В Украине доля занятости лиц с инвалидностью в 4 раза ниже, чем в ЕС. Как интегрировать уязвимые группы в рынок труда?

Дмитрий Ливч

глава правления и исполнительный директор, EasyBusiness NGO

Військова агресія російської федерації завдала серйозної шкоди економіці та ринку праці України. Тимчасово окуповані території, руйнація інфраструктури, вимушена міграція українців за кордон та переселення всередині країни, мобілізація — ці та інші фактори впливу повномасштабної війни привезли до нестачі робочих рук в країні.

За останні пів року в Україні посилився кадровий голод: у квітні 74% українських роботодавців (проти 55% у жовтні 2023) відчували дефіцит кадрів.  Для успішної відбудови економіка України повинна зростати на 7% щороку. Щоб забезпечити такі темпи економічного зростання, країні бракуватиме  від 3.1 до 4.5 млн працівників  до 2032 р. В таких умовах, залучення осіб з інвалідністю до ринку праці, окрім забезпечення реалізації їхнього, гарантованого Конституцією, права на працю, є критично-необхідним джерелом робочої сили.

Команда ГО EasyBusiness провела аналітичне дослідження щодо залучення вразливих верств населення, зокрема й людей з інвалідністю, до ринку праці  та розробила ряд рекомендацій і концепцій проєктів для подолання кадрового голоду в Україні. Отже, деякі висновки дослідження.

Дослідження проведене у рамках проєкту "Допомога у формуванні публічної політики із залучення вразливих груп населення до ринку праці" за фінансування  Фонду «Партнерство за сильну Україну» (PFRU), що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

В Україні мають роботу лише ⅕ працездатних людей з інвалідністю

За даними Держстату та Фонду соцзахисту осіб з інвалідністю, в Україні близько 2.7 млн людей з інвалідністю. 86,8% з них мають інвалідність II та III груп — цих людей можна інтегрувати у ринок праці.

За даними Міністерства соціальної політики, під час повномасштабної війни кількість осіб з інвалідністю в Україні постійно збільшується і вже перетнула 3 мільйони. Серед тих, хто отримав інвалідність вперше — найбільша частка із загальними захворюваннями  (близько 87%). Тобто більшість цих людей може працювати.

Однак з 3 мільйонів людей з інвалідністю мають роботу лише  13-15%. Для порівняння, в ЄС цей показник становить понад 50%, тобто в Європі ситуація у 3 рази краща. Лідер з інклюзивного та безбар'єрного працевлаштування — Швеція. Там мають роботу  74,2% людей з інвалідністю.

Що заважає працевлаштуванню людей з інвалідністю в Україні?

Якщо говорити про трудову інклюзію, на жаль, поки Україну не можна назвати безбар'єрною. Люди з інвалідністю на шляху до робочого місця вимушені долати фізичні, економічні, регуляторні та культурні бар'єри.

 Основні бар'єри для працевлаштування людей з інвалідністю:

• Роботодавці не зацікавлені наймати співробітників з інвалідністю. По-перше, досі живі стереотипи та упередження про нижчу продуктивність праці та невмотивованість людей з інвалідністю. По-друге, приймати на роботу людей з інвалідністю не бажають через потребу забезпечити  розумне пристосування робочого місця та адаптувати робочий простір (наприклад, встановлювати та дообладнувати ліфти, розширювати коридори та оздоблювати їх тактильним покриттям, переобладнувати туалети і т.д.). По-третє, необхідно додатково інформувати та навчати колектив безбар'єрності та інклюзії.
• Бар'єри у робочому та навколишньому середовищі. Йдеться не лише про облаштованість робочого простору, у багатьох містах та громадах України низька інклюзивність житлового фонду, громадського транспорту та вулиць, а також офісних приміщень. Все це створює фізичні бар'єри для осіб з інвалідністю на шляху до/з роботи.
• Недосконале нормативне середовище. Ті норми, які розроблялися для захисту осіб з інвалідністю, фактично створюють додаткові бар'єри для працевлаштування. Наприклад, заборона на встановлення випробування для осіб з інвалідністю, ускладнена процедура звільнення таких працівників з ініціативи роботодавця. Крім того, низька правова культура на тлі мораторіїв на перевірки призводить до тінізації зарплат та розмивання розміру санкції за невиконання нормативу працевлаштування (внесок платиться з розрахунку мінімальної, або близької до неї заробітної плати) та в цілому не сприяє розвитку культури сплати податків.
• Соціальна підтримка. На жаль, можливість отримувати допомогу від держави демотивує. Хоча вона й дійсно потрібна. Непрацююча людина з інвалідністю має невисокий розмір пенсії, але виплати стають ще меншими  (до 50% для III групи, та до 90% для II групи), якщо вони працюють. Водночас непрацюючі люди з інвалідністю можуть отримати пенсію за віком в повному розмірі за наявності страхового стажу, а за відсутності стажу – державну соціальну допомогу у розмірі 60 % (для III групи) та 80% (для II групи) прожиткового мінімуму.
• Недостатня ефективність державних програм. В Україні через наявні державні програми працевлаштовується дуже невелика кількість осіб з інвалідністю. Головним чином через недостатнє інформування бізнесу про існування подібних програм. Кількість заявок на компенсацію за облаштування робочого місця зросла після того, як можливість подавати такі заяви з'явилась через Дію.
• Недостатня кількість фахівців з реабілітації. Повномасштабна війна очікувано збільшила запит на фахівців з реабілітації, зокрема протезистів. До повномасштабного вторгнення Україна переживала поступовий відтік медичних працівників за кордон. Після вторгнення ще частину протезистів та фахівців з реабілітації мобілізували. А запит виріс. Уряд дозволив бронювати фахівців з протезування лише у червні 2024 року. Нестача протезистів і реабілітологів збільшує період відновлення та повернення до економічної діяльності.

