Навальный: социальный эксперимент тоталитарной России?
Или почему он может быть выгодным Путину.
Після російських акцій 23 січня романтичним крилом експертного середовища вкотре помічено ознаки кінця режиму Путіна. Насправді їх не можна ототожнювати ні з легендарним безжальним бунтом, ні з постановкою яких-небудь суттєвих загроз стабільності Кремля. Проте наступні мітинги анонсовано вже на 31 січня і ситуація може змінитись. Поки що єдиним висновком є усвідомлення того, що Олексію Навальному в Росії дозволено набагато більше, аніж варто було б очікувати від протистояння «влада-опозиція».
Губернатора Хабаровського краю Сергія Фургала прибрали з політичної сцени, як тільки стала зрозуміла його народна популярність. Такий конкурент Путіну ні до чого, тому його позбулися іще на ранній стадії. Політична кар'єра Фургала завершилася (швидше за все) попри незгасні мітинги підтримки. Натомість Навального вже можна вважати «рецидивістом» – він частіше перебуває за ґратами, аніж на волі, надовго не затримуючись ні там, ні там. Навіть віртуозне й кишенькове російське правосуддя нічого не може з ним вдіяти, що тільки додає одиниць могутності опозиційному політику. А мало би виникати запитання, чому агресивна і непохитна в протидії інакодумству російська Феміда викручує руки всім, але виявляється безсилою лише проти Навального.
Опозиція — що це для Росії?
Він лишився єдиним політиком всеросійського масштабу, здатним не з-під палки збирати натовпи. Він єдиний, хто системно критикує владу. Як і багатьох інших, його намагалися прибрати, але йому вдалося вижити. Ідеальний портрет нового лідера нації готовий, лишилося тільки повісити його на стінах усіх адміністрацій країни. В умовах нинішньої Росії це виглядає фантастикою, але реалізація такого сценарію цілком можлива, навіть у ній. Особливо у ній – ніякі фокуси з обнулінням конституції і зміною в ієрархії найвищих посад не зроблять з Путіна Бога-Імператора Дюни, який у вигаданому Френком Гербертом світі правив 3,5 тисячі років.
Тим не менше, Навальний не висловлює намірів потіснити вождя. Він викриває корупцію в Путінському оточенні, називає його самого злодієм та зрадником, але піти не примушує. Різноманітні кричалки та гасла, що звучать на мітингах, враховувати не варто – це елемент народної творчості, у якому мало політичної вимоги. Складається враження про вдалий симбіоз: два полюси російського політикуму доповнюють один одного, формуючи сенс власного існування. Невипадково єдиному сонцесяйному правителю протиставляється так само єдиний і неповторний лідер опозиції. Без Путіна Навальний не знатиме, чим зайнятись, без Навального Путіну доведеться шукати інших винних у проблемах росіян, тому обмінюючись ударами, вони уникають відверто смертельних.
До речі, варто визнати, що спроба фізичного усунення Навального є найбільш слабкою ланкою в ланцюжку, який пов'язує його з Путіним, бо ж власного спадкоємця труїти явно не прийнято. Не піддаючи сумніву сам факт отруєння, варто пошукати диявола в деталях. Наприклад, наявність задуму довести «справу Навального» до летального кінця тепер не можна ні підтвердити, ні спростувати. Для сакралізації достатньо навіть замаху – на Заході знову зазвучали ідеї про висування опозиціонера на Нобелівську премію миру за вагомий внесок у боротьбу за права людини. Поступитись владою такому лауреату не соромно. Крім того, Путін і Ко жодного разу не визнали серйозність загрози з боку Навального, щоб намагатися настільки кардинально її нейтралізувати. Тому не виключене втручання третьої сторони у вигляді аморфного «конфлікту між вежами Кремля», котра таким чином спробувала внести трошки гостроти у відносини влади з опозицією. Достеменно нічого не відомо і від усіх припущень відгонить «масонами» і змовництвом, але приклад Бориса Нємцова свідчить, що в Росії таки вміють позбуватися опозиціонерів.
Чому з Навальним не так?
Навальному створюється режим найбільшого сприяння в плані демонстрації своєї безальтернативності як альтернативи Путіну. Даруйте за каламбур, але тепличні умови, в яких розвивається культ особи Навального, виглядають не просто як кастинг на роль наступника Путіна, а як тендер для одного учасника. Кремль має просто необмежені можливості, щоб завадити розкрутці Навального, але не використовує їх, віддаючи перевагу якійсь жалюгідній імітації спротиву.
