Вода снесла дамбу, но Украину не сливают

Фото: Рубрика

Иван Валюшко

эксперт Национального института стратегических исследований

6 червня російські терористи підірвали дамбу Каховської ГЕС. Що б не говорила пропаганда Кремля і які б альтернативні версії не висували окремі західні журналісти, це був таки направлений підрив. Не приліт української тактичної ракети, не артилерійський удар чи обстріл із РСЗВ "Вільха" силами ЗСУ, не наслідок "помсти матінки-природи" чи технічної несправності, а детонація закладеної в машинному залі станції чи ще десь вибухівки. Цілком можна припустити відсутність умислу руйнувати ГЕС дощенту, а тільки трошки з якоюсь воєнною доцільністю, але це зовсім не змінює ні ситуацію, ні її сприйняття. Ну справді, яка різниця: умовний майор навмисне натиснув кнопку (чи як воно там відбувається технічно), умовний лейтенант спіткнувся і катастрофічно невдало впав, умовні рядові напились і пересварились, дійшовши до останніх аргументів у вигляді гранат — усі умовності не мають значення, бо результат абсолютний. І просто не хочеться думати про те, який саме з найгірших сценаріїв у плані економіки, демографії, екології чекає наш південь — "гірший" чи "гірший-гірший". Тим часом росія своїм екоцидом підкреслила й іншу проблему – на організаційно об'єднаному національному рівні.

Українці розмалювали автівки місії ООН в Києві, зробивши з UN – Useless (ООН — недолуга), а на рівні Інтернет-мемів поширився напис UNeffective (гра слів — ООН і неефективна). Безпосередні винуватці катастрофи тільки зібрали на себе чергову порцію прокльонів, а от до головної у світовій політиці організації впродовж останніх півтора року накопичилось дуже багато претензій. От їх і прорвало. І на фоні потопу цей прорив обурення виглядає мізерним, але його важко назвати конструктивним. 

6 червня ще й був День російської мови на офіційному сайті ООН. Поєднання настільки різних за природою подій запустило чергову хвилю "зради". В день народження Пушкіна ООН хоче підкреслити рівноправність усіх 6+ офіційних мов. Проте спосіб наголошення обрано дивний: епіграфом до опублікованої статті стали слова російського поета про те, що "язык славяно-русский имеет неоспоримое превосходство пред всеми европейскими". Яким чином "зверхність", "вищість", "першість" ілюструють "рівноправ'я", можуть розказати тільки Кремлівські брехуни. Натомість від організаторів цифрового дня "язика" почали вимагати пояснень, чому під час несправедливої неспровокованої загарбницької війни мова країни-агресора взагалі має привілей у вигляді такого визнання. Вимагали офіційних повідомлень про підрив дамби. Вимагали звинувачень на адресу росії в екоциді, тероризмі, порушенні звичаїв війни. Вимагали вигнання росії зі складу Ради Безпеки. І ще багато чого. Проте ООН працює не так, щоб подібні апеляції не тільки були почуті, але й виконані. Зараз, коли емоції трошки вляглися, з цим таки варто розібратися. 

Почнемо з найпростішого: без сарказму очевидно, що івент-календар в такій міжнародній структурі затверджується сильно заздалегідь. Навіть Вікіпедії відомо, коли кожна з мов має свій день. Ніхто не хотів нам насолити чи проявити байдужість або взагалі прямо зіграти на користь росії. Це з технічного боку. З інституційного погляду теж просто — навіть якби росія підірвала пів світу, день російської мови відбувся б: з точки зору ООН путін, його зграя і "їхня війна" — окремо, а народ, мова й культурна спадщина —  окремо. Як би дико і неприємно для нас це не звучало. 

З точки зору всієї планети підрив однієї дамби і розлив кількох мільйонів кубокілометрів води є неприємним, але не критичним питанням. У світі майже кожен 4-ий не має доступу до безпечної питної води. А ще через брак чистої води під загрозою — життя та здоров'я 190 мільйонів дітей у 10 африканських країнах. От це хвилює ООН, бо це не трапилось в один момент і так само в один момент не вирішиться. Чого не скажеш про знищення гідротехнічної споруди поблизу зони бойових дій і коли одна з протиборчих сторін чхати хотіла на правила. 

Якщо вже чіплятися, то залишимо деталі й звернемо увагу на головне. Найбільша претензія до ООН звучить приблизно так: чому така серйозна структура при всій скрупульозності і принциповості у ставленні до дрібниць дозволяє собі ігнорувати надважливе, святая святих свого існування — власний Статут. 

26 червня 1945 у Сан-Франциско було складено документ, який китайською, французькою, російською, англійською та іспанською мовами проголошував багато важливих для повоєнного світу речей. Зокрема, "народи об'єднаних націй, сповнені рішучості, позбавити майбутні покоління від лихоліть війни…, створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість та повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права… і з цією метою… забезпечити прийняттям принципів та встановленням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах… вирішили об'єднати зусилля". І це тільки з преамбули. Хоча далі по тексту 5 разів засуджується агресія, вивчення документу можна припинити, бо він не працює. 

