Лелеча оселя: що відбувається з Демидовом — селом, яке затопили, аби спинити ворогів
На початку серпня ремонт дамби нарешті завершено. З подвір'їв поступово відходить вода, оголюючи тепер прогнилі дерева, перетворені на багнюку городи й фундаменти будинків, що ще не скоро вдасться відновити.
Журналісти "Рубрики" побували в Демидові ще в липні, аби зафіксувати бодай невелику частину величезної ціни, якої українцям вартує свобода.
"Он, бачите чорні дерева?"
Сівши в автобус у Києві, можна доїхати просто до невеликого базарчика в Демидові. Обідня спека тут видається особливо густою. Продавці, що втомлено ховають нерозкуплені картоплю, помідори й вишні, говорять про дітей, вторговане, прогноз погоди і вужів.
"Тут ще особливо немає води, вона там, далі по селу. Але звідти сюди без проблем доповзають вужі, гадюки. Їх тьма тут стало! А ми з дочкою так боїмся, страшно крок зробити, як стемніє трохи", — розказує одна з продавчинь і показує рукою на ту частину Демидова, яка постраждала найбільше.
Ще дорогою сюди можна побачити луки. Звісно ж, затоплені. У гладкій дзеркальній поверхні відбивається небо. Повністю безхмарне. З-поміж відображень визирають вершечки дерев. Здається, що крізь небо вони й пробиваються.
Іван Лаврентійович порається біля своєї ділянки, стежить за двома невеликими насосами, що відкачують воду. Він каже — робить це за власні кошти, бо чекати нікуди.
"Вода… он, бачте теплицю? Це аж там була вода. Зараз два насоси кожен день працюють. Це кожен день 80 гривень на вітер. За добу десь 10 сантиметрів відходить.
Пропало все, що тут було, фактично. Тут була малина. Там — маленькі горіхи. Три мої горішки… Он, бачите чорні дерева? То все пропало. Я не знаю ще, чи груші будуть. В погребі до стелі води стоїть. Один раз відкачав, але стінка розвалилася. Зараз знову вода стоїть і толку зараз качати? В другому погребі — сантиметрів 40 води. Он, з-під сараю тече. Земля просочена вже", — говорить чоловік.
Після підриву дамби окуповане село більш ніж на місяць опинилося в повній ізоляції. Зв'язок, газ, електрика, ліки, хліб — усе це опинилося далеко, "на суші". Демидів же був на воді.
"Моя дружина каже, що ми й рік могли витримати. Все своє було. Не було хліба й газу. Перебили і десь пів місяця не було газу, то було погано. Але у мене балон був. Бо в мене поросята (газові балони в селі часто використовують для того, щоб смалити забитих поросят, — ред.). Пів балону було газу, то використали трохи. Щоб не пропало м'ясо, зробили тушонку. Великий холодильник на три відділи весь був забитий. Ще з жінкою ходили, людям роздавали, які мали менше або й нічого не мали", — пригадує Іван Лаврентійович.
Він говорить — влада тягне з відкачуванням води, бо боїться ймовірного наступу з Білорусі. Ще одного. Проте місцеві, у свою чергу, бояться, що їхні будинки розсипаються, а городи й поля надовго стануть непридатними.
"До кінця літа воду спустять, я згідний. Але поки воно висохне… У мене ще таке. А в людей по вікна мокра хата. Стіни тріскаються, просідають. Зимою ті хати просто розпадуться", — підсумовує чоловік і повертається до своєї смородини. Вона, каже, — єдине, що цього року добре родить у Демидові.
"А ти рибку любиш?"
Лелеча оселя — це обов'язково спадає на думку після першої ж години в Демидові. Лелеки тут не просто в'ють гнізда. Вони ходять поміж людей, полюють на їхніх подвір'ях і спостерігають за ними, прилаштувавшись на вершечках утоплених у воду яблунь.
Дідусь, якого зустрічаємо, називає їх буськами — так, як кличуть лелек на Рівненщині. Спершу чоловік говорить, що купався тут, поки поблизу випасає кіз. Дідусь довго розповідає про трьох синів, які нині на фронті, про крихітного правнука, якого вивезла за кордон родина, про онука, який у 23 отримав медаль "За оборону Києва". А тоді перериває сам себе:
"Я, ти знаєш, не купався. Я рибу ловив. Отако руками просто. А ти рибку любиш? Я тобі дам одну!" — він дістає з торбинки ще живу рибину й швидко простягає. — Ти не переживай! Я можу собі другу впоймать. Буська ловлять, то і я зловлю".
Екологиня Юлія Катиба говорить — хоч екосистема затопленого села вже змінилась так, що помічаєш це одразу, вона відновиться після відкачування води. Та часу на це знадобиться багато.
