"Ми весь час на місці". Історії Героїв з протиповітряної оборони, які тримають над нами небо

На землі, воді та в небі. Тисячі захисників та захисниць із ЗСУ своїми спинами прикривають українців від війни. Уже понад дев'ять місяців ці хлопці та дівчата — на цілодобовому чергуванні, жертвують своїм сном, здоров'ям, а іноді й життям, щоб захистити свою країну.

"Увага! Оголошено тривогу", "Ракетна небезпека", "Відбій тривоги", "Працює ППО" — це ті слова, які міцно увійшли в наше щоденне життя. Хто стоїть за цими повідомленнями?

До Дня ЗСУ ми поспілкувались із захисниками з Повітряного командування "Схід".

"Я і хлопцям кажу: головне — це мета. Я до неї йшов і йду"

Сергій Воронін з Одещини, старший лейтенант радіотехнічних військ Повітряних сил ЗСУ

З підліткового віку Сергій Воронін з Одещини крутився навколо родинних автівок. Хлопець легко навчився кермувати – мав до цього хист, а особливо любив ремонтувати машини. Міг годинами рихтувати батьківські Жигулі. "Мені було цікаво працювати з технікою", — говорить Сергій Воронін.

2013–2014-ті роки. 17-річний Сергій спостерігав за тим, що відбувається в його Україні. Мирні мітинги, розстріли в середмісті столиці, Майдан по всій країні, окупація Криму та військова агресія росії…

Хлопець ледь дочекався свого повноліття, щоб у військкоматі промовити: "Хочу служити". А тоді почав свій військовий шлях у радіотехнічних військах Повітряних сил ЗСУ. "Основне завдання — видача інформації радіолокаційного характеру, бойова та розвідувальна робота", — розповідає Сергій. І, звісно, в РТВ головною була робота із технікою, що так подобалось юнакові.

Після навчання в підрозділі радіотехнічних військ Сергій разом із побратимами та технікою вирушив у зону АТО. Це був початок 2015-го. На Донеччині Сергій Воронін був гранатометником. Хлопець згадує, завдань мав не багато — охороняти підрозділ від нападів: сидіти в окопі та стріляти. За цими простими обов'язками рядовий Воронін спостерігав, як усе побудовано у військовослужбовців, підмічав, як працюють його керівники. У хлопця міцніло бажання в майбутньому стати частинкою армійської системи.

"Я хотів бути командиром, хорошим, тямучим, розумним, який приймає рішення. Хотів навчитись цього", — говорить уже старший лейтенант через майже вісім років після тих подій. Хлопець почувався готовим до всього: частих переїздів, нових міст служб, безлічі задач. Бажання захищати свою країну було сильнішим за будь-що.

Сергій Воронін вступив до Харківського Національного університету Повітряних сил на факультет радіотехнічних військ. Під час навчання чоловік одружився, у молодій родині народився син.

Після закінчення захисник обрав служити в Харківській бригаді — вона серед випускників вважалась кращою. Бойові завдання Воронін виконував у Краматорську — найближча до ворога позиція. Служба, наряди, робота з технікою та рідкі відвідування родини — будні офіцера змінювались один за одним. І так до 24 лютого.

У ніч повномасштабного вторгнення ворог обстріляв позиції роти Сергія Вороніна. Старший лейтенант займався наземною обороною, розміщенням людей по позиціях для відбиття нападу. Через відсутність зв'язку не було зрозуміло, звідки очікувати наступ. "Ми знали, що йдуть ракетні обстріли, а за книжками після таких обстрілів — наступ наземного противника", — говорить Сергій Воронін.

Захисники вичікували ворога, але нічого так і не сталось. Тож повернулись до виконання задач різного характеру. "Біля нас лягають ракети; ми зі сховищ виліземо, землю обтрусимо — і далі ремонтувати техніку. Вона з початком війни працювала понаднормово. І як властиво будь-якій техніці, виходила з ладу", — розповідає Сергій Воронін.

