Забытая депрессия: уроки для Украины

Игорь Скрипченко

Важливий портрет

В 1981 році, президент США Рональд Рейган замість портрету президента Гаррі Трумена (1945-1953) повісив в Овальному кабінеті Білого дому портрет 30-го президента США Калвіна Куліджа (1923-1929). Американський істеблішмент негативно поставився до цього жесту. Кларк Кліффорд, колишній радник президентів Г.Трумена, Дж.Кеннеді і Л.Джонсона, назвав тоді Рейгана «доброзичливим бовдуром». Однак, як засвідчили подальші події, Рональд Рейган виявився зовсім не бовдуром, а одним із найуспішніших президентів США.

За своє довге життя Рональд Рейган був свідком не однієї кризи американської економіки. Ще навчаючись у коледжі, Рейган застав Велику депресію, яка почалась у 1929 році. Однак, це була вже не перша депресія, свідком якої він став. У 1920 році, коли Рейгану було всього 9 років, почалася депресія, яка була за масштабами кризових показників набагато гіршою, аніж у 1929 році. Але, як не дивно, ця депресія тривала лише 18 місяців і завершилася вже у 1921 році. У той же час, економічна стагнація від Великої депресії тривала у США до вступу у Другу світову війну. Маючи два наочних приклади, Рейган мав змогу зробити правильний висновок, що така різна плинність депресій та вихід із них був наслідком різної діяльності урядів. Саме у 1921 році президентом США став республіканець Воррен Гардінг, а його віце-президентом був Калвін Кулідж.

Калвін Кулідж

Простий рецепт

Коли Воррен Гардінг вступив у повноваження президента 4 березня 1921 року, економічна криза вже набрала жахливих масштабів. З одного боку, цю кризу, як і сьогоднішню, очікували, адже завершилася Перша світова війна. Економіка була виснажена військовим часом. Однак, ніхто не очікував, що ці наслідки можуть бути настільки катастрофічними.

На початок 1920 року інфляція досягла відмітки у 15,6%. Безробіття за рік виросло з 5,2% до майже 11,7% (в Україні наразі цей показник приблизно 9,4%). З 1920 по 1921 рік валовий національний продукт у країні впав на 24%. Промислове виробництво впало на 31,6%, ціни на акції впали на 46,6%, а прибутки підприємств — на 92%. І ситуація продовжувала погіршуватися. Вже в середині 1920 року інфляція змінилися величезною дефляцією, яка сягала за рік 16%, що було на 50% більше, ніж на піку Великої депресії 30-х років. Економіку США лихоманило, як хворого на коронавірус.

Президент Гардінг, ще будучи кандидатом, розумів, що криза мала специфічні причини. Для ведення війни уряд США взяв під контроль значну частину економіки. Ресурси, які були мобілізовані, працювали не на звичайний комерційний попит, а на потреби військового часу. Федеральний бюджет збільшувався до нечуваних тоді для Америки масштабів і сягав у 1919 році розмірів у 18,5 мільярдів доларів (тодішні ціни мали інший еквівалент вартості). До 1912 року бюджет ніколи не перебільшував семиста мільйонів. До цього ще й додавалася проблема занадто великого об'єму грошової маси в обігу через діяльність Федеральної резервної системи впродовж 1914-1920 років. 

Воррен Гардінг

Для Сполучених Штатів значне втручання держави в економіку було ненормальним. Тому свій головний лозунг Гардінг сформулював як «повернення до нормальності». «Нормальність» в розумінні Гардінга і більшості американців полягала у зменшенні розмірів і витрат державних  установ та інститутів. «Нам набагато потрібніша свобода, аніж регулювання», — казав він у лютому 1920 року, ще будучи кандидатом.

Сформувавши команду з однодумців, адміністрація Гардінга почала діяти. Першим напрямком було скорочення роздутих державних витрат. Президент скоротив федеральний бюджет у 1921 році до 5,1 мільярда доларів з 6,4 мільярдів у 1920 році. В 1922 році бюджет складав вже 3,3 мільярди доларів. Скорочувалася кількість чиновників та установ. Гардінг вперше запровадив створення Бюджетного бюро для фінансового контролю за витратами уряду. «Останнім часом поширена думка, що державна скарбниця — це невичерпна річ, і що ні про ефективність, ні про економію можна не думати під час здійснення державних витрат. Ми хочемо змінити такий порядок речей, — підсумував Гардінг під час зустрічі з державними чиновниками в червні 1921 року.

Чарльз Дауес, голова Бюро, виконував настанови президента. Результатом було встановлення у 1921 році профіциту бюджету в розмірі 509 мільйонів доларів і вже в 1922 році ця цифра складала 736 мільйонів. Адміністрація Гардінга повністю ліквідувала бюджетний дефіцит і за 3 роки (до смерті Гардінга в 1923 році) скоротила державний борг на 300 мільйонів доларів. 

