цього дожила, оскільки мені доводиться вдруге переживати усі ці воєнні дії", — говорить пані Алла.
Зараз жінка просто радіє з того, що її "так по-людськи прийняли" у Німеччині. Це можуть підтвердити й інші евакуйовані, які вдруге у своєму житті вирвалися з пекла війни.
"Я просто не можу повірити"
Лілія Ваксман, Дніпро
Єврейок з України, які пережили Голокост, у Берліні зустрічає керівник будинку для літніх людей Томас Бельке (Thomas Böhlke). Це відбувається без урочистостей та зайвого галасу, "оскільки зараз усі просто виснажені", каже Бельке. Адже літні жінки, щоб дістатися до безпечного місця, подолали дуже складний шлях, на якому постійно виникали якісь перешкоди. Для них цей шлях — це одіссея з метою вижити та подолати травму другої війни, яка прийшла у їхнє життя. Їхній новий тимчасовий дім — притулок Erfülltes Leben (з нім. — "Сповнене життя") у Берліні. Сповнене життя!
82-річну Лілію Ваксман, яка пережила Голокост, було евакуйовано у Берлін з Дніпра. Коли вона була дитиною, їй довелося пережити війну, переслідування та втечу. І зараз знову до її життя прийшла війна. Ще недавно пані Лілія (на фото в центрі), як у часи Другої світової, ховалася від рашистських нальотів у підвалі в Дніпрі.
"Я просто шокована тим, що зараз відбувається в Україні. Я просто не можу повірити у те, що зараз знову відбувається те ж саме, що й колись, тоді, коли я була дитиною", — каже жінка.
Залишилась, щоб врятувати картини
Євдокія Недашківська, Чернігів
Ще одна українка, 91-річна чернігівка відмовилася евакуюватися і не виїхала з міста, аби не залишити картини чоловіка.
Євдокія Недашківська сама у 10 років пережила авіабомбування Другої світової, а нині колишній бібліотекарці з Чернігова знову довелося пережити холод, голод та жах війни. Це було дуже важко, але виїхати у безпечне місце жінка не захотіла, щоб зберегти десятки картин свого чоловіка, який все життя малював Чернігів і пейзажі України.
У невеликій трикімнатній квартирі в центрі Чернігова майже все завішано картинами. Їхня власниця розповідає, як виживала, коли російські війська обстрілювали її місто. "Сиділа у ванні. Дожилась, за стільки років я ніколи так не сиділа, не боялася, не переживала", — каже жінка. У своїй ванні зустріла свій 91-й день народження.
Недашківська згадує своє дитинство в Другу світову. "Як у війну ми мучились, їсти нічого, на поля ходили, гнилу картоплю збирали, щавель", — згадує старенька. Вдруге переживаючи голод, холод і понад місяць облоги у своїй квартирі, вона вже прощалась із життям. "Я сильно виснажувалась, сильно захворіла. Крутилась голова, думала, що не встану, вже кінець, вже прощалася, ноги затекли. Хліба немає, ні буряку, ні картоплі, нічого немає. Це жах", — розповідає жінка про свої будні.
Нині, коли російські війська відступили від рідного міста, Євдокія Миколаївна попри руїни і згарища навкруги радіє, що картини вціліли. А ще мріє про найважливіше: "Я чекаю перемоги в Україні", — каже вона.
"Українці хочуть нарешті свого життя"
Олена Лугова, Київ
Родичі 93-річної киянки Олени Лугової більше місяця приховували від неї, що росія напала на Україну, дбаючи про здоров'я — у юності жінка пережила репресії, розстріл батька та окупацію Києва у 1941–1943 роках. Тримати все в таємниці вдавалося 33 дні.
Щоб приховати новини про війну, у квартирі пенсіонерки, раптово "зламалися" телевізор і радіоприймач. Олена Іллівна погано чує, тож вибухи ракет її не турбували.
Правда розкрилася випадково — подружка жінки проговорилася у телефонній розмові.
