Голос войны. Украинские колибри

Светлана Пенькова

волонтерка

Це есе — одне з шістнадцяти, написаних цієї зими захисницями й захисниками України про війну.

Я чекала чергової зустрічі, бо сьогодні особлива дата: ми вже три місяці разом. Напевно, знову буде гігантський білий букет, адже він став уже нашою традицією. Чому саме білі квіти? Вітя стверджував, що інший колір мені не пасує, що я така ж чиста, справжня, ласкава й тендітна. Цих аргументів було предосить.

Але букета під час зустрічі не виявилося. Я не виказала обурення, бо не хотіла псувати нам настрій, увечері нагадаю та присоромлю — і завтра виправиться.

— Куди ми їдемо? Десь за місто?

— Сюрприз.

Сьогодні ми зустрілися вдень, аж незвично було, що Вітя не на службі посеред тижня: це вже ціла подія.

— Це що, аеропорт? Я тут уперше.

Витріщалася на гігантські авіаційні машини, які стояли в ряд. Було так багато і літаків, і вертольотів, що мої очі навіть боялися моргнути, щоб нічого не пропустити!

— А на цьому борту ми сьогодні політаємо. Хочеш трохи романтики?

— Заю, ти серйозно? А так можна?

Це був справжній гелікоптер. Від подиву і страху мене засудомило, я дивилася на Вітю квадратними очима й не розуміла, що відбувається, але виконувала всі накази, де сідати й що робити під час польоту. Коли опанувала себе, ми були вже над землею. Гуркіт від цього металевого птаха й захват упереміш зі страхом заполонили мене.

— Ось таке життя авіаторів, непередбачуване й загадкове, — голосно говорив, нахилившись до мене, Вітя. Його очі зливалися із синявою неба.

— Хочеш поділити його зі мною?

Він сказав це так серйозно, що я аж напружилася від несподіванки.

— Що ти сказав? Я, напевно, не розчула.

Він узяв мою праву руку й почав надівати каблучку на палець.

— То ти згодна?

У мене пересохло в горлі, я почала тремтіти.

— Тобі страшно, заю?

— Мені з тобою нічого не страшно. Я згодна!

Уже на землі Вітя перепитав, чи я впевнена у своєму рішенні, чи то не був стан афекту. Усміхаючись, я спитала його те саме, бо донедавна говорили, що не маємо робити поспішних рішень, маємо добре одне одного пізнати. Зустрічатися рік, а то й довше — потрібен приблизно такий, як нам здавалося, термін, щоби пізнати людину.

— То ти навіть думати більше не будеш? Це вже остаточне рішення?

— Вітя тримав мене за руки, допитуючи далі.

— Я згодна, я тебе кохаю і хочу поділити з тобою своє життя.

— Оце по-нашому, по-військовому!

Ми цілувалися, не звертаючи уваги ні на кого й ні на що. Зимовий вітер на аеродромному полі не щадив щасливих закоханих, проте нам він не заважав, а додавав ще більше адреналіну.