Что не так со школьной пропиской от Минобразования?

Новий порядок Міністерства освіти про зарахування до перших класів викликав шалені дискусії батьків, громадських активістів та експертного середовища. І поки прихильники концепції переконують що все добре, противники збирають підписи під петицією за відмову від «шкільної прописки». Які ж недоліки є в новій системі зарахування, що викликають такі запальні суперечки.

Перш за все, в цій ситуації треба розділити Ідеї, які лежать в основі нового порядку, і те, як ці ідеї реалізуються на практиці.

Ключові Ідеї, які Міністерство освіти закладало в шкільну прописку:

1. Школа повинна бути поруч з місцем проживання дитини.
2. Одні діти мають більші права на конкретну школу ніж інші діти.
3. В умовах дефіциту, школу для дитини мають визначати чиновники, а не батьки.

Перша Ідея, про школу поруч з домом, в теорії звучить добре. Хто ж відмовиться від об'єкту соціальної інфраструктури, який ближче до твого будинку? Будь то школа, супермаркет чи поліклініка. Мати потрібне ближче – це зручно. Проте на практиці цього неможливо досягнути простою державною регуляцією. І не лише через активну забудову великих міст.

Справа в тому, що поняття «школа біля дому для всіх дітей» можливо реалізувати тільки за умови, що всі люди живуть в однакових будинках, однакових вулицях, і однакових містах. А це зрозуміло не так. Є приватні будинки, є будинки на 20-30 поверхів, є великі мікрорайони і віддалені багатоповерхівки-одинаки. Тому одним дітям до школи 50 метрів, а іншим 3-4 кілометри. Це відстань, яку дитина все одно долає або громадським транспортом, або машиною за батьками. Відповідно, їй немає суттєвої різниці чи їхати автобусом 4 зупинки до умовної школи №1, чи 5 зупинок до школи №2.

І в цей момент ми виходимо на другу Ідею, закладену в порядку – «діти, які живуть біля школи мають на неї більші права, ніж ті, що живуть далі від неї». Логіка її прихильників така – якщо дитина живе у Вишгороді, вона не має права вчитись в школі, яка знаходиться на Оболоні – бо ця школа «належить» жителям Оболоні.

Цю ілюзію підкріплюють закордонним досвідом, де буцімто така сама модель. Проте забувають, що закордоном школа фінансується з місцевих податків, які дуже відрізняються у різних регіонах. Тобто ти маєш школу у своєму місті, тому що ти платиш податки на її утримання в своєму місці. Зазвичай в тих регіонах, де хороша школа – вищі податки. Платиш більше – отримуєш кращу школу.

Повертаючись до наших реалій і нашої податкової системи, і житель Вишгорода, і житель Оболоні – практично всі податки платять в національний бюджет, а не місцевий. І з нього ж йде 70% фінансування на школи. Тому житель Оболоні, і житель Вишгорода мають абсолютно рівні права для своїх дітей в питанні вибору школи.

Школа на Оболоні не належить жителям Оболоні. Вона належить всім громадянам України, і всі громадяни України мають право вчити там своїх дітей. Це може не подобатись, але так сформована наша податкова система. Тому Міністерство освіти не має жодного права ділити дітей на 1 і 2 сорти, залежно від того, де вони проживають.

Це виводить нас на третю Ідею міністерства, що чиновники, а не батьки мають вирішувати, в якій школі вчитися дітям. Тут треба розуміти, як чиновник дивиться на дитину – для нього це всього лише цифра. І так само він дивиться на школи – для нього це просто кількість місць. Задача чиновника – розпихати кількість дітей так, щоб вона співпадала з кількістю місць в школах. І власне саме це і зробили під час шкільної прописки.

Проте дитина – це не лише «місце, яке вона займає в школі». Це особистість, яка має свої індивідуальні особливості, має свої таланти і свої недоліки. Батьки набагато краще за чиновників знають, що їй подобається, і що їй підходить. Дитина може мати хороші здібності до математики, але чиновник розподіляє її у спеціалізовану школу з поглибленого вивчення іноземних мов, бо там є вільне місце, яке можна закрити.

Розподіляючи дітей за школами, чиновники ігнорують відмінності. Для них всі діти однакові, як однакові і всі школи. Це просто пазл, який вони хочуть скласти.

Можна багато казати про недоліки і проблеми, які виникають в процесі реалізації «шкільної прописки», і вони очевидні. Практичні проблеми виникають при будь-якій реформі, оскільки вони змінюють існуючу систему. Їх можна подолати. Проте лише тоді, коли в суті реформі лежать адекватні Ідеї, які відповідають реаліям та не порушують права людини.

Ідеї – це фундамент на якому стоїть будь-яка Реформа. Те ж, що просуває Міністерство освіти – це модель, в якій всі ключові Ідеї або нереальні, або дискримінаційні, або віддають «совєцкоюуравніловкою».

Тому «шкільна прописка» і викликає негатив та неприйняття в багатьох людей.