На рідних, що приховували від неї правду, 93-річна жінка дуже образилася: "Я вважаю, що це гріх", — обурюється жінка. Тепер Олена Лугова постійно в курсі новин. Вона порівнює різню в Бучі із звірствами фашистів під час Другої світової. "Я не можу сказати, що німці нас любили, — згадує жінка, – але по шафах наших вони не нишпорили і нас не грабували. Бо велику роль відіграє культура. І вони — росіяни і німці — абсолютно не схожі".
росія ще здавна розглядала Україну як свою власність, але пані Олена так не вважає. На її думку, росія не має жодного права на українську землю: "Українці хочуть нарешті свого життя і це абсолютно обумовлено і законно", — каже вона. Бентежить жінку й те, що деякі країни ЄС продовжуть торгувати з росією, називає таку торговлю "страшними речами". и з нею погоджуємось.
"Німці такого не робили"
Зінаїда Макішаїва, Бородянка
"Я пережила Вітчизняну війну, але німці такого не робили", — каже 82-річна мешканка Бородянки Зінаїда Макішаїва. У власному будинку зі своїми курочками, собаками та котом літня жінка переживала жахіття рашистської окупації. Не було ні води, ні газу. Із їжі — тільки торішня картопля, яка дивом збереглася у льосі.
Російські війська прибували трьома хвилями, за її словами, перша була найжорстокішою. Жінка показує побиті "Градом" стіни в кімнатах. Уламки снарядів пробивали дві стіни поспіль. Згадує, як до хати прийшли російські окупанти, зірвали двері: "Лізь у погреб, стара су…а!", А я кажу: "убийте мене, я не полізу!". Беззбройній жінці погрожували, змусили піднімати руки, а потім і носити білу пов'язку, так, як це вони робили зі старими людьми і в багатьох інших окупованих містечках і селах.
Пані Зінаїді пощастило вціліти, а її сусід загинув від бомбардувань."Судьба в мене така — вижити. Вітчизняну війну пережила і цю війну пройшла. Я молюся, щоб це дійсно пройшло, і щоб бойові дії не повернулися", — сподівається жителька звільненої Бородянки Зінаїда Макішаїва.
"Такої війни, такого жаху, як зараз, я не пам'ятаю"
Кулакова Ольга, Одещина
Кулаковій Ользі Сергіївні 94 роки. Вона — найстарша жителька селища Повстанського, що на Одещині. Сама родом з Харківщини — там минули її дитинство, юність, там застала її і Друга світова. Батько пішов на фронт, а в 43-му його не стало. Мати залишилася з трьома дітьми.
"Після війни така біднота була, злидні, — згадує жінка. — А зараз — живи і радуйся. Але ж ці кати російські не дають. І тоді було страшно. Але такої війни, такого жаху, як зараз, я не пам'ятаю. Щоб так міста і села розстрілювали, бомбили, стільки руйнувань завдавали. Щоб убивали дітей, старих, цілились у школи, лікарні. Ні. Невинних людей тоді так не вбивали. Німцям у селі потрібні були кури, свині, молоко, яйця. Наїдяться і все. А діти гулялися собі, як діти. Ніхто їх не чіпав. Ці ж росіяни — нещадні".
Що росія нападе на Україну і ми будемо з росіянами воювати, каже, ніколи б не повірила б. Бо все життя "нас вчили бути братніми народами". "А зараз що? Війною на нас пішли. Лізуть і лізуть на нашу Україну. То куди вже, ніколи ми не будемо більше братами".
Спокійно дивитися новини по телевізору Ользі Сергіївні нестерпно: "Вони кажуть, що ми винні, що це ми не праві. А чим ми завинили перед ними? Що хочемо жити і господарювати, як самі знаємо? Крові вони нашої хочуть. Той путін ніяк не заспокоїться. Скільки йому влади вже треба. Але моя думка така: немає що йому тут у нас робити. Бо Україна — для українців. Ми чудово жили без нього скільки років, і будемо жити далі. Нехай у себе там розбирається, порядок наводить. А у нас все і так було в порядку.
Молодь, діточок шкода, що вони у цьому житті бачили? Невже і їм доведеться пізнати такий жахливий досвід? Але Україна переможе, я вірю. Питання лиш — коли. Скільки ще людей має загинути?".