Старший лейтенант говорить, що робота РТВ копітка і, на перший погляд, не дуже помітна. "Ворожі літаки дуже бояться, коли їх підсвічують станції ЗРВ, бо це означає, що по них завдадуть удар. Наше радіолокаційне поле не таке помітне, проте, вчасно видаючи потрібну інформацію на інші підрозділи, ми завдаємо їм велику шкоду. Саме тому з перших годин ворог намагався знищити підрозділи радіотехнічних військ по всій Україні, щоб заволодіти нашим небом", — розповідає старший лейтенант.

У вересні надійшла команда на передислокацію окремого радіолокаційного взводу Сергія Вороніна на звільнену землю Харківщини. 14 вересня двома автівками захисники вирушили на рекогностування місцевості — шукали та визначали нові позиції для бійців. Оглядаючи місцевість в Ізюмському районі, машини заїхали на поле з протитанковими мінами. Жодних позначок про це не було.

Кілька мін не спрацювали, але одна все ж здетонувала — якраз під пасажирським сидінням Сергія Вороніна. Після вибуху чоловік швидко прийшов у свідомість. Одразу зрозумів — праву ногу втратив. "Крові було багато — друга нога теж розтрощена. Хлопці затиснули по максимуму і відвезли до найближчого медичного пункту. Там надали першу медичну допомогу, склали ліву ногу мені, затампували праву, дали знеболювальне. Потім я все пам'ятаю уривками — то прокидався, то втрачав свідомість".

У Харкові Сергій пробув день, потім гелікоптером його доставили до Києва. Отямившись у шпиталі, побачив, що вже не має обох кінцівок. Другу ногу не вдалось зберегти, тож її ампутували.

Сергій Воронін із сином

"У Києві хірурги врятували коліна. Коліна є, а це добре для протезування. Трохи понад місяць — і мене направили до Львівської області. Тут я проходжу реабілітацію й займаюсь спортом, щоб скоріше стати на ноги", — говорить Сергій Воронін.

Масаж, терапія, реабілітаційний та тренажерний зали — так зараз побудований день захисника. Чоловік почувається добре, потроху готується до протезування. Говорить, що одного бажання ходити буде мало, головне — швидка адаптація організму до вже сталевих ніг. Сергій Воронін сподівається, що за кілька місяців уже буде в строю.

"Я і хлопцям кажу: головне — це мета. Я до неї йшов і йду. Я навчався, вивчав техніку, прагнув якихось висот, досягав. Мріяв і мрію досі стати великим начальником, командиром. Таким, що ретельно все планує та обмірковує, таким, у кого все працює, як годинник. У мене все попереду! Відсутність деяких частин тіла — то не є вирок, і я не збираюся зупинятись!"

"Якщо ми збили ракету, ніхто не знає, скількох врятували"

Ігор з Полтавщини, майор зенітних ракетних військ Повітряних сил ЗСУ

Ігор з Полтавщини опинився у ЗСУ у 21 рік. Під час вступу до Харківського національного університету Повітряних сил юнака вмовили податися на факультет зенітних ракетних військ. Після закінчення вишу він відправився служити у Дніпро — у 138-му зенітну ракетну бригаду. З 2014 по 2020 пройшов через багато посад: заступник командира дивізіону з озброєння — командир батареї, начальник відділення, начальник обслуги відділення. Та у 2020-ому через родинні обставини чоловік мав покинути службу.

Півтора року Ігор був поза військовою справою. За тим, що добре вміє та що подобається, сильно сумував. Постійно був на зв'язку із колишніми колегами, часто зідзвонювались. Повномасштабне вторгнення від 24 лютого застало чоловіка за кордоном — він працював у Польщі. Але швидко повернувся в Україну.

"Якщо ми це вміємо, любимо та знаємо, то чому б ні. Чого не йти й не захищати рідну країну? Це наш обов'язок", – говорить Ігор. З 22 березня майор заступив на цілодобове чергування у зенітних ракетних військах. Йому вдалось повернутись в рідну бригаду.

"Пам'ятаю виходи наших перших ракет по ворожих цілях – було таке задоволення. Бо до 2022 року полігон та запуски були для нас щось «вау», а зараз вже, як факультатив".

