Как на месте Руси выросла Украина? Изменение, которое никто не объясняет

Антон Столяров

Лиш близько місяця тому назад в одному з інтерв'ю радник команди Президента України з політичних питань Микита Потураєв запропонував на державному рівні перейменувати Російську Федерацію на Московію. Натомість, саму українську мову почати називати руською.

У декотрих українців така позиція може викликати щире здивування. Увесь час Росія на міжнародній арені позиціонує себе як старша правонаступниця колись могутньої Київської Русі, що навіювали і українському народові. На такому твердженні виховувалися цілі покоління колись величезного простору єдиної радянської держави. Права України на руську спадщину подавалися завжди вкрай туманно.

Та й пересічний український громадянин у більшості випадків сам не може собі дати відповідь на питання: чому землі, які колись вважалися серцем Київської Русі стали зватися Україною?

На жаль, шкільна програма історії, яка має дати базові знання для майбутніх громадян, часто не звертає увагу на, здавалося б, очевидне питання. У гонитві за фактажем — просочений датами, подіями та персоналіями — не кожен вчитель може собі дозволити пояснити, як територія колись могутньої Русі стала українськими землями.

Натомість, тема України та її давньоруської спадщини часто стає об'єктом політичної спекуляції. Довгий час пропагандистська машина Росії працює на знівелювання частки руської культури у формуванні сучасних українців. Тим самим, цим живився так званий "комплекс меншовартості" в українському народові.

Тож, чи може Україна вважатися ключовою спадкоємицею Русі?

Зародження поняття "Україна" у лоні Київської Русі

Загальноприйнятим твердженням є те, що слово "Україна" вперше згадується під 1187 роком в Іпатіївському літописі. Там, зокрема, йдеться про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича, який прославився вдалою обороною проти половців. Під час одного із походів князь занедужав і літописець записав: "За ним же Україна багато потужила".

Однак, вдаватися в оману не варто: як твердять дослідники, цей термін вживався за доби Русі для означення прикордонних територій, котрі перші приймали ворожі удари. 

У подальшому літописи не один раз застосовують цей термін. Ми бачимо його і під 1189 роком щодо Галичини, де сказано про те, як князь Ростислав Берладник зі Смоленська приїхав до "України Галицької", а також коли Данило Галицький відвоював у польського короля раніше захоплені землі ("…і поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну").

Отже, як бачимо, першопочатково поняття "Україна" не охоплювало усю територію сучасної держави, а лиш стосувалося певних регіонів Русі, які межували із землями сусідів. Попри це, через деякий час це не завадило цим двом поняттям існувати та навіть доповнювати один одного на одній території.

Поняття "Україна" територіально росте, але русичі лишаються

Після того, як орди хана Батия вогнем і мечем сплюндрували землі Русі, ослаблі землі один за одним "поковтало" Велике князівство Литовське, яке перед цим саме було данником руських князів.

Литві вдалося відтіснити Золоту Орду із руських земель, однак тепер виникла проблема захисту цих територій. Адже тепер під управлінням Великого князівства Литовського перебували великі пристепові терени, захист яких викликав чималих зусиль. Особливу важкість цього становища викликав той факт, що тактика татар була кардинально протилежно загальноприйнятій європейській, а тому не раз коні орди могли доходити аж до самісінького Полісся. 

Таким чином, волею-неволею чи не всі землі колишньої Південної Русі стали литовським прикордонням. Землями, де закінчувався християнський світ та починалися землі іновірців в уявлені Великого князівства Литовського, а згодом — і Речі Посполитої.

Певна річ, була потреба в обозначенні земель колишньої Київської Русі. Литва, котра покорила руські землі, однак сама перейняла їх культуру, вирішила не придумувати велосипед, а тому скористалася відповідником у руській мові, котру використовувала як ділову. Цим відповідником став термін "Україна", який закріпився за Київським, Подільським та Волинським воєводствами. У подальшому, уже за Речі Посполитої, польські писці перейняли цю традицію. 

Таким чином, назва "Україна" поступово стала на одну сходинку із "Русю". Натомість, щодо себе жителі цих земель усе ж продовжували користуватися, у більшості своїй, найменням "русичі" чи "русини".

"Україна — земля козаків"

Козаки відіграли чи не найбільшу роль в усталенні локалізації України в районі Середньої Наддніпрянщини.

