fbpx
Сегодня
Колонка 16:05 24 Май 2022

Та, что выбралась из Мариуполя. Три месяца войны

Фото Reuters

Багато хто пише дописи на 24 травня — завершився третій місяць від початку повномасштабного вторгнення. Я не знаю, що сказати. Вірніше, знаю, але нічого нового не скажу.

Скажу лише, що з цих 90 днів я меншу половину провела у відносному спокої, тобто на вільній українській землі. Досі звикаю до цього. Іноді вночі раптом прокидаюсь — здається, що над вухом щось вибухнуло. Це симптом ПТСР? Не знаю.

Коли прокидаюсь від сирени, хочеться вдягтися і бігти кудись, не знаю куди, забитися у кут і чекати. Чи пройде це колись? Не знаю.

Багато хто скаржиться, що фраза "головне, що ви живі" викликає в них роздратування. Я їх не звинувачую, розумію, що люди втратили все, починаючи від матеріальних благ і закінчуючи життями близьких людей.

Але сама я у підвалі Маріуполя під нескінченний гуркіт рашистських снарядів благала лише про одне — вижити. У Маріуполі залишитися в живих — це, без перебільшення, абсолютне диво. Там стільки шансів померти: коли готуєш на вогнищі біля під'їзду; коли йдеш за водою; коли підіймаєшся у свою квартиру, щоб сходити в туалет, а там не підходиш до вікон, бо боїшся, що снайпер "зніме"; коли їдеш містом, полишаючи його надовго (чи назавжди?); коли просто сидиш у підвалі і боїшся, що привалить.

Смерть постійно ходила за нами по п'ятах. Знаю, що це звучить безумно, тому нікому я про це не говорила, але от тепер наважилась і не смійте крутити пальцем біля скроні.

Ось ще одне дивне одкровення: я вдивлялася в обличчя людей, з якими ми були у підвалі, і намагалася там розгледіти "відбиток смерті". Знаєте, як у цих дурнуватих фільмах жахів, коли герой зміг вижити у якійсь жахливій ситуації, але щось на його обличчі змінилося і згодом він помирає за якихось абсолютно побутових випадковостей.

Я дивилася на обличчя матерів, батьків, старих, дітей і пошепки повторювала: "Ці люди не можуть померти". Хтось одного разу це помітив і спитав: "Ти що, молишся?". Майже. Ці люди вижили. Тому кажу "головне, що вони живі". І я жива. Дякую за цей безцінний подарунок. І дякую за ще один: що я змогла вирватися з окупації, хоч це було дуже важко. Дякую, що я зараз на своїй землі. І дякую за свободу.

2568

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Загрузить еще

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: