Как национальные сообщества Украины становятся движущей силой культурной дипломатии
Коли ми в проєкті "Мережа захисту культурної спадщини" планували круглий стіл "Спадщина національних меншин – цінний ресурс культурної дипломатії"*, здавалося очевидним, що основний акцент спікери – представники національних спільнот Бессарабії, – робитимуть на тому, що їхня участь в інформаційній боротьбі з агресором має бути більшою та краще підтриманою на рівні держави – адже коли про реалії в Україні болгарам рідною мовою розповідають українські болгари, а туркам – українські гагаузи, це викликає більшу довіру та емпатію, ніж офіційна інформація з медіа та прес-релізів органів влади. І це, насправді, так і є. Якщо б офіційна медіа активність України за кордоном включала в себе регулярні розповіді представників усіх етнічних та релігійних спільнот, що історично віками проживають в нашій країні і ці розповіді звучали б болгарською, вірменською, німецькою, грецькою, польською, румунською, ромською, гагаузькою, івритом, грузинською, угорською та іншими мовами наших етносів, – це точно мало б набагато більший ефект на історичних батьківщинах цих народів. Держава витрачає мільйони на фінансування каналів, що мовлять мовою агресора, але навряд чи ви знайдете в наших державних медіа, що мовлять на закордонну аудиторію, хоча б короткі випуски новин мовою хоча б одного корінного народу України – кримських татар. Між тим, у світі більше, ніж 75 мільйонів людей розмовляють спорідненими з кримськотатарською мовами (про кількість людей, що є одновірцями кримських татар та сповідують іслам вже годі й говорити).
На моє щире та приємне здивування, більшість учасників круглого столу, говорили не стільки про це, скільки про те, що саме в незалежній Україні, особливо після 2014 року, їхні спільноти почали почувати себе захищеними та відчули, що є частиною великого українського народу, що саме в останні десятиліття, завдяки зміні державної національної політики вони усвідомили свою національну ідентичність, отримали змогу розвивати та зберігати власну спадщину, буквально "припинили боятися бути іншими" (за словами однієї з учасниць) і зрозуміли, що є повноправними громадянами України.
Давайте подумаємо про вищесказане в контексті нашої сучасної культурної та інформаційної політики. Скільки ресурсу, людського та матеріального, витрачають держава та суспільство на спростування міфів "руського миру"? "Ми – не вони", "Це – не їхнє, це – наше вкрадене", "Забороніть це негайно – вони нас вбивають" – так звучить ⅔ наших меседжів світу стосовно української культури. Вже і Мінікульт тепер має займатися стратегічними комунікаціями (читай боротьбою). В цій боротьбі нам ніяк не виграти лише запереченнями та спростуваннями, маємо пропонувати власний наратив та власний (вибачайте на слові) продукт. І це м нелегко, адже незнане і невідоме просувати дуже важко, і точно – не швидко, адже, як уже багато хто пише, західним інтелектуальним елітам важко перебудовувати власну оптику із звичного захоплення російським імперським наративом на якісь зовсім незвідані терени. Але ми, як виявилося, маємо несподівану і потужну перевагу – нашу мультикультурність та мультирелігійність, хай навіть погано усвідомлену нами самими.
На цьому терені (а тема мультикультурності та поваги до релігійних та національних спільнот є дуже чутливою для Заходу, та й антиколоніалістам глобального Півдня теж не чужа) нам не треба нічого спростовувати чи доводити – треба просто наводити факти і дати можливість представникам наших національних спільнот голосно розповідати про себе і своє життя у незалежній Україні – про кількість шкіл з викладанням рідною мовою, релігійні громади та конфесії, що мирно співіснують століттями у маленьких та великих містах і селах, митців та діячів культури – представників національних спільнот України, які пишаються своїм походженням і навіть на думці не мають його приховувати, співають, пишуть та виступають рідними мовами. Замість доводити, що "велика російська культура" не така вже й велика, може, є сенс на всіх майданчиках запитувати, чому вона "велика" лише російською мовою, і чому всі її представники марковані як "руські", адже росія – то не лише етнічні росіяни, та й, взагалі – федерація? Де поділася культура всіх інших 190 народів, що населяють федерацію? Зникає разом із мовами та релігіями? І чому, перше, що роблять російські окупанти на тимчасово захоплених українських землях – разом з українською забороняють викладання мовами національних меншин та жорстоко розправляються з представниками християнських конфесій, що не належать до російської церкви?
Сучасна українська політична нація формується у важкій та кривавій боротьбі із смертельним ворогом – російським великодержавним шовінізмом, який українці, свідомі вони того, чи ні, ніколи не готові були терпіти та сприймати за норму. Ми – дійсно інші, толерантні та відкриті світу. Наша мультикультурність та мультиконфесійність є одним з цивілізаційних розломів, що відділяє нас від "руського міра" та єднає з демократичним світом – просто ми чомусь не дуже це в собі цінуємо, мало говоримо про це назовні і ще менше – всередині. А воно того варте.
* Подія відбулася 9 вересня 2024 року в Болграді в рамках Міжнародного фестивалю етнічного кіна ОКО. Запис дискусії можна подивитися тут
Ця інформація стала можливою завдяки Програмі сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст цього проєкту є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов'язково відображає погляди USAID або уряду США
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