Козацькі загони вели службу та господарювали, як правило, на прикордонних землях зі Степом, а тому дуже скоро поняття "козацтва" та "України", як прикордонних та далеких земель міцно переплелися. І тому, чим більше ширилося козацтво руськими воєводствами, як називали їх у польських документах, тим більше ширилося поняття "Україна" щодо них. 

Справжня "революція" цієї назви відбулася у період Хмельниччини, коли козацтво стало титульним станом новостворенної держави — Війська Запорізького або Гетьманщини. 

Із цього часу "Україна" отримує широке вживання. Цим термін послугується ряд гетьманів: Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик та інші. Зокрема, в документах полосьства до Московії від І. Самойловича йдеться: "В тех трех воєводствах і Украйна вся, і Войско Запорожское заключаєтся". Згодом, за свідченням П. Орлика, у своїй клятві І. Мазепа промовив: "…для общого блага матері моєй отчизни бєдной Украіни, всего Войска Запорожского и народа Малоросійского". 

Важливим є те, що завдяки козакам, які в очах Європи були лицарями, що стоять на аванпості християнського світу, топонім "Україна" став відомий і в світі. Так, загальновідомий француз Гійом де Боплан створив карту "Диких полів, простіше кажучи України". Згодом, уже в XVIII ст., європейські автори широко вживали поняття "Україна" по відношеню нашої країни.

І варто все ж зазначити, що "Україна" лишалася неофіційною назвою, побутуючи, переважно, в деяких документах та просторіччі. 

На фоні цього, назва "Русь" та "руські люди" все ще фігурує у документації, живе поруч із "Україною". Зокрема, найбільш вдалим прикладом є Гадяцький договір. Де-юре, землі Гетьманщини тоді мали б повернутися в лоно Речі Посполитої, однак тепер уже на автономних правах. Поруч із Великим князівством Литовським та Королівством Польським мало б виникнути на землях Війська Запорізького Велике князівство Руське (!). Це промовистий факт того, що не лише на землях сучасної України в сер. XVII ст. населення вважало себе руським, а й за їх межами ці землі бачили, як спадкоємицю колись могутньої Київської Русі.

Так само бачимо ще за Хмельниччини, як козацька територія (себто Україна) цілком сприймається за Руське князівство чи Русь. Зокрема, сам Б.Хмельницький називав себе "єдиновладцем і самодержавцем руським".

Звідки прийшли малороси?

Із самого початку поняття "малорос" не мало під собою жодного негативного сенсу.

Ба більше: поділ на мало- і велико- відбувався ще за древніх часів. Так, ще за доби античності існувала Мала Греція та Велика Греція. Мала Греція — це була територія Еллади, котра цілком відома нам із підручників із історії. Натомість, Велика Греція — це був південь сучасної Італії, де греки заснували численні свої колонії, такі як Сіракузи, Тарент і т.д. Таким чином, це був поділ на, скажімо так, на першопочаткові грецькі землі та ті, що були колонізовані згодом.

Така традиція була широко збережена в давнину. Тож, на теренах старої києворуської держави просто застосували схожий принцип. Малоросією назвали землі першопочаткової Русі, що розкинулися в межах сучасної України. Себто, це було місце її зародження, першопочатковий центр. Натомість, Великоросія — як ті території, що зросли та були приєднані пізніше.

Згодом, уже за Російської імперії, "малорос" стали вживати у зневажливому тоні, аби підкреслити провінціальність особи.

Московія і її боротьба за спадщину

Після розпаду цільної Русі в результаті монголо-татарських походів, лишилася чимала кількість удільних князівств, кожне із яких намагалося посилитися за рахунок інших.

Найбільше тут вирізнилося Московське царство. Завдяки заграванню із Золотою ордою та хитрій політиці московським князям вдалося отримати першій серед інших представників династії Рюриковичів.

Найбільше з них вирізнився, свого часу, князь Іван III. Йому вдалося приєднати кров'ю та вогнем довколишні князівства, розгромити славнозвісну Новгородську республіку. Із такими успіхами князь почав претендувати на києворуську спадщину, аби узаконити свої політичні амбіції. І саме Іван III став перший титулюватися, як "цар та государ всієї Русі".

Саме із того моменту крізь всю історію Росії червоною ниткою прошита думка про те, що на Москву припала важлива місія: об'єднати під своїм началом усі колишні землі давньої Русі. Із цією примарною місією сучасна Російська Федерація живе й досі.

Та все ж, аж до XVIII ст., Московське царство не сприймали у світі, як наступницю Київської Русі. Натомість, велике значення для побудови такого іміджу зробив Петро І. Імператор відкинув старе наймення та назвав свою державу Росія, запозичивши візантійський манір найменування давньоруської держави, який був знаний у всьому світі (Russia). 

