Об историческом единстве украинофобства и империализма России. Что хотел сказать Путин, играя в ученого-аналитика

Фото Reuters

Иван Валюшко

эксперт Национального института стратегических исследований

Плани всередині планів, і в них знову плани, і в них – нові плани… Чи не стали ми тепер самі частиною чиїхось планів?

Френк Герберт, «Дюна»

…Той неситим оком

За край світа зазирає,—

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Тарас Шевченко, «Сон»

Путін написав статтю. У цій фразі немає нічого дивного, бо російський президент уже наштампував їх чимало, у різних виданнях, навіть за кордоном. Путін написав статтю на 40 тис. знаків – теж нічого нового, він любить розтікатися думкою. А от те, що Путін написав статтю українською мовою – звучить настільки несподівано (такого раніше не бувало), що відразу заохочує ознайомитись із текстом. Спойлер – не варто.

Нас може потішати факт написання статті нашою мовою. Ми ще можемо подумати, що ворог від безсилля не знає, що робити, імпровізує і готовий йти на поступки. Проте варто увімкнути критичне мислення і усвідомити, що Україна не зробила нічого, аби примусити Путіна висловлюватись «творінням австрійського генштабу» чи шукати миру. Значить, ворог діє не реакційно і це щось більше за банальне виконання обіцянки з прямої лінії. Ба більше, вже тоді стаття була запланована (чи Путін вже й чорновик бачив) і просто анонсована. На цьому варто припинити насмішки і тролінг, бо відбувається щось серйозне.

Стаття не оригінальна, у ній багато такого, що російські політики і сам Путін неодноразово говорили в потоці імперської свідомості. У жовтні 2015 року в ході дискусії клубу «Валдай» президент Росії назвав розпад СРСР трагедією гуманітарного характеру – 25 млн етнічних росіян опинилися за кордоном «поза своєю волею і в одну мить», виявившись найбільшим розділеним народом у світі. Так сказав Путін. Своєю чергою ці тези є повторенням його інтерв'ю німецьким телеканалам ARD і ZDF 2005 р., у якому він називав розпад СРСР трагедією через розрив родинних і господарських зв'язків. Прикметно, що в цьому ж інтерв'ю Росію було названо одним із головних ініціаторів розвалу Радянського Союзу, тому «те, що колишні республіки СРСР стали незалежними – це те, чого Росія сама забажала».

Відтак згадку про стіну між українцями і росіянами, що стала наслідком «наших власних помилок», між рядками варто розуміти так: українці винні, бо повелись на умовляння західних держав, а росіяни, бо допустили саму таку можливість. Цілком шовіністичне трактування історії – інші держави утворились не завдяки зусиллям інших народів, а тільки тому, що Росія не стала активно заперечувати.

«Йдіть з тим, з чим прийшли» – цитує Путін А. Собчака, натякаючи, що деякі українські території на півдні та сході не повинні бути українськими, щоб відновилася історична справедливість 1922 року. Щоправда, навряд чи Путін планує залучати до цього процесу Австрію з Угорщиною, Чехію зі Словаччиною та Румунію. І тим більше малоймовірно, щоб він був готовий прощатися з російськими землями, які в той час робили Азовське море внутрішнім українським озером.

Загалом стаття присвячена зверненню до історії, «щоб краще зрозуміти теперішнє і зазирнути в майбутнє», але написана в традиційному стилі Кремля: з перекручуванням одних фактів, однобоким висвітленням інших та загальним «привласненням» Росією усіх значимих подій. Так, Путін набрехав і набрехав добряче, але пропоную на фактчекінгу не зупинятися. Таку роботу вже провели історики. Ми ж звернемо увагу більше на «якусь кон'юнктуру, поточні політичні обставини».

Фото Getty Images

Кремлівському батьку нації недостатньо правити своїми – хочеться повчати й чужих. Тим більше, якщо можна зробити це одночасно. Та не треба переоцінювати лінгвістичні й аналітичні здібності російського вождя – йому і написали статтю, і переклали чужою мовою. Нормальна і звична практика. Тим не менше, краще читати оригінал, бо саме в російському тексті велич думки Путіна проявляється у всій красі через вживання російської граматичної вигадки «на Україні». Цього достатньо для розуміння того, що вовк вбирається в овечу шкуру з любові не до овець, а до їхнього м'яса.

Як і всі заходи російської імперської політики, стаття має декілька цілей під різну аудиторію. По-перше, восени повинні відбутись вибори в Думу, у яких мають брати участь представники «ДНР». Звісно, від партії влади. Ставлення росіян до Єдіной Росії давно скептичне і покращення рейтингу за рахунок кандидатів з Донецької і Луганської областей явно не очевидне. Проте підтримка міфу про один народ ніби легітимізує їхню участь, як і дозволяє вважати «республіки» своїми без реальної інтеграції до складу РФ. Щоправда, жодним чином такого приєднання не виключає.