"Будь-яка зміна в екосистемах не проходить безслідно. Якщо в місцях, яким не притаманна надмірна зволоженість, різко з'являється вода, гинуть комахи, рослини, маленькі гризуни, дерева, деякі птахи втрачають свій дім. Натомість з'являються інші тварини, для яких ці умови є ідеальними й вони мають для цього пристосування.
Якщо відкачати воду, екосистема з часом відновиться до свого попереднього стану. Однак на це потрібно мінімум п'ять років", — каже екологиня.
Те ж стосується і ґрунтів. Вода в таких кількостях робить їх менш родючими й від того, коли вона остаточно відійде і як за землями будуть доглядати, залежить те, коли вони знову зможуть родити.
"Надмірне зволоження ґрунтів спричиняє оглеєння, тобто раніше пористий і сухий грунт стає схожим на мул. У таких умовах важко виростити врожай, бо всі звичні нам культури, які ми вирощуємо на городах, не пристосовані до надмірної вологи. Навіть якщо рослини зійшли, вони загинуть через фітофтору й загнивання кореневої системи.
Якщо відкачати воду хоча б до кінця цього літа, є шанс врятувати ґрунти. Але треба бути готовими до неврожаю найближчі роки. Після відкачування води обов'язково необхідно розбити кірку, яка утвориться після висихання, щоб город не перетворився на камінь. Під час сівби не вносити багато мінеральних добрив щоб ще більше не зашкодити.
Якщо воду не відкачати зараз, на найбільш заводнених ділянках знадобиться від 3 до 5 років щоб відновити родючість хоча б на половину", — пояснює Юлія Катиба.
Але місцеві вже й самі розуміють, що врожай з'явиться нескоро. А для людей, які живуть за рахунок господарства, це справжня проблема, перекрити яку гуманітарною допомогою буде важко.
"Тисяча дев'ятсот тридцять чотири!"
Поки Раїса стоїть на своєму подвір'ї і розповідає про збитки, здається, ніби земля навколо її ніг оживає й пульсує. Та якщо придивитись, стає видно — навколо стрибають крихітні жабенята. Їх сотні і ними всипаний весь двір.
"Уже вчора не було тут води, але вона відходить трохи, а потім знову прибуває і прибуває. В хаті у мене підлога вже гниє. І тут, — Раїса показує на будинок сусідів, — хати починають валитися, в погрібах повно води.
Була велика помпа, почали качати, то наче вода відійшла, а оце подивіться. Городи ж ми пахати і на слідуючий рік не зможем. І що нас жде? Голодовка зимою. Ну, зараз у нас ще є стара картопля. А зараз такі ціни… Тут у нас, як кажуть, одні піонери. Одна пенсія. Три тисячі. А в брата ще й три нема".
Чоловік сміється й озивається до сестри:
— В мене сама більша пенсія! Не кажи, що в мене нема. У мене аж тисяча дев'ятсот тридцять чотири!
— А я ж кажу, що у тебе президентська пенсія! Більша, ніж у президента зарплата точно, — починає сміятись і сама жінка, та потім сміх переходить в сумну усмішку: — Бачите, яка баба дурна? Казала другим журналістам раніше: "Нічого страшного, рис посієм". Оце ж воно таке дурне ляпало. Така довольна була, шо мене фотографують.
Жінка з розпачам змахує рукою, просить цього разу вже не фотографувати й запрошує подивитись на її город, а тоді згадує, що до нього знову підійшла вода й пройти туди без гумових чобіт не можна.
"Родні нема — позмирала родня"
Марію зустрічаємо, коли намагаємось знайти стежку, щоб обійти затоплене поле. Їй 82, живе з чоловіком, але той вже не має сил виходити з будинку. Жінка дозволяє пройти через її подвір'я. Вода там не стоїть, як у багатьох інших, але земля сира, наче щойно після дощу. Господиня каже — всередині ґрунт мокрий, земля не приймає в себе жодних паростків.
"Він не затоплений, зверху нема води, а всередині — вся земля мокра. Посадила я помедора. Прийнялись, три дні побули і всьо. У мене садок весь пропав.
Хату позатоплювало. Вода була аж у прихожой. Я через окно лазила. Бачте, розбите окно? То я попросила сусида розбить. Оце я сюдою лазила, тудою не могла. Только в чоботях ходить можна було. Оце в хлєвах скрозь була вода, і осюди скрозь пошла. Оце ж бо й садок. Яблонька жовта, слива всередині, геть увесь садок… О де, бачте? Дивіться, вже пожовкло, абрикос. Оце вроді нема води. Я пойду заступа возьму да вам покажу. Так вроді нема води, але копни і там вода", — жінка хвацько прямує до сараю по лопату.
