"З дитинства я займався кікбоксингом, вступив до спортивного коледжу, потім отримав стипендію в педагогічному університеті. У моїх батьків не було змоги платити за навчання, тому мама казала, щоб я йшов навчатися, адже це єдиний шанс здобути вищу освіту. Вона казала: «Я хочу, щоб ти пов'язав життя з чимось іншим, не з військом»", — ділиться Андрій.
Але у жовтні 2015-го року, провчившись лише півтора року, юнак подав заявку до батальйону Азов. За словами хлопця, на той час дуже багато людей хотіло туди потрапити, треба було пройти відбір і ще чекати 30 днів на рішення. Андрій не хотів чекати й почав збирати документи для вступу до лав ЗСУ.
"Я по спорту так нормально йшов, то думав, що для 95-ї бригади я буду те, що треба", — сміється він.
У лютому 2016-го року Андрій опинився в навчальному центрі десантно-штурмових військ, а вже у травні того ж року вирушив на перше бойове завдання. У складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади військовий пройшов шлях від солдата до старшого лейтенанта.
Андрій розповідає — завжди робив успіхи у спорті, тож не мав сумнівів, що впорається зі службою
Коли почалось повномасштабне вторгнення, юнак виконував бойове завдання в Торецьку, Донецької області. Потім був Бахмут та Ізюмський напрямок. Саме на Харківщині, в селі Мала Комишуваха, Андрій і отримав своє поранення.
"Ми приїхали в ніч. На вулиці було -20, а у нас не було ні спальників, ні кариматів. Ми замерзали, бо коли копаєш землю, то спекотно, а от коли перестаєш… Я подумав про хлопців: якщо ми залишимось на ніч, то отримаємо обмороження рук, ніг, обличчя. Довелось зайняти будинок. А зранку, коли вже приїхали спальники, каримати та інші наші речі, і ми заносили їх всередину, «Орлан-10» нас помітив і направив авіацію", — розповідає чоловік.
Літак скинув дві авіабомби, коли Андрій і п'ятеро його побратимів були в будинку. Їх завалило, почалась пожежа.
"Мені дуже пощастило, що першу медичну допомогу мені надав мій головний сержант взводу. Він тоді відразу прибіг і питає: «Командире, що мені робити?». Я дивлюсь на свою ногу, а там стирчить лише кістка. Дивлюсь на руку, а там відкритий перелом. І кажу: «Накладай турнікет на руку, турнікет на ногу і, коли буде зв'язок, викликай евакуацію». А він відповідає: «А з животом що робити?» Я був у положенні лежачи й ще не бачив, що живіт так само був посічений", — згадує військовий.
"Шукайте протез, щоб я одразу повернувся до хлопців"
Чоловікові пощастило, що евакуація до стабілізаційного пункту, де йому надали медичну допомогу, тривала лише 7 хвилин. Далі Андрій опритомнів вже у Харкові. У нього була ампутована права нога, понад 30 осколкових поранень, сильно пошкоджена права рука, посічені товста і тонка кишки.
За словами Андрія, коли він підняв простирадло і побачив, що правої ноги немає, не розумів, що робити далі. Адже хлопець жив активним життям, кожен ранок бігав, їздив на велосипеді, відвідував спортивні секції.
"Коли я перший раз подзвонив мамі з реанімації, я їй не казав, що у мене з рукою проблеми, що внутрішні органи пошкоджені, я просто сказав: «Мамо, ти не переживай, у мене ноги немає, але ви шукайте якийсь протез, щоб я одразу вернувся до хлопців». А потім, коли вона поговорила з хірургом, який мене вів, то знепритомніла. Я був дуже-дуже важкий", — додає військовий.
Одразу після поранення хлопець попросив маму почати шукати йому протез, щоб якомога швидше повернутися у військо
Перший протез захисника був механічним і періодично заклинював під час швидкої ходьби. Тоді друзі запропонували свою допомогу в пошуку більш функціонального протеза і вийшли на Благодійний фонд BGV, що вже активно співпрацював з Урядом Естонії над протезуванням українців.
"Мені не потрібні ні милиці, ні візок"
Протезування і встановлення надсучасного Genius Х3 Андрію робили в місті Таллінн, Естонія. Коли його побачили естонські лікарі, вони здивувались тому, як добре хлопець послуговується механічним аналогом. На що той відповідав:
"Я розумію, що круто ходжу, але я хочу повернутися до того життя, яке у мене забрали російські військові".
Найбльше бажання Андрія — повернутися до того життя, яке у нього забрала росія
За допомогою Genius Х3 Андрій не тільки ходить, але й підіймається та спускається сходами, бігає на короткі дистанції, приймає душ, купається в озері, їздить на велосипеді та веслує на байдарці: "Кращого протезу я не бачив взагалі. Коли я їду додому, мені не потрібні ні милиці, ні візок. Я беру тільки протез".
Планів на післяреабілітаційний період в Андрія багато, серед яких стати інструктором та піднятись на Говерлу. Не відпускає хлопця і бажання повернутись на військову службу.
"Я себе не вважаю інакшим чи обмеженим. Я щасливий, що можу бачити, дихати, у мене є голова на плечах. Я гордо вважаю себе ветераном", — підсумовує Андрій.
Захисник вже опанував протез і може долати серйозні дистанції без візка чи милиць
Серія матеріалів "Обличчя сили" була створена в межах спецпроєкту українського Благодійного фонду BGV й медіа рішень "Рубрика" як спосіб висловити вдячність Естонській Республіці за системну підтримку і з великою надією на продовження програми з протезування українців. Підтримати протезування українських захисників ви можете за посиланням ТУТ. Ваш внесок піде на покриття логістичних витрат для учасників програми.