По-друге, Росія давно розгорнула і активно підтримує пропаганду в Україні проти західних держав та їх об'єднань. З цієї точки зору стаття являє собою концентроване намагання переконати українців у безперспективності курсу на захід, адже їх найбільше бажають бачити у сім'ї братніх народів, яка спирається на тисячолітню історію.

Третя ціль найбільш обширна. На перший погляд, стаття не має конкретного адресата, але це враження оманливе. Вона не хаотична і розмита, а масштабна; жонглювання історичними фактами відбувається не саме для себе, а з метою показати ідеологічне підґрунтя претензій Росії на пострадянський простір. Воно неоковирне і нелогічне, штучне й нестабільне, але на його основі вже здійснюється політика Кремля. Тут усе нагадує грубу й кустарну провокацію – перевірити, як саме світ реагуватиме на нове нахабство. Він або вирішить, що господар Кремля трохи вчадів, галюцинує, видає бажане за дійсне, тому йому треба нагадати про справжню історію України та обриси її території на політичній карті світу. Або ж світ посміється, змовчить і тим самим погодиться з написаним, відкриваючи Росії простір для реалізації експансіоністських задумів та імперських амбіцій. Не випадково у статті 7 разів використовується нововигадана «анти-Росія», на яку Захід хоче обернути братню Україну. Росія не дозволить Україні бути під зовнішнім управлінням країн Заходу, бо вона повинна зовнішньо керуватися самою Росією. Це лейтмотив усього аналізованого літописного полотна одного «історика».

Уся стаття виглядає, як уривок з роману «1984», – суцільний newspeak. Дивно читати від лідера автократії про «створення в українському суспільстві атмосфери страху», від агресора і загарбника чужих територій – про «агресивну риторику», від маніпулятора і шантажиста – про «потакання неонацистам», від гнобителя корінних народів – про «насильницьку асиміляцію», від кегебіста, що робить ставку на силовий блок і погрожує іншим застосуванням сили – про «мілітаризацію країни» та багато інших елементів цієї «аналітичної» статті. Окрім традиційної підміни понять це ще й нагадує логіку і тактику бандита, який переконує свою жертву в тому, що вона сама все спровокувала, а він тільки захищався.

Точно такі і подібні речі ми й раніше чули, причому від того самого Путіна. Проте раніше це були виступи на всіляких прямих лініях чи інтерв'ю, а тут отримуємо текст Президента РФ на офіційному сайті Президента РФ. Навіть цього достатньо, щоб вважати статтю доктринальною. Вона засвідчує, що вся пропагандистська істерія останніх років про зовнішнє управління, здачу національних інтересів американцям, другосортність українців була не випадковим сюжетом ЗМІ, а частиною спланованої політики. І ці наративи нікуди не зникнуть, а будуть тільки набирати сили, оскільки відображають ставлення політичного керівництва країни до сусідньої держави. Той факт, що стаття стала резонансною і викликала реакцію перших осіб України, сам по собі вказує на небезпеку ідеологічних операцій подібного ґатунку.

Замість того, щоб зосередитись і просувати власний порядок денний, ми натужно відбиваємо один-єдиний випад. Це насторожує, бо неясно, що станеться, коли доведеться реагувати не на анонси, а на реальні дії. Так, стаття є закамуфльованою варіацією Святославового «Іду на ви». Ключове зафіксоване в одному абзаці. «…Росіян в Україні змушують не лише відректися від свого коріння, від поколінь предків, а й повірити в те, що Росія – їхній ворог. Не буде перебільшенням сказати, що курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої щодо Росії, за своїми наслідками можна порівняти із застосуванням проти нас зброї масового ураження». Навесні цього року, коли загроза масштабного воєнного вторгнення на українську територію виглядала цілком реалістичною, Дмитро Пєсков говорив про загрозу безпеці РФ, «якщо поблизу її кордонів відновиться громадянська війна». Тут уже Путін особисто говорить про загрозу співвітчизникам з боку української влади.

В есе «Політика й англійська мова» Джордж Орвелл критикує політичну мову, бо її «влаштовано так, щоб нею брехня звучала правдиво, а вбивство – порядно, і так, щоби вона створювала ілюзію вагомості навколо порожнього базікання». Цілком можливо, що майже 70-річний Путін трохи плутається в архівах власної та наукової російської пам'яті. Не виключено, що українські політики, журналісти й експерти приділили занадто багато уваги «порожньому базіканню». Проте воно надійшло не від доброго дідуся в брилі та з люлькою, який розповідає казочки, а від людини, що може віддавати і часто віддає цілком смертоносні накази. У цьому випадку краще перестрахуватися.