Проєкт повністю волонтерський і тримається поки на одній людині — викладачці з Києва Олені Чекрижовій. Її "Рубрика" і розпитала, що таке цивільне життя на військовій базі, як заняття з військовими відрізняються від стандартних занять і як в експериментальний проєкт за перші місяці потрапили сотні волонтерів.
In the middle of nowhere
За масивним столом просто неба збирається десяток людей у пікселі. Олена — одинадцята. Конспекти розкладені, домашні завдання зроблені, а заняття вже розпочате. На годиннику 8:59, отже за хвилину в одного із бійців продзвенить будильник — час вшанувати захисників, які загинули на цій війні.
Група підводиться. Якийсь час усі мовчать. Тоді сідають знову й заняття продовжується. Заняття з англійської мови, яка в цих краях є не просто складовою саморозвитку, а запорукою, що отримана зброя працюватиме ефективно.
"На першому занятті з кожною групою я проводжу певний інструктаж, пояснюю: «Друзі, ви — фахівці військової справи, ви розумієтеся на зброї, яку я ще ніколи не бачила. Але ви мені її покажете. А я фахівчиня з вивчення англійської мови. Я покажу вам, як працює вона».
Тобто я визнаю, що не знаю абсолютно всієї специфічної лексики. Але це нормально, я не військова. Ми всі тут вчимося. І всі ми експериментуємо", — говорить викладачка Олена Чекрижова.
Їй 34, у неї власний центр англійської мови "ENGINFORM", домівка в Києві й дім на Донеччині, який вона покинула як переселенка ще у 2014-му. А з початку літа Олена має ще й власну освітню спецоперацію — жінка оселилася на військовій базі й навчає там українських захисників англійській мові.
In the middle of nowhere — так про це місце каже вона сама. Місце в глушині, незрозуміло де, "посеред нічого". Їй не можна називати ані населений пункт, ані область, у якій перебуває от уже четвертий місяць. Але про власний килим, геть іншу англійську та особливих студентів говорити таки можна.
"Я викладаю у 2-му окремому батальйоні Добровольчого українського корпусу Правого сектору і це новостворений підрозділ, він досить гнучкий і відкритий до експериментів на кшталт вивчення англійської просто на базі.
Я — інструкторка. Моє завдання — дати інформацію й потім дати чіткі інструкції, що з нею робити. Мій функціонал в тому, щоб за рахунок чітких інструкцій студенти відпрацювали саме ті структури, які мені треба. Це не настільки креативна робота, як робота вчителя. Але це теж такий нюанс, бо військова атмосфера потребує певного порядку. Все має бути сплановане до хвилини, щоб я дала бійцям мінімальний максимум", — розповідає Олена.
Війна, що починалася двічі
Коли вісім років тому росія напала на Україну, Олена вже займалася бізнесом у Донецьку, тож мусила вибиратися з-під окупації. Уже тоді вона шукала шляхи зробити англійську доступнішою для військових, але для того, щоб найбільш вдалий формат таки знайшовся, довелося відкласти ідею на роки й спершу очолити геть інший волонтерський рух.
"Коли почалося повномасштабне вторгнення, спершу наміру виїжджати в мене не було. Але згодом, коли я почала розглядати для себе варіант евакуації, я зрозуміла, що з лівого берега Києва, де я живу, я не можу дістатися до жодного вокзалу, до жодної точки евакуації. І я відрізана взагалі від усього, бо йти пішки на вокзал — не дуже хороша ідея у воєнний час.
Дуже багато людей потребували саме транспортних послуг. Я моментально зрозуміла свою цільову аудиторію, я була нею сама. І в мене були троє знайомих водіїв, вони намагалися самостійно когось підбирати й возити до вокзалу, але моя координація полегшила б їм задачу. Я запропонувала, вони погодились.
На моїй основній роботі, а це онлайн-центр англійської мови, також є онлайн-команда, яку я ніколи не бачила. Це викладачі, яких ми контактуємо зі студентами й потім координуємо їхню роботу. Тут так само є водії, яких я ніколи не бачила до того, і є безліч пасажирів-киян, яким треба допомога. І моя задача була просто грамотно скоординувати їх, щоб із найменшою кількістю кроків і з найменшими зусиллями перші доставили до точок евакуації других", — розповідає Олена.