Перебирання на себе ролі спадкоємця сприяв ще й той факт, що Московія все більш сильніше втягувала Гетьманщину в своє лоно. Кожен новий гетьман отримував усе менше влади, лещата усе більше стискувалися. І з огляду на те, що Російська імперія повністю взяла під свій контроль Малоросію, тим самим немов доводячи світу, що тепер вона немов є цілковитою спадкоємицею Київської Русі.

Для підпирання своїх претензій на києворуську спадщину, Росія у подальшому зробила чималий штат істориків, котрі у своїх працях намагалися знайти докази, які б укріплювали імідж правонаступниці Московії в очах Європи.

Серед них, доволі фундументальна стала концепція В. Й. Ключевського, котрою в Росії послуговуються і досі. Згідно неї, до та після монгольської навали відбулися масштабні міграційні процеси, у результаті котрих більшість русичів переселилися на землі Великоросії. Натомість, "запустілі землі" Придніпров'я заселили вже значно пізніше вихідці із теперішньої Західної України.

Поступово, російська великодержавна історія монополізувала всю києворуську спадщину.

Український козак у протиставленні руському витязю

ХІХ століття стало часом "весни народів", коли відбувається пробудження національних почуттів серед європейських націй, навіть якщо ті знаходилися у складі тої чи іншої імперії.

Не винятком стала й Україна.

Саме в цей час викрісталізовується українська інтелігенція. Перш за все, вона прагнула добитися визнання самоідентичності українського народу. Це було необхідно, аби той не розчинився на правах "малоросійськості" в російському народі.

Виникала гостра потреба у віднайденні певного напівлегендарного предка, за яким би кожен українець міг би себе відрізнити від іншого народу. Зазіхання на києворуську спадщину було табуйовано та повністю монополізовано Росією. Для всього світу давньоруський витязь став символічним предком росіян і українцям тут відводилося другорядне місце.

Таким легендарним образом став козак — волелюбний воїн із мушкетом у руках, котрого ще пам'ятали в Європі. Саме довкола цього символу інтелігенція почала вибудовувати базову національну ідею в науці та мистецтві. Таким чином, уже зовсім скоро термін "Україна" та "українці" теж став певним маркером розрізнення. Тим самим, назва "Україна" підкреслювала тяглість українського народу від часів Козаччини.

Ось так поняття "Україна" щодо наших територій стало домінантним, немов затемнюючи права на давньоруську спадщину, котру цілком перейняли росіяни.

Та варто підкреслити, що ідея тяглості української історії від Київської Русі не полишала уми істориків. Володимир Антонович, до прикладу, навмисне увів термін "українсько-руський", аби відмежуватися від терміну "великоруський". У подальшому цим "словесним винаходом" у своїх працях користувався і його учень Михайло Грушевський.

Боротьба за спадщину триває

За радянської доби не було внесено особливих змін у правах українців на давньоруську спадщину. У СРСР плекалася ідея "колиски трьох народів", за котрої існувала певна давньоруська народність, від котрої пішли українці, білоруси та росіяни. Однак, першість відводилася знову ж останнім. Не даремно, Переяславську раду 1654 року трактували виключно, як "воз'єднання України із Росією", повернення "блудного сина".

Якщо ж кимось піднімалося питання про роль окремого народу та його спадщини у межах "триєдиного народу", то цій особі загрожувало клеймо буржуазного історика та націоналіста.

Проте, деякі українські дослідники все ж не боялися наголошувати на давньоруській спадщині для українського народу. Особливо почало це набирати резонанс за Перебудови та перших років Незалежності.

Серед найбільших борців за києворуську спадщину українського народу був історик М. Брайчевський. Зокрема, він піддав критиці концепцію Ключевського про переселення в Північно-Східні князівства русичів із Наддніпрянщини. Його вклад важко переоцінити у поверненні києворуської спадщини для українців.

Цікавий факт: коли художник Василь Лопата розробляв проект перших українських гривень, саме Брайчевський був консультантом. Спочатку Володимира Великого зобразили бородатим, але науковець вказав на помилку, мовляв, той носив тільки вуса, як і його батько Святослав, і якщо бороду не приберуть — то історик накладе на себе руки. До нього прислухалися та виправили.

Наразі, боротьба за спадщину Русі між Україною та Росією продовжується і становить важливу частину у питанні визнання у світі.