Другим напрямком було зменшення податкового навантаження та відміна непотрібних регуляцій, які ускладнювали життя американцям. Цей напрямок впроваджував міністр фінансів Ендрю Меллон. І хоча Конгрес активно заважав йому в цих питаннях, все ж таки зниження та відміна деяких податкових ставок була прийнята. Це миттєво пожвавило малий та середній бізнес і комерцію в країні загалом. Приватний сектор почав виводити країну з економічної кризи. В той же час сума податкових надходжень не тільки не зменшилась, але й зросла. 

Істина, що від зменшення податкового навантаження  виграють не тільки громадяни, але й бюджет, досі залишається «закритою» не тільки для української політичної еліти, але і для більшості західних країн, які зовсім не хочуть вивчати успішний досвід своїх пращурів.

Непотрібний досвід

Після закінчення спаду економіки у 1921 році в Америці почалася епоха «ревучих двадцятих». На жаль, 1923 року президент Гардінг помер, але його замінив віце-президент Калвін Кулідж, який продовжив політику свого попередника. Саме за часів президентства Куліджа 20-і увійшли в історію як період «проспериті», себто процвітання. 

Криза, яка почалася у 1929 році з обвалу цін на Нью-Йоркській фондовій біржі, не була в тодішніх умовах сприйнята як передвісник чогось по-справжньому жахливого. Такі обвали відбувалися в Америці чи не кожне десятиліття і, як правило, за 1-2 роки ситуація на ринку вирівнювалась. Тим паче, інші показники не були такими загрозливими, як у 1920 році. Але в адміністрації президента не було тих ідейних людей, які успішно виводили країну з кризи, а тодішній президент Гувер вирішив не йти по стопах уряду Гардінга, хоч він і був в ньому міністром торгівлі. 

Для Америки це мало фатальні наслідки. Ще більше погіршив ситуацію Франклін Делано Рузвельт, який діяв повністю протилежно тому, що робив Гардінг. Рузвельт збільшував втручання і регулювання держави до таких масштабів, що навіть порушувалися деякі статті Конституції США. Внаслідок цього, Сполучені Штати так і не змогли, на відміну від багатьох західних країн, вийти на докризові показники зростання економіки. А внаслідок нерозумного врядування, у 1937-1938 роках відбулася нова рецесія, яка зводила процес нормалізації економічного життя нанівець.

Благо vs Інтереси

Рональд Рейган, споглядаючи два різних приклади вирішення економічної кризи, усвідомив, що діяти треба за рецептами адміністрації Гардінга-Куліджа. Своїм «Ендрю Меллоном» для Рейгана став Артур Лаффер, який був розробником «Кривої Лаффера». Згідно з нею, велике податкове навантаження завжди призводить до зменшення бази оподаткування і, як наслідок, надходжень у бюджет. Адже платники податків починають шукати можливості сховати свої гроші від держави. 

Така поведінка людини закладена в її природі. Адже якщо відбирати чесно зароблене, тоді у людей зникає стимул працювати та вкладати гроші у нові проекти. Цей принцип було відкрито ще в ХІV столітті арабським філософом ібн Хальдуном. Однак, сьогодні це й досі залишається «недосяжним одкровенням» для більшості політичної еліти в Україні. Артур Лаффер ще в 2015 році вказував, що Україні необхідне кардинальне зниження податкового тиску і роздутих державних витрат. Однак, за 5 років ніхто до його порад, як і до порад інших відомих економістів та реформаторів, так і не дослухався. 

Артур Лаффер та Рональд Рейган

Причиною, чому політики в різних країнах не зацікавленні в методах управління Гардінга-Куліджа, є їхня одержимість владою. Адже коли громадяни є заможними і, як наслідок, фінансово незалежними, саме вони починають «замовляти музику» і вказувати чиновникам та політикам, що їм треба робити. Прикриваючись же ідеями «справедливості», сучасні «прогресисти» на Заході займаються збільшенням податкового навантаження, тим самим роблячи людей залежними від уряду, який і перерозподіляє їхні гроші. Так вони збільшують свою владу в країні.

В Україні ситуація ще гірша. Маючи спадщину державного управління від Радянського Союзу, в Україні сформувався цілий клас державно-політичної еліти, яка «задавила» економіку монополіями, вбиваючи приватний сектор як такий. Результат ми бачимо сьогодні. Там, де не працюють ринкові закони — існує катастрофічна бідність. А чим бідніші люди, тим легше ними маніпулювати.

В України немає коштів стимулювати бізнес, як це робить сьогодні США та країни ЄС. Єдиним шляхом є кардинальна дерегуляція та зниження податків. В наших умовах, це єдиний шанс сподіватися хоч на якусь позитивну тенденцію у виході із кризи. 

Негативний же сценарій для Україні полягає в тому, що ніхто не зацікавлений у таких змінах. І хоч в країні багато хто говорить про економічну свободу, тих людей, які б насправді цю свободу впроваджували для всіх громадян, еліти прискіпливо «відфільтровують» і до влади не допускають. І докладають до цього руку не тільки старі групи інтересів, але й частина нової та «прогресивної» еліти, яка представлена недержавними громадськими організаціями. Частина експертів, на жаль, чудово спрацювалася зі старими корупціонерами. Імітуючи безкінечну роботу над «реформами», вони бояться досягненню реальних результатів, бо інакше їх не буде причин фінансувати й надалі.