Так народилася ініціатива "Перевозимо Київ", завдяки якій команді водіїв та координаторів вдалося за три місяці перевезти 1 211 людей, з яких 116 — діти. Перевозили людей по Києву до вокзалів, з окупованого передмістя і навіть з Чернігівської області. Крім цього, возили літніх людей, які годинами чекали автобуси, що через обстріли не могли вийти на маршрут.
Потім життя в Києві почало поступово повертатися до попередніх темпів, потреба у волонтерських перевезеннях відпала. Проєкт поставили на паузу з готовністю відновити за першої ж потреби. Олена натхненно говорить про те, як розробляла логістику, залучала нових водіїв і на другий же день відчула потребу в допомозі з координуванням — так багато було тих, хто потребував допомоги.
Коли проєкт закінчився, Олена почала думати, що робити далі. Написання статей англійською, переклад, фіксерська робота… Проте все стало на свої місця після запитання, озвученого Олені знайомим військовим.
"Із початку літа я перебралася на військову базу"
"Коли наш проєкт «Перевозимо Київ» став на паузу, якраз тоді мені надійшло це питання — а як можна налагодити вивчення англійської військовими на підрозділі? І ми стали розбирати різні шляхи.
Онлайн-формат точно не варіант, бо військові не завжди можуть бути онлайн. І ми прийшли до того, що я маю приїхати на підрозділ і подивитися, як там усе відбувається. Я приїхала, я розробила тест, провела анкетування й виявила, що охочих займатися англійською дуже багато. У нас перший конкурс був три людини на місце, навіть більше.
З початку літа я перебралася на військову базу. Я вирішила, що цей проєкт важливий, набагато важливіший, ніж моє перебування в Києві. Для мене це цікавий експеримент, який я від початку бачила як щось, що можна масштабувати на всю країну, тому що не можна заперечувати, наскільки важливою є англійська. Я просто не побачила інших варіантів зробити цей проєкт повноцінно. Тут потрібне повне занурення", — говорить Олена.
На момент нашої зустрічі Олена прожила на базі повних три місяці та на кілька днів повернулася до Києва. Йдучи гамірним Хрещатиком, вона каже — дивно знову бачити це місто людним. Олена поїхала, коли життя сюди ще тільки-тільки поверталося, а повернулася напередодні Дня Незалежності, коли воно вирувало потужніше, ніж зазвичай.
Та все вирує й на базі. Графік Олени не такий жорсткий, як у військових. Вона не має фіксованої години підйому та відбою, проте мусить планувати свій день до деталей, адже крім занять на базі, жінка продовжує опікуватися власним центром англійської.
"У мене є заплановані заняття, це залежить від того, які групи є на базі, які групи є на навчаннях, які поїхали на ротацію. Іноді ми коригуємо графік залежно від військових завдань моїх студентів.
Більшу частину часу я займаюся підготовкою, матеріалами, комунікацією по проєкту, бо зараз долучається доволі багато нейтів спікерів (native speakers — носії мови, — ред.), інших волонтерів, яких я залучаю до розробки матеріалів. Бо я планую масштабувати цю ініціативу. Я бачу, що одна я вже просто не встигаю. Час летить дуже швидко, коли ти займаєшся постійно чимось важливим.
Я намагаюся долучатися до всіх активностей, які проводяться для військових. Тобто я долучаюся до тренінгів, коли приїжджають інструктори, я читаю спеціальну літературу, яку вони рекомендують, і можу сказати, що за ці 3 місяці я досить просунулась у цій лексиці, я вже й перекладала ці тренінги.
Нічого настільки складного, щоб людина не могла розібратися. Треба з чогось починати, а не чекати, коли ти станеш супер експертом. Ним ти стаєш у процесі, а спершу треба окреслювати свої зони компетенції", — розповідає інструкторка.
"Звісно, хлопці помічають, що на базі з'явився квітник"
"А якщо вночі хтось подивиться в тепловізор, то побачить, як посеред бази я така одна, обмазана кількома шарами засобів від комарів, випромінюю інфрачервоне і дивлюсь на зірки. Це коли не йде дощ і сохнуть кросівки", — розказує Олена у своїх соцмережах.
Вона багато пише про роль англійської для українських бійців, про те, що треба все ж визначитися з офіційною назвою для цієї освітньої спецоперації та, звичайно ж, про побут на військовій базі. Тут у викладачки є свій килим і те, про що вона мріяла й що відкладала багато років — власний квітник.
"Я обзавелась килимом, бо перший період я думала не заводити жодних атрибутів цивільного життя. Але потім зрозуміла, що дійсно є такі речі, які нам допомагають якось створювати затишок, якесь тепло. Це стресова робота в стресових умовах. Тому я вирішила, що мені потрібен килим.
Я купила його на місцевому OLX. До продавця ми приїхали військовою машиною, було очевидно, що зі мною військові. І потім він передав мій номер телефону різним людям. Вони почали мені телефонувати й кажуть: «Ви Олена? Це ви збираєте килими на потребу ЗСУ?» Я сказала «так», і нам ще дуже багато незнайомих людей понадавали різних речей, продуктів, просили телефонувати, коли нам щось буде треба. Це було дуже приємно.
Ще, крім килима, я завела собі квітник, бо багато років мріяла про квітник у себе вдома на балконі, у мене був такий у селі — я сиділа поруч із ним і читала. І от я думала — знову проходить літо і знову в мене немає цього квітника. І вже в серпні я подумала, що таки маю завести його, бо не знаю, що буде далі, тож маю робити для себе якісь такі невеликі речі, які зроблять мене щасливішою і підтримають. Тому в мене є килим і квітник. Це досить дивно для військової бази. І звісно, хлопці помічають, що на базі з'явився квітник, але для мене це важливо", — ділиться жінка.
До цього волонтерського проєкту Олена займалася англійською зі студентами з рівнем С1-С2. Тепер же часом починає з того, що таке "to be". На заняттях діє майже незламне правило — only English, лише англійська. Замість звичної програми тут особлива, така, що базується на стандартах НАТО. Навіть серед волонтерів проєкту є носії мови, що займаються консультуванням Олени щодо тих чи тих особливостей британської армії.
"Для військової англійської необов'язково знати ідіоми чи прикметники високого рівня. Тому те, що потрібно в рамках компетенції курсу для початку навчання, я пропрацювала й зрозуміла, що саме можу зробити. Дійсно, у мене були сумніви, бо є лексика, у якій я навіть українською не розумію, що це таке, тому це було важко. Але в якийсь момент я подумала, що якщо йтиму за цими сумнівами, я нічого не почну. Я буду вивчати, порпатися в якихось джерелах і просто нічого не почнеться. Я зрозуміла, що в мене є всі знання, щоб почати цей курс, а по ходу, за потреби, я буду щось вдосконалювати".
Команда проєкту — на етапі формування. Олена лишається єдиною викладачкою, яка живе на військовій базі. Та їй допомагають більше 100 носіїв англійської, які додатково спілкуються іноземною з військовими, консультують Олену, допомагають із розробкою матеріалів.
Крім них, є й українські викладачі та перекладачі, які готують переклади воєнних мануалів, вдосконалюють навчальні посібники й шукають відповідь на головне питання — як ефективно масштабувати ініціативу на інші підрозділи. У планах — створення повноцінної платформи, посібників та відеокурсів саме для українських військових. Для цього проєкт потребуватиме фінансової підтримки та, ймовірно, ще більше людських ресурсів. Зараз же він є повністю волонтерським.
"Коли в людей є десять речень, щоб англійською написати про себе, вони пишуть про те, що для них найголовніше. Тією неідеальною мовою. Так, як вони вміють, вони пишуть про свої родини, про своїх дітей, про мрії, про Україну і про те, наскільки для них важливо боротися. Вони мене дуже мотивують. Навчати таких людей — честь. Тим паче зараз англійська — це складова нашої боротьби й складова нашого зв'язку з рештою світу", — говорить Олена.
А за кілька днів вона вже знову на військовій базі в місті, яке не можна називати. Починає черговий урок. Вкотре чує звук будильника о дев'ятій ранку.
Усі знову підводяться, аби вшанувати полеглих.
