Дневник мамы двойни: верить ли популярным советам

Перша за популярністю порада стосується одягу двійнят. Психологи рекомендують одягати дітей у різний одяг, бо це полегшує розвивати їх індивідуальність. Деякі мами близнюків на це заперечують: все одно потім один хоче таку саму кофтинку чи штанці як у іншого і доводиться одягати однаково. У мене двійнята мало того, що різнояйцеві, так вони ще не схожі настільки, що мій друг, коли побачив дітей спитав: вони що від різних чоловіків? Отже, для мене питання чи одягати їх однаково чи ні взагалі не було актуальним. Я з першого дня життя моїх синів одягала по-різному, бо вони були такими ще до народження. Коля скакав у животі як на дискотеці і не давав мені спати вночі, Ваня – спокійний флегматик. Зовні вони як у пісні про гусей: один білий, другий – сірий. Крім того, Ванька, десь у півтора роки почав сам обирати одяг. Пізніше, коли я намагалась одягнути його на власний смак, він міг заявити: «ну мама, ці штанці сюди не підходять! Не гарно!» З тих самих пір кожного дня його look ми узгоджуємо заздалегідь. Більше того, одягнути Вані Миколину річ неможливо, він просто не погоджується носити його речі. Миколка у нас типовий чоловік — одягніть що хочете тільки відпустіть скоріше: у мене там машинки, конструктори, дороги. Так що ваші діти можуть за вас вирішити, як вони хочуть виглядати. Особисто я схиляюсь все ж таки до різного одягу, особливо для однояйцевих близнят, бо помітила як мої діти іноді граються, обмінюючись одягом. Вони підбігають до дзеркала і кажуть: тепер я Коля, а я Ваня, сприймаючи свій одяг як індикатор власної особистості.

Ще одне поширене спостереження: двійнята пізніше починають правильно говорити, бо у них є своя мова і вони не відчувають потреби переходити на мову дорослих. Це абсолютно не обов'язково і залежить від мотивації дітей, від взаємовідносин членів родини і якості спілкування батьків з дітьми. Наслухавшись зауважень оточуючих про неминучість у нашому випадку пізнього розвитку мови, я намагалася з дітьми багато розмовляти, читала книжки, коментувала всі свої дії та пояснювала значення усіх предметів. Не знаю, чи саме це вплинуло, але у дітей не було свого закритого клубу, вони були зацікавлені в тому, щоб ми їх зрозуміли. Хлопці старалися повторювати слова за мною та іншими дорослими, іноді розмовляли навіть краще своїх однолітків. То ж все індивідуально і багато в чому залежить від батьків.

Бувають і доволі дивні поради: не сприймайте близнюків як одне ціле, звертайтеся до них як до різних дітей та сприймайте як окремих особистостей. Я розумію, що у мами двійні одні пологи, але ж вона не може через це забути, що у неї двоє дітей. Ситуації бувають, звичайно, усілякі. Наш тато, наприклад, перші місяці взагалі не пам'ятав, кого як назвали. Коли хтось з дітей плакав, він приходив і казав щось на кшталт: «там плаче той, який ближче до вікна». Або коли хлопці розмазали як фарбу мій крем для ніг, я прибігла і заволала: що Ви накоїли? Але ж потім все одно розбираєшся хто саме винний і вже усі свої претензії адресуєш лише винуватцю того, що тепер у тебе немає крему для ніг, але є додаткова справа для рук у вигляді відмивання стільця. Близнюки можуть бути командою, доповнювати один одного, але вони не діють, а тим паче не думають в унісон, вони абсолютно самодостатні особистості. Коли я читала хлопцям казку про трьох поросят, в зону їх уваги потрапили зовсім різні речі. Ваню бентежили питання його ставлення до персонажів казки: він весь час намагався захистити поросяток від злого вовка, хвилювався, що Нуф-Нуф і Ніф-Ніф неслухняні, казав як би він сам допомагав будувати будиночки, дружив з поросятами, радів, що вони стали жити разом. Миколу дуже цікавило питання будівництва: чому Нуф-Нуф вирішив будувати саме з гілок, Ніф-Ніф з соломи, а Наф-Наф з каміння, фантазував про свій будиночок. Вони дивляться у вікно на весняний Київ: Ванька бачить те, що на озері розтанув сніг, а на деревах зелені листочки, Миколка рахує машинки та помічає поруч новий будівельний майданчик або людей на балконі з будинку навпроти. Це різні світи з різними формами чуттєвого пізнання.

Доволі поширеним є спостереження, що в парі близнюків–хлопчиків домінує той, хто має кращий фізичний розвиток, а в парі близнюків–дівчаток–дівчинка, яка випереджає за інтелектуальним розвитком. Я би не стала так спрощувати процес змагання за статус лідера. Ваня народився першим, він виглядає крупнішим ніж Миколка, краще їсть, але він і більше любить вчитися, першим навчився говорити, краще рахує та малює. Але Миколка краще володіє своїм тілом, він першим навчився повзати, ходити, кататися на самокаті та велосипеді, збирати конструктори, він швидше реагує і приймає рішення, краще знаходить спільну мову з незнайомими людьми. Ваня завжди вважає себе старшим та опікує Миколку: може витерти братику брудні губи, нагодувати його, застібнути ґудзик, навчив його одягатися, захищає від образників. Але сказати, що він домінує, я не можу. Миколка навчив Ваню перекидатися, стрибати з підвіконня на диван, будувати гаражі, літаки, він вигадує якісь рольові ігри, в яких він головний ініціатор. У той же час, Ваня вважає, що він має бути першим: першим поїсти, одягтися, натиснути кнопку ліфта. Колю, якщо чесно, боротьба за першість не дуже захоплює. Одного разу я їх вранці будила у садочок. Питаю: «Хто перший буде просинатися і умиватися?» Коля спокійно відповідає крізь сон: «Ваня нехай просинається, він у нас перший».

Безумовно, це не єдині поради, але у мене склалася думка, що у більшості випадків виховувати двійнят треба так само як двох різних індивідів, знаходити до них підхід як до різних психотипів, так само, як ми робимо, коли будуємо стосунки з дорослими людьми.