Заметки писательницы: люди в городе

Фото: the-people.com.ua

Марина Смагина

выпускающий редактор "Рубрики", писательница

Вони різні.

Ми різні.

Дуже різні, насправді: інтроверти та екстраверти, балакучі й неговіркі,  шопоголіки та мінімалісти, місцеві та ті, що приїхали, зі сходу та з заходу, з півдня та з півночі, такі, сякі, й інші. Ми балакаємо, пишемо, танцюємо, співаємо, гуляємо, працюємо, застрибуємо до останнього вагону метро, уникаємо маршруток, намагаємося більше ходити чи навіть бігати вранці, любимо десь добре поїсти та випити хорошої кави, часто втомлюємося, часом хочемо втекти, та все рівно завжди повертаємося. До міста.

Треба тільки дивитися – дивитися навкруги, і бачити їх – нас – людей.

Треба тільки обрати й зайняти правильну позицію.

Одного разу я півгодини чекала на подругу на площі Льва Толстого і за ці півгодини я бачила все. Буквально. Це взагалі найбільш хаотичне та повне несподіванок місце у Києві, як на мене. Тут водночас співають, грають на акордеоні, скрипці та трубі, їдять морозиво з Макдональдсу та читають. Тут зустрічаються та розстаються, чекають та йдуть, сидять на парапетах, стоять навколо них на сходах, говорять, кричать та навіть плачуть. Провівши хвилин двадцять біля Маку, ви станете свідком не однієї драми та не одного щасливого возз'єднання, ви побачите вагітних та старих, маленьких дітей та закоханих пар, самовдоволених школярів та студентів всіх із себе. А якщо вам трохи пощастить, ви станете свідком шаленого стилю деяких із містян (горох, смужки – вертикальні, горизонтальні, діагональні, і нарешті – колготки в сітку, і все це у дикій суміші).Ви зможете побачити чоловіка в літах, який радісно облизуватиме ріжок із морозивом. Або молодика, який наступатиме всім підряд на ноги, тримаючи в руці дерев'яний пивний кухоль. Чого ви тільки не побачите, якщо тільки подивитеся. Я бачила чоловіка з єнотом на голові. З живим єнотом – на поводку, правда, все ж це центр міста, усе за правилами.

Щоразу, гуляючи Києвом, думаю, які тут різні люди, який це кайф, яка це енергія. Бери, скільки тобі потрібно, її на всіх вистачить.

Однакє в цих різних до різі в очах людяхі дещо спільне. Чи вони приносять це щось із собою? Чи їм це щось дає місто, підсаджує в них і тільки чекає, аби на його родючому асфальті, у тіні його висоток це щось – виросло, ірозквітло, і невидимою ниткою об'єднало всіх нас? Може, й так. Та хіба це має значення, коли я можу просто взяти собі й подумати: у мене є щось спільне із чоловіком з єнотом на голові! О дивний новий світ! О дивна нова я (чи єнот?)!

Це спільне – свобода.

Я певне, трохи упереджена, адже особливою любов'ю саме люблю великі міста (маленькі теж люблю, але геть за інше). Це, певне, спадкове, адже мама якось сказала мені дещо, що я чомусь запам'ятала назавжди: це так круто, коли кожен може бути, яким хоче, вдягати що хоче, коли всім до тебе, власне кажучи, байдуже, живи собі, займайся своїми справами; це так круто – бути у великому місті.

Для когось це, певне, звучить, як пекло.

Як це байдуже?! Байдужість – це погано. Це корінь зла.

В чомусь і десь, мабуть, це й справді так.

Але байдужість перехожих до того, як ти виглядаєш, як себе позиціонуєш, чим займаєшся у житті–це свобода. Свобода від осуду, як мінімум. А це вже чудово.

Можна бути ким завгодно (поки цей хтось не завдає шкоди іншим) і всім буде ок, і всім буде чудово.

Можна бути навіть чоловіком із єнотом на голові.

А ще цьому чоловікові можна посміхнутися і отримати посмішку у відповідь. Хіба ви ніколи не посміхаєтеся нікому у метро, не посміхаєтеся, стикаючись поглядами із перехожими? Якщо ні, то у мене для вас погані новини: байдужими є саме ви. А місто є вільним. Як і люди в ньому.