Артур Милін: замість поїхати до Канади пішов на війну

Артур родом з Дніпропетровщини. У Дніпрі закінчив школу та Український державний хіміко-технологічний університет, поїхав до Києва в аспірантуру, врешті залишився у столиці. 

Працював в Академії наук, здобув ступінь кандидата хімічних наук. У групі молодих вчених двічі отримував гранти на втілення дослідницьких робіт, став президентським стипендіатом серед молодих учених.

Крім науки, Артур ще зі студентських часів захопився паверліфтингом. Займався сам, тренував інших, і навіть зараз дає підказки тим, хто звертається. "Показати вже, як присідати, не можу, але намагаюсь на пальцях пояснити. Продовжую займатися", — розповідає 33-річний хлопець.

Попри втрату ноги, боєць не прощається зі спортом

У 2023 році Артур уже планував переїздити до Канади.

"Я хотів переїхати не тому, що не люблю свою країну, а тому, що прагнув побачити світ, отримати певний досвід. Хотілося максимально цікаво прожити життя. Ось така була мета, — ділиться він. — Підтягував англійську, готував документи". 

Коли почалася велика війна, передусім Артур пішов у свій Інститут сорбції та проблем ендоекології, повимикав світло, опечатав кімнати, а потім з друзями вирушив до Святошинського військкомату. Зброю отримав лише на другий день, бо була велика черга. 

Опинився у 112-й бригаді тероборони. Перші два місяці служив у Києві на ірпінському напрямку, потім у роті, як сам каже, молодих і жвавих вирушив на схід України. Разом із 24 бригадою брали участь у складних боях під Комишувахою, пізніше з іншими бригадами виконували завдання в Краматорську, біля Лимана, далі тримали спротив у селі Терни на Донеччині.

Про обставини свого поранення в Тернах Артур Милін розповідає, що це був просто "приліт". 

"Місце було дуже пристріляне. Якось нам у двір прилетів «Град», але снаряд розірвався на даху будинку, а якби він влетів у нього, загинуло б 17-20 чоловік. Насправді більш дивним було не загинути за ці сім місяців, ніж навпаки. Були такі виходи, коли ми втрачали по 20 людей за день", — спокійно розказує боєць.

На війни захисник втратив чимало побратимів, тож те, що вижив сам, вважає дивом

Артур пригадує вибух. Каже, пощастило з тим, що в цей час не було наступальних дій та обстрілів, тож побратими змогли його перев'язати та евакуювати.

"Насправді я там і померти встиг — була клінічна смерть. Усі відпрацювали дуже добре, і завдяки цьому я не загинув. Не пощастило, що «прилетіло», а пощастило, що вижив", — підсумовує чоловік.

Далі був госпіталь у Дніпрі, де медсестрою працює мама Артура. "Тому я знав, що все буде гаразд", — усміхається воїн. Хоча насправді ситуація була дуже складна, певний час Артур пробув у реанімації, переніс не одну операцію.

Потім пораненого перевели у львівський госпіталь, де також прооперували. Далі відправили в центр комплексної реабілітації "Галичина". Потім знову була операція у Львові й повернення у реабілітаційний центр. Тут з'явилася пропозиція поїхати в Естонію, Артур охоче пристав на неї.  

Коли Артур прибув у клініку, його поселили в окрему кімнату. Він зрадів, адже це допомогло спокійно завершити навчальний курс з основ HTML, CSS, JavaScript, який почав ще в реабілітаційному центрі "Галичина". Воїн затримався в Естонії довше від інших поранених, оскільки перші два тижні треба було почекати компонентів для протеза. "Так я поєднав корисне з корисним, інтенсивно позаймався й отримав сертифікат", — усміхається Артур Милін. 

Перебування в лікарні хлопець поєднував з інтенсивним навчанням

Знайшов друзів: зав'язалося спілкування з українськими емігрантами в Естонії й нашими дипломатами, завдяки цьому вдалося погуляти у місті. Познайомився з тамтешньою психологинею. Вона та її друзі також вивозили на прогулянки, пригадує Артур. У спілкуванні йому дуже допомогло знання англійської мови. 

"Ми досі спілкуємося. І психологиня мені щось розповідає, і я ділюся відео, як щось роблю. Дякую естонцям, вона це показує лікарям та реабілітологам, підтримую зв'язок з ними", — говорить Артур.

Воїну зібрали протез, він його потрохи освоїв. Після виписки з клініки ще певний час винаймав житло в Таллінні, бо на прохання Артура йому ще переробляли так звану чашку для протеза. 

"Дуже їм дякую. Чашка і до цього часу мені служить", — каже воїн. 

Артур ділиться планами пізніше ще з'їздити в Естонію: "Країна дуже класна і підтримка українців там просто шалена. На найвищих будинках, на оглядових колесах майорять українські прапори, на кожному святі естонці співають українські пісні. Вони спорожнили всі свої склади зі зброєю, щоб нам допомогти. Пам'ятаю, як ми ще отримували від них NLAW, і це була якась «супервундервафля», і танки нам уже були не страшні".

З протезом, в принципі, подружився, говорить Артур Милін. 

"Думки, що буде суперлегко, можливо, були зайві, — каже він з усмішкою. — Але загалом починаю відчувати, що нога функціональна. Я ходжу і по землі, і по траві. Якщо для мене спуски — це просто, нога сама тебе стримує, то на механічних колінах це все дуже складно. А я можу кудись злізти, не боюсь". 

Військовий вже повністю опанував свій протез

А для пересування на великі дистанції Артур бере самокат. 

"Намагаюся комбінувати, вийти з ситуації. Якщо нормальна поверхня, то все вдається. Дуже вдячний за ногу, вона просто шик! Та ще й шість років гарантії дали, тож на цей період можна бути спокійним", — задоволений український захисник.

Уже після протезування у серпні 2023 року Артур Милін взяв участь у спортивних змаганнях "Сильні України" від Федерації стронгмену України. У заході взяли участь понад 100 атлетів з різних куточків України — учасники бойових дій, ветерани та члени їхніх родин.

Артур змагався одразу у кількох дисциплінах: веслування на тренажері, жим лежачи та аеробайк. Врешті захисник посів почесне третє місце та отримав бронзу у дисципліні аеробайк.

З новою кінцівкою захисник здобуває і нові перемоги

↓Читайте також

Тарас Винарчук: найдурніший жарт та шанс втілити мрію

Валерій Одайник: "Одразу спитав побратимів, яких частин тіла у мене немає, щоб не шукати в лікарні зайвого"

Андрій Малашкевич: "Хочу повернутись до життя, яке у мене забрали російські військові"