Описані виклики взаємопов'язані та доповнюють один одного. Так, низька культура дотримання законодавства про працю та високий рівень неформальної зайнятості — зменшують частку офіційно працюючих осіб та знижує офіційну заробітну плату. А це зменшує і базу нарахування нормативу робочих місць так, і розмір санкції за не виконання такого нормативу. В таких умовах, роботодавцю простіше сплатити санкцію, і не докладати зусиль для найму та адаптації працівників з інвалідності. В таких умовах поодинокі успішні кейси працевлаштування осіб з інвалідністю, губляться у численних випадках фіктивного працевлаштування. А це своєю чергою не мотивує до звернення за допомогою у працевлаштуванні людей з інвалідністю.

Як це працює у світі?

Підходи до працевлаштування осіб з інвалідністю можна умовно розділити на дві групи:

• Поєднання програм підтримки та зобов'язань щодо працевлаштування осіб з інвалідністю (квот). Такий підхід працює в частині країн Європи, Японії та Південній Кореї. В Китаї квоти встановлюються провінціями окремо. Розмір квот коливається від 2% в Іспанії до 7 % в Італії. Деякі країни застосовують вищу квоту для державного сектору. У Великобританії 1995 року теж застосовувались квоти. Водночас разом із квотами та застосуванням санкцій, роботодавцям та особам з інвалідністю надається допомога на облаштування робочих місць, покупку індивідуальних засобів пристосування (щоб людина з інвалідністю при зміні роботи могла їх застосувати на іншому робочому місці).
• Відсутність квот та добровільне працевлаштування осіб з інвалідністю. Такий підхід застосовується в Швеції, Норвегії, Нідерландах, США. При цьому, в цих країнах спостерігається вища частка працевлаштування осіб з інвалідністю. Такий підхід направлений на створення культури інклюзивності та безбар'єрності в суспільстві, що створює сприятливе середовище для працевлаштування осіб з інвалідністю. В таких країнах також передбачені програми та інструменти для працевлаштування осіб з інвалідністю. Наприклад, компенсації за розумне пристосування (роботодавцю та/або працівнику), надання кар'єрних та освітніх радників, супровід на робочому місці, а також активна популяризація успішних практик працевлаштування осіб з інвалідністю.

У країнах з високим рівне трудової інклюзії також наявний високий рівень обізнаності населення щодо поводження з людьми з інвалідністю. Іншою характерною ознакою є високий ступінь координації та взаємодії між різними органами влади. Так особу з інвалідністю супроводжують з дитинства, допомагають підібрати навчальний заклад відповідно до інтересів та подальшої можливості працювати. Після отримання кваліфікації з такою людиною працюють кар'єрні радники та соціальні працівники, які допомагають адаптуватись на роботі, пропрацювати та адаптувати маршрут до роботи від дому. Таким чином, особа з інвалідністю в таких країнах має високу визначеність та прогнозованість свого майбутнього, що своєю чергою підвищує її ініціативність у пошуку роботи.

Як інтегрувати людей з інвалідністю у ринок праці?

Для успішного працевлаштування осіб з інвалідністю необхідно впровадити ряд заходів регуляторного, організаційного, та інформаційно-роз'яснювального характеру.

• Регуляторні зміни:  перегляд механізму нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, зміна законодавства про працю в частині встановлення випробування для осіб з інвалідністю, встановлення можливості працювати на посадах зі шкідливими та небезпечним умовами праці (це особливо важливо для працівників, які отримали інвалідність на підприємстві), а також створення та поширення роз'яснень, правових висновків та уточнень щодо застосування чинного законодавства. Також варто відв'язати розмір пенсій від факту зайнятості осіб з інвалідністю, натомість запровадити нижчі податки на доходи для осіб з інвалідністю.
• Організаційні зміни: завершення реформи медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), налагодження взаємодії центральних органів виконавчої влади, ОМС і громадського сектору, в тому числі побудова маршрутів реабілітації та інтеграції, забезпечення можливості надавати компенсацію за покупку індивідуальних засобів пристосування робочого місця. Також можна розробити альбом типових рішень щодо адаптації робочого місця для роботодавців. Активно поширювати наявні програми підтримки, посилити спроможність соціального супроводу на робочому місці, а також налагодити системи зворотного зв'язку від отримувачів послуг для отримання реальної картини на місцях.
• Інформаційні заходи. Активна інформаційно-комунікаційна підтримка як наявних програм, так і запропонованих змін, зокрема роз'яснення положень законопроєкту 5344-д. Популяризації наявних програм підтримки має бути систематичною. Крім цього, варто залучати до інформаційної підтримки громадський сектор, що зазвичай має високу проактивність та довіру від осіб з інвалідністю.

То що далі?

Система підтримки та реабілітації осіб з інвалідністю в Україні потребує реформування. Попри загальну схожість програм підтримки, які застосовує Україна з програмами підтримки успішних країн Європейського союзу, українським програмам не вистачає координації між собою та інформаційної підтримки.

Попри сильну систему стабілізації, надання допомоги, величезний досвід у протезуванні та фізичній реабілітації, систему інтеграції осіб з інвалідністю все ще можна покращити. Це пов'язано з низькою інклюзивністю, юридичними бар'єрами, слабкою взаємодією різних гілок влади з громадськими організаціями.

Українське суспільство все ще має стереотипи щодо осіб з інвалідністю та низьку культуру інклюзивності. Це посилюється низькою мотивацією працевлаштування серед осіб з інвалідністю. Тож саме з вирішення цих проблем варто почати змінювати ситуацію з інтеграцією людей з інвалідністю у ринок праці.