Все течет. Или изменяется?
Заметки из Венеции (укр.).
Усе – вода. Усе тече. Чи змінюється? Не знаю. Чи повинно? Не впевнена.
Такі думки невідворотно з'являються, щойно опиняєшся просто посеред води, вона тут всюди, тече під ногами, плескотить за вікном, зустрічає за рогом, падає з неба. Вода тече, а з неї росте кам'яне місто – пласке, з висоти схоже на рибу, червону – бо ж дахи тут лише такі. Нерозгадане місто – воно виросло з глибини, воно досі живе у ній. Беззахисне перед морем, його хвилями, його настроями, його сіллю, припливами і відливами, і все ж – стоїть. Точиться нею, водою, десь там, внизу, але стоїть. Саме вподобалося величезній рибині, піддалося у великому і в дрібницях, повсякчас віддає свої вулиці й площі воді, терпить її коливання, її постійно змінну природу, терпить її мешканців та всіх, кого вона приводить з собою, дарує їй золото та вірність дожа, віддає себе – і все ж… і все ж досі стоїть на місці. Сотні років. У чомусь – тече разом з нею. Та здебільшого завмирає – під гомін дзвонів, тупотіння ніг, стукіт крихітних колес валіз і валізок, дзеленчання золотих прикрас та бокалів з вином та аперолем, сміх, плач, гавкіт собак, крики чайок, крики офіціантів і хлопців із зерном для голубів та квітами для дівчат. Звуки течуть тут – як вода, крізь місто, разом із нею, де в чому – разом із ним, через саме його серце, аби розчинитися в морській тиші.
Потріскані стіни, потерта позолота, підточений камінь, потемнілий мармур. Мокрі від дощу плити на площі, мокрі від солоної води сходи в канали. Ставні на вікнах, двері на воду, човни і гондоли, крила над містом, плавники – під ним, дзвони, голоси, грім із півночі, хвилі з півдня, чужинці – звідусіль, з землі та з води, канали, калле, кампо, п'яццале, палаццо, церкви, церкви, церкви… Чи щось справді змінюється? Чи щось справді змінювалося тут коли-небудь?
Вода – ні.
Можливо, лише тонка, крихка її поверхня… Літаки, моторні човни, карти у телефонах. Фотографії, селфі, короткі шорти. Картонні декорації, та все це – маска, її легко зірвати, її можна навіть не помітити, звернувши погляд одразу до головного, оминувши цю мінливу поверхню – торкнися і розіб'ється.
Це місто на воді. Воно глибоке, поверхні тут мало, плівка тонка, вона рветься під пальцями і тоді все стає на свої місця. Незмінні. Ось уже стільки століть.
Усе тече. Та чи змінюється? Вода камінь точить, та на все потрібен свій час. Зміни настільки непомітні, настільки крихітні – по міліметру на десять років, що можна і не зважати. Лишається тільки дивитись на воду та її плин. Що він принесе нам? Не знаю. Та варто лише почекати.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