Аналогічні звинувачення можна адресувати й Фонду боротьби з корупцією (ФБК). Корупція ніколи не буває анонімною і завжди має прізвище. Фігурантами особливо резонансних матеріалів ФБК ставали топ-чиновники (Чайка, Медвєдєв, Путін), але логічне завершення у вигляді офіційних скарг чи відкритих проваджень не наставало. Випуску дорогої документальної кінематографічної продукції виключно з просвітницькою метою явно не досить, щоб вважатися організацією, яка займається «розслідуванням, розкриттям і припиненням корупційних правопорушень у вищих органах влади». Так чи інакше фільми ФБК буквально виводили маси на вулицю, спотворюючи саму ідею політичного протесту.
Незважаючи на жорстокість, якою супроводжувався розгін демонстрації 23 січня, були й приклади абсолютно іншого плану: роздача поліцією захисних масок, пригощання мітингувальників чаєм, виписування затриманим тільки штрафів за порушення ковідних обмежень замість серйозніших санкцій. Все це цілком може бути свідченням «комплексного» підходу: поряд із негайною демонстрацією сили відбувалося й напрацювання матеріалу для майбутніх кримінальних справ в рамках «палацової справи», якщо надійде команда на відповідне провадження.
Цікаву думку висловив головний редактор видання «Независимая газета» Костянтин Ремчуков, спираючись на історичний досвід Російської імперії та СРСР: держава розпадається тоді, коли лідер та частина еліти не виявляють готовності вбивати і піддавати репресіям. Очевидно, схема працює тільки у випадку далеких від дієвої демократії держав, але здатність Кремля застосувати силу наразі не викликає сумніву. Власне, вона й застосовується постійно. Відповідно, зосередження уваги штабів Навального на проведення мирних, але здебільшого несанкціонованих заходів ні до чого не приведе. Режим готовий до потенційного спалаху агресії в діях протестувальників, чого не скажеш про них самих.
Інакше в їхній масовій свідомості неминуче зрине «здогад», що вони страждають через того, хто переважно уникав серйозної відповідальності і кого оминали екстремістські статті Кримінального кодексу РФ. Не виключено, що Навальний тепер здався владі саме для того, щоб мати моральне право закликати когось до активного висловлення невдоволення. Крім того, силовий сценарій неможливий і через узагальнений портрет російського активіста – видиме погіршення соціально-економічного становища в межах власного домогосподарства примусить його сидіти вдома. Провал кремлівської пропаганди стосовно участі молоді в заходах 23 січня буде обернено на перевагу: активність молодих, яким нічого втрачати, наштовхнеться на осуд старших в стилі «спочатку досягніть чогось у житті, а вже потім ризикуйте». Придворна преса традиційно створила сприятливе інформаційне тло для посилення репресій, назвавши мітинги «бунтом ситих людей». Мовляв, добрий і людяний режим не потрібно провокувати на крайнощі, інакше буде тотальна війна як єдиний спосіб прищепити молоді інші цінності та життєві орієнтири.
Так навіщо він повернувся?
Сам факт повернення Навального на батьківщину після анонсів ФСИН про негайне затримання одразу по приземленні викликає неоднозначні думки. З одного боку, з'являється питання стосовно ефективності подальшого здійснення ним своєї діяльності: очевидно, що з-за кордону вона була би вищою, аніж з-за грат. Тим більше, що Навальний – не Нельсон Мандела, щоб вибудовувати лінію опору та втілювати її в життя, перебуваючи в місцях позбавлення волі. Хоча не виключено, що саме роль такого безперечного символу російського протестного руху він волів би відіграти і потенційна Нобелівка в цьому сильно допоможе. З іншого боку, чим довше він буде за кордоном, тим сильнішими ставатимуть аргументи для його таврування як іноземного агента. Та й просування свого порядку денного виключно цифровими каналами на кшталт YouTube чи Telegram більше личить блогеру, аніж політику з претензіями на найвищу посаду.
Дисидент, «особистий ворог Путіна», захисник інтересів простого люду, ще й відстоювач традицій російської державності не може вічно залишатися просто перспективним. Проте і в режимі вседозволеності він залишатись не може, щоб не викликати надмірних підозр. Відтак 2 лютого Навальному таки загрожує реальний тюремний строк. Зате через кілька років остаточно дозріє верифікована і сертифікована модель нового правителя. Тоді й партія імені себе може з'явитись – соціологи уже прогнозують їй 5-9% народної підтримки. Що дуже багато для політичної сили, якої поки що просто немає. Одним словом, прототип повинен пройти всі стадії свого впровадження, щоб, коли настане час, виграти відносно вільні вибори і продовжувати лінію Кремля, котра лишається незмінною з часів Івана Грозного. За цей час Путін так перекроїть політичну систему, що зможе керувати країною, справді влаштувавшись на роботу до Бориса Тітова і сидячи в одному з винних погребів його «Абрау Дюрсо».
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
