Та, что выбралась из Мариуполя. Три месяца войны

Фото Reuters

Татьяна Жук

Багато хто пише дописи на 24 травня — завершився третій місяць від початку повномасштабного вторгнення. Я не знаю, що сказати. Вірніше, знаю, але нічого нового не скажу.

Скажу лише, що з цих 90 днів я меншу половину провела у відносному спокої, тобто на вільній українській землі. Досі звикаю до цього. Іноді вночі раптом прокидаюсь — здається, що над вухом щось вибухнуло. Це симптом ПТСР? Не знаю.

Коли прокидаюсь від сирени, хочеться вдягтися і бігти кудись, не знаю куди, забитися у кут і чекати. Чи пройде це колись? Не знаю.

Багато хто скаржиться, що фраза «головне, що ви живі» викликає в них роздратування. Я їх не звинувачую, розумію, що люди втратили все, починаючи від матеріальних благ і закінчуючи життями близьких людей.

Але сама я у підвалі Маріуполя під нескінченний гуркіт рашистських снарядів благала лише про одне — вижити. У Маріуполі залишитися в живих — це, без перебільшення, абсолютне диво. Там стільки шансів померти: коли готуєш на вогнищі біля під'їзду; коли йдеш за водою; коли підіймаєшся у свою квартиру, щоб сходити в туалет, а там не підходиш до вікон, бо боїшся, що снайпер «зніме»; коли їдеш містом, полишаючи його надовго (чи назавжди?); коли просто сидиш у підвалі і боїшся, що привалить.

Смерть постійно ходила за нами по п'ятах. Знаю, що це звучить безумно, тому нікому я про це не говорила, але от тепер наважилась і не смійте крутити пальцем біля скроні.

Ось ще одне дивне одкровення: я вдивлялася в обличчя людей, з якими ми були у підвалі, і намагалася там розгледіти «відбиток смерті». Знаєте, як у цих дурнуватих фільмах жахів, коли герой зміг вижити у якійсь жахливій ситуації, але щось на його обличчі змінилося і згодом він помирає за якихось абсолютно побутових випадковостей.

Я дивилася на обличчя матерів, батьків, старих, дітей і пошепки повторювала: «Ці люди не можуть померти». Хтось одного разу це помітив і спитав: «Ти що, молишся?». Майже. Ці люди вижили. Тому кажу «головне, що вони живі». І я жива. Дякую за цей безцінний подарунок. І дякую за ще один: що я змогла вирватися з окупації, хоч це було дуже важко. Дякую, що я зараз на своїй землі. І дякую за свободу.