Тоді повертається й надкопує кілька клаптиків землі. Набирає трохи тремтячою долонею. Стискає. Крізь старечі пальці проступає вода.
"Я закрию ямку назад, бо мо ще хто впаде… В мене ще й дід лежить. По хаті пройде, а на двор вийде, да падає. В голові круженіє, да падає.
Цьо вже, голуб'ята, воно все ушло вже трохи. Відро було з помиями, думаю, виллю. Як прийшла, як одступила, то загрузла і єлі чобота вийняла. Цьо вже трохи лучше стало. Оно вода блищить, бач?
Була коза. Да война була, да осколок попав сюди в лоба. Всьо. То я витягла, закопала, да й все. Це ж война таке наробила. Ця житка… Але шо ти зробиш, живйом у яму не полізеш. Мої родниє жили до 90 год. Мені зараз 82. Воно хоча б год ще подивиться, шо воно дальше буде. Родні нема — позмирала родня. А молодиє, вони кажуть «ми не знаєм, ми чужиє». І отак ми вдвох із дідом".
Права рука Марії починає тремтіти все сильніше. Жінка каже — через це часом не може втримати ложку, іноді б'є посуд, а коли особливо нервує, відчуває, як починають тремтіти ще й зуби.
"Це нєрви, голуб'ята, це всьо нєрви", — підсумовує вона.
"Я її назвала Мирка. Щоб мир був"
Демидів був під окупацією більше місяця. Чи не кожен місцевий у відповідь на питання "як це було?" проводить паралель із Бучею — мовляв, так, як там, у них не було точно.
"У нас один чоловік хотів спинити колону танків. І вони його вбили. Він з коктейлем Молотова вийшов сам на танки. А один їхав на швидкості і його вбили. Знайшли його після того, як росіяни пішли, з мішком на голові і вистрілом в потилицю. Його на городі спершу закопали, а потім переховували. Є в нас і невідомі. Але такого, щоб людей масово закатовували чи сильно залякували, не було", — розповідає Тетяна.
Її історія окупації й війни загалом — про тварин. Коли питаємо, чи постраждав її будинок, Тетяна відмахується і говорить, що по-справжньому шкода не його. І проводить нас до сараю. Всередині — бик і дві корови.
"Там їм раніше роздольє було, вони паслись собі. А тепер оце стоять мучаться. Після обіду тут взагалі нема чим дихати. Тут мокро. І я їх вивести нікуди не можу. Отак і стоять тут троє. Бичок і дві корівки.
Поки мені пощастило, що в мене високий фундамент. Під хатою була вода і поки ніби все добре. Посадила помідори в відрах. Капусту посіяла, то теж сходить. Хай хоч щось буде. Качки таких повиводили каченят, вони тут всі разом у мене плавають по городу, дивитись на них гарно, да. Але ж ви уявляєте — у нас не життя, а не знаю що. Розумію, що ми живі, нас не бомблять, не стріляють, але ми у воді", — розпачливо говорить жінка.
Біля неї бігають четверо собак, на стільці розтягується кішка. Тетяна виносить з хати ще одне щеня, дівчинку. Останні двоє, каже, народились уже під час війни. А на період окупації опікуватись довелося ще й чужими тваринами.
"У мене сусіди поїхали. Лишили на мене курей, собаку, кота. Кажуть, ми не можемо… Але вже майже всі вернулися. Не спішать лише ті, хто за кордоном.
Оце ще кішку підкинули. Вона вже й кошенят привела, теж у війну нагуляла. Я її назвала Мирка. Щоб мир був. Думаю, хай живе, від корів молоко буде їсти. У нас тут сусіди, в них десять хаскі були. Чотири дорослі й шість маленьких. Вони їх кинули. Маленькі їли туалет їхній. А великі їли курей, котів, мишей вони ловили. Я трохи їм варила кашу, додавала молока туди і виставляла на вулиці каструлю. Так годувала, щоб хоч не здохли. Я вранці виходжу, вони вже сидять біля тої каструлі. А в мене кінчилися крупи, не було вже чим годувати. І добре, що саме в той день росіяни пішли і днів через три власники приїхали їх забрали. Мені вже трохи легше стало", — переповідає Тетяна.
Вона каже — чекає, коли воду відкачають, проте не вірить, що бодай наступної весни зможе висадити щось на своєму городі. Тим часом влада Київщини вирішила виділити по 20 тисяч гривень кожному, чий будинок постраждав від води. Але чи вистачить цих грошей бодай на ремонти і догляд за пошкодженими городами й полями? Навряд.
Коли питаємо в місцевих, чи шкодують вони, що окупантів проганяли ціною саме їхнього села, всі кажуть, що ні. Але шкодують про інше — що після деокупації селу дозволили стояти у воді так довго.
Фото Миколи Тимченка, "Рубрика"