Навіть більше, розв'язуючи цю війну, путін послався на статтю 51 Статуту ООН і проігнорував Резолюцію Генеральної Асамблеї № 3314 від 14.12.1974, котра не передбачає жодних виправдань для агресії. Російський президент не мав сумніву в успіху свого воєнного починання, керуючись наполеонівським принципом "великі батальйони завжди мають рацію". Якщо основоположні документи ООН не працюють, то для чого вона потрібна? Або, перефразовуючи, чому досі її ніхто добровільно не покинув? Майже риторичні запитання, але відповідь на них усе ж є: ООН існує тільки тому, що немає іншого інституційного способу тримати за одним столом непримиренних супротивників типу Пакистану з Індією чи обох Корей. На 193 держави-члени сітка таких розбіжностей може бути дуже густою, але всі вони перебувають в одному полі і вирішують спільні завдання. Як можуть і як дозволяє ситуація. І Україна з-поміж них далеко не остання. 

А ще ООН не має свого війська. Точніше, воно є, але це Миротворчі військові контингенти країн-членів ООН, найчисельніше серед яких представлені Пакистан, Бангладеш, Нігерія, Руанда та Гана. І бюджет ООН формується з членських внесків країн-учасниць, а не з якогось бездонного фінансового джерела. І резолюції можуть приймати більшість держав, але без моментальних змін. Як сталося 23 лютого цього року, коли 141 країна проголосувала за резолюцію "Принципи Статуту ООН, що є основою досягнення всеосяжного, справедливого та міцного миру в Україні", але російські війська не були виведені з території України. 

Нарешті, найголовніший блок запитань, але вже не до ООН. Чому в очікуванні особливого знакового для нас рішення або повідомлення і, знаючи загальну неповороткість оонівської бюрократичної машини, ми починаємо реагувати на окремі висловлювання? Відколи це трампісти і путінферштеєри говорять щось інакше, окрім "то все брехня і постановка" і "Україна сама винна"? Те ж саме стосується ефірів Такера Карсона чи ретвітів Ілона Маска. То що, маємо тепер ігнорувати західні медіа і викинути Старлінки? Ми вже давно мусили звикнути, що у цій війні немає аксіом і що навіть найочевидніше і найбанальніше треба доводити і захищати. Ключові світові політичні актори знають, хто винен у цій війні і хто стоїть за всіма безчинствами. І якщо про це не говорять публічно за кожної нагоди, це не означає, що мовчать взагалі. Тактика різною буває. 

Навіть ідея Ердогана щодо створення міжнародної комісії по дамбі Каховської ГЕС на зразок тієї, яка створила зернову угоду, могла би виявитись робочою, якби не три але. Перше — такою заявою турецький президент робить пас путіну, який затягне будь-яке розслідування. Друге — щоб уявити результативність роботи цієї комісії, достатньо поцікавитись успіхами її колег щодо російського масового вбивства військовополонених в Оленівці. Так склалося, що комісії ООН безсилі проти російських злочинів. Третє — незалежно від формування, фінансування і мандату цієї місії до початку її роботи пройдуть тижні, в ході яких має зійти велика вода, але росіяни можуть усе одно не допустити її на місце вибуху, керуючись якими завгодно міркуваннями. 

Якби росія поважала міжнародне право і слухалась, то 24 лютого минулого року в українському небі не почали б свистіти російські ракети, а дев'ятьма роками раніше над парламентом АРК не було би спущено український стяг. Світ реагує не так оперативно і не так змістовно, як би нам цього хотілось. Проте цьому є дієва причина — росія не тільки завдає шкоди Україні та українцям, але й намагається максимально відбілитися в очах світової спільноти. Москва не виправдовується, а послідовно звинувачує Київ у всіх злочинах, які саме скоює. Чому ми вирішили, що після Бучі й Ізюму ця тактика більше не застосовуватиметься? Ворог цинічний, безпринципний та винахідливий. Заяви Бразилії про "необхідність сідати за стіл переговорів", аналогічні "мирні" ініціативи Індонезії, Китайська риторика про "українську кризу" свідчать, що дипломатична битва не менш запекла. Звичайно, Інтернетом уже гуляє карта дамб на російських річках із закликом помститись, але це вже від лукавого. По-перше, для відплати потрібні тонни вибухівки, встановлені спеціалістами в потрібних місцях, чого ми зробити не можемо зі зрозумілих причин. По-друге, не таким є шлях до нашої перемоги. По-третє, варто знову прочитати речення, виділене жирним шрифтом, в цьому ж абзаці. Тим не менше росія боїться нас і так — сам підрив дамби свідчить про її нервозність. То й руйнувати цей містичний страх не слід. 

↓Читайте также

Затопление из-за подрыва Каховской ГЭС: как помочь херсонцам

Гидроэлектростанция, которую не восстановить: 15 фактов о разрушенной россиянами Каховской ГЭС

Подрыв Каховской ГЭС: какими будут последствия и что делать сейчас

Реализовано при поддержке Ассоциации "Независимые региональные издатели Украины" в рамках реализации проекта Хаб поддержки региональных медиа. Взгляды авторов не обязательно совпадают с официальной позицией партнеров