Подвешенное состояние: выбрать новую жизнь, чтобы не предать старую

Мирослава Морыконь

психолог

Краматорськ, Харків, Вінниця, Мелітополь, Київ, Херсон, Каховка, Миколаїв… Цей список можна продовжувати. Це рідні міста людей, що покинули свої домівки, з якими мені довелось працювати за останні п'ять місяців. І багатьох з них об'єднує одна проблема. Вони почуваються ніби в підвішеному стані. Думаю, нам всі трохи притаманні подібні відчуття.

Багато хто з них живе в некомфортних для себе умовах, але не береться щось покращувати, бо сподівається, що скоро весь цей жах закінчиться і вони повернуться додому, до звичного життя.

Вони могли б знайти кращу роботу, освоїти нову професію, зняти житло та переїхати з хостелу. Але не роблять цього. Це не лінь. Просто для них покращення своїх умов означатиме змиритися з втратою домівки, вибрати нове життя. Це викликає страх того, що старе життя не повернеться. 

Але це як боятись зняти туфлі восени і одягнути чоботи через страх, що літо більше не прийде. До речі, багато хто з них ходили в травні в пуховиках і відмовлялись купляти весняний одяг, бо скоро додому, а там є куртка. 

Ми взуваємо чоботи взимку, щоб нам було комфортно. А коли приходить весна, то знову перевзуваємось у туфлі. Можна і в туфлях зиму пережити, але тоді вона буде ще неприємніша і тягнутиметься довше.

Ваші зусилля вартують вашого комфорту. І якщо можливість повернутись додому з'явиться раптово і швидше, ніж ви очікували, то навряд чи ви відчуватимете жаль за марно витраченими силами. Швидше за все в цей момент ви відчуватимете шалену радість, яку ніщо не зможе затьмарити.

Ми маємо подбати про себе, щоб мати силу подбати про тих, хто потребує нашої допомоги і підтримки, і щоб допомагати ЗСУ.