У розрахунку Ігор збив близько 50 повітряних цілей, а загалом бригада — 200. Чоловік розповідає, що на початку повномасштабної війни противник запускав ракети по прямій, зараз вони маневрують, стараючись ухилитись від української ППО: "У ракети змінюється і швидкість, і висота". Противник вчиться і використовує нові види озброєння та безпілотників, але ППО теж постійно вдосконалюється.

Захисники із зенітних ракетних військ непокояться, коли не вдалось збити ворожу ціль. Розуміють, що їхні комплекси не всемогутні, але кожен приліт аналізують — як його можна було уникнути?

"Якщо ми збили ракету, ніхто не знає, скількох врятували. Скільки вціліло квартир, будинків, заводів. А коли пропустили чи втратили ціль — важко. Особливо, якщо дізнаємось, що є 200-ті, 300-ті (вбиті та поранені, — ред.). Після прильотів думаємо, як покращити нашу роботу, щоб уникнути їх", — розповідає Ігор.

Через "руки" Ігоря та його побратимів за ці дев'ять місяців пройшло безліч видів ракет та безпілотників. Майор жартує: "Добре, що шахеди з'явились восени. Не влітку, коли люди ходили з мотокосами. То б у кожного стирчала коса в спині".

Під час масштабних повітряних тривог готовність техніки буває по 5-6 годин. Коротка перерва. І знову — 5-6 годин. Якщо немає повітряних загроз, то захисники дають техніці відпочити, перевіряють озброєння, ремонтують його та займаються паперовою роботою. Ігор говорить, що все тримається на особовому складі, який розуміє свою відповідальність.

Сам майор Ігор раз на місяць з Дніпропетровщини їздить на рідну Полтавщину, щоб трохи побути з родиною. Каже, що так усіх час від часу намагаються відпускати, щоб могли перепочити. Нині на робочому місці ППО завели кошеня Муху — його привіз волонтер. Хлопці думали, що він ловитиме польових мишей, але поки захисники тримають небо над Україною, котик тільки бавиться, їсть та спить. 

Майор Ігор говорить: "Ми весь час на місці. Розрахунок заступив на чергування після відновлення озброєння, яке вийшло з ладу 24 лютого, і чергує до сьогодні".  

"Нашу роботу можна порівняти з підводним човном, який зарився під воду, звідти тихенько все аналізує"

Іван Шрамко з Вінниччини, бойовий медик радіотехнічних військ Повітряних сил ЗСУ

Іван Шрамко родом з міста Немирів. Хлопець — медик, отримав спеціальність ортопед-травматолог, працював у приватній клініці, а потім — завідувачем аптекою. На початку 2022 року Іван Шрамко планував з родиною переїхати до Німеччини, уже склав іспит з мови, на руках мав контракт з іноземною клінікою. Але почалося повномасштабне вторгнення росії.

Чоловік одразу відправив дружину Валерію та двох донечок за кордон, а сам залишився в Україні. Лікар волонтерив, проводив бійцям тренінги з тактичної медицини. Коли вже самому зателефонували з військкомату — мобілізувався.

Іван Шрамко зізнається: було страшно. Бо наприкінці весни з'являлось багато новин про втрати українських захисників. Чоловіку запропонували стати або стрільцем у піхоті, або бойовим медиком. Іван пішов за спеціальністю: "Навіщо розпорошувати потенціал, якщо можу на своєму місці приносити користь".

Місяць навчань, іспити та розподіл у бригади. "Я потрапив до радіотехнічних військ. Акцент робився на те, де є потреба у медиках, а не куди хочеться", — говорить Іван Шрамко.

Бойове хрещення, як його сам називає чоловік, сталось незабаром після складання присяги. Іван був неподалік місця, куди прилетіла ворожа ракета. "Від сильного вибуху склалося таке вираження, що вгатили просто по нас. Але — ні, трохи далі. З дозволу комбату я вирушив на допомогу".

Тоді вперше Іван Шрамко стикнувся із постраждалими від ракетного удару. Медик розгрібав завали, діставав людей та надавав їм допомогу. "Це було дуже стресово. На той момент я ще не мав бойового досвіду. Хоч сам травматолог, бачив різні травми від аварій. Але тут було все по-іншому. Люди навкруги бігають у шоковому стані, слід розгрібати залишки будівлі та швидко надавати допомогу", — говорить медик.

Зараз Іван Шрамко на позиціях на Донецькому напрямку. "Радіотехнічні війська — очі Повітряних сил. Все починається з РТВ", — говорить медик та додає: "Тривогу, яку ви чуєте у своїх містах, даємо ми. Це ми бачимо загрози та повідомляємо про них. «Дівчатка та хлопчики, ховайтесь, летять негідники». Наші хлопці окопані землею Донеччини, Харківщини, Запорізької області".

Захисники з РТВ завдяки техніці збирають інформацію про ворожі цілі в небі, потім її передають далі — щоб інші захисники готувались збивати.

"Нашу роботу можна порівняти з підводним човном, який зарився під воду, звідти тихенько все аналізує. Ми на секретних позиціях, про які ніхто не має знати. Кажуть, що ми не ведемо прямого контакту з ворогом. Але наші війська є першочерговими цілями для ворожої авіації та ДРГ. Тому що ми тримаємо повітряний простір. Якщо нас не буде, то ворожа авіація почуватиметься дуже вільно. Якщо залетять літаки, то хто їх зупинить?"

Іван Шрамко згадує, що бували випадки, коли ворог міг запустити по одній позиції десяток дронів, щоб ліквідувати хоч один локатор РТВ. "Ми знаходимось у відносній безпеці, але це примарна безпека. У будь-який момент може щось прилетіти", — говорить медик.

Серед завдань Івана Шрамка — слідкувати за станом здоров'я військових, турбуватись про їхні життя. "Робота військового медика, що в артилерійських військах, що в повітряних силах, що в піхоті — майже нічим не відрізняється. Люди помирають від одного і того самого — кровотечі, зупинки дихання чи серцевої діяльності. І не важливо, як людина отримала цю травму".

Позиція Івана — на відкритій місцевості; під час кількагодинних чергувань з технікою у степу захисників до кісток пробирає вітер. "Арктичний", — говорить Іван. Через це в перехідний період осінь-зима військові багато хворіли. Але зараз вже звикли до холодів — між чергуваннями гріються у невеличкому бліндажі.

У час перепочинку Івану Шрамко спілкується відеозв'язком із донечками. Ті ображаються на нього, бо давно не бачили татка. Питають, як у тата справи? Чи вдягнув шапку? А чи багато ракет збив?

"Маленьким дітям не пояснити, чому мені потрібно бути тут. Ми всі вже щось втратили у цій війні. А найстрашніше, що всі втратили не щось, а когось. І я думаю, що в нас просто немає якогось права відсиджуватись скраю", — говорить медик. Івана сильно надихають побратими, здоров'ям та життями яких опікується. Це чоловіки, які вийшли з окупованого Маріуполя.

"Вони врятували свої життя та техніку, яка потім принесла багато користі для зенітних ракетних військ. Але у самих хлопців немає нічого: родин, будинків, машин — усе залишилось у Маріуполі. Не дивлячись ні на що, ці герої з нами у полі. Коли трапляються ротації, хлопці навіть не мають куди поїхати. Уявіть, наскільки складно служити їм, який великий біль переживають та відчувають. Вони віддали все державі".

Іван впевнений, що саме завдяки таким захисникам на вільних землях Донбасу тримається все. "Вони тихі та непомітні, але виконують дуже важливу роботу. Це як електрика. Є світло — ну і добре. Але як тільки зникло, ви одразу: «О, щось уже не те. Вже не так, як хотілось»". 

↓Читайте також

"Ми стали людьми, які доїжджають туди, куди не дістається більшість": як волонтерський "Гуркіт" допомагає військовим та цивільним

Кава, Фейсбук і допомога армії: як луцькі волонтери збирають мільйони на ЗСУ