На одну горячую точку меньше: что значит для Украины капитуляция Нагорного Карабаха

Иван Валюшко

эксперт Национального института стратегических исследований

20 вересня завершився 32-річний період ніким поважним не визнаного існування "Нагірно-Карабаської Республіки" — в ході короткочасних антитерористичних заходів Азербайджан відновив конституційний лад і контроль над усією своєю територією у міжнародно визнаних кордонах. Може, й поспішне твердження, але вранці 21 вересня вірменська делегація Карабаху прибула на зустріч із азербайджанською для врегулювання долі регіону і визначення модальності виведення вірменських збройних формувань з його території. За сухим анонсом криється добряче переформатування, що має шанси стати крильцями того метелика, який вплине на інші країни. 

Детально заглиблюватися в аналіз цього конфлікту нема жодної потреби, як і міряти його в категоріях моралі і справедливості — головним є прецедент торжества суверенітету однієї з пострадянських держав, який може надихнути інші. Поки що Молдова і Грузія не здатні здійснити воєнний бліцкриг з блискавичним переходом до мирних переговорів зі своїми сепаратистами, тому марно сподіватись на відволікання уваги Кремля на загострення в питаннях Придністров'я, Південної Осетії та Абхазії. Дуже серйозна відмінність українського становища відносно досвіду й умов Грузії і Молдови полягає в тому, що з нами росія перебуває у повноцінній війні, не прикриваючись проксі-арміями і не обмежуючи себе у жорстокості ударів. Втім, для України (так само для її західних партнерів, як і для росії) корисною є сама демонстрація здійсненності переходу до політичного врегулювання через мирні переговори після деокупації своїх територій (а не навпаки, як багато кому хотілося б). З цих міркувань особливо цікаво оцінити реакцію росії на аналізовані події.

Російське самоусунення

І тут не обійшлося без несподіванки — попри оборонний пакт з Вірменією, незважаючи на її прохання втрутитись, росія не зробила абсолютно нічого, маючи хоч і мінімальні, але можливості. Російський військовий контингент у Нагірному Карабаху з'явився після Другої карабаської війни 9 листопада 2020 року і мав перебувати там протягом 5 років – а потім іще п'яти, ще п'яти і так далі, доки одна зі сторін угоди (Азербайджан, Вірменія чи росія) не відмовиться від пролонгації. Офіційно контингент мав статус миротворчого, але свої функції виконував достатньо сумнівно, із самого початку не маючи переконливого і регламентованого мандату на застосування зброї. От і не зміг він утримати Азербайджан від подальшого нападу і не перешкодив його просуванню вглиб Нагірного Карабаху. Зате прекрасно продемонстрував, що чекало би Україну, якби вона погодилася на російський варіант "умиротворення" на Донбасі. 

США, Євросоюз та росія закликали Азербайджан до припинення бойових дій. Ентоні Блінкен анонсував серйозні розмови з учасниками конфлікт, та вже в середу керівники Нагірного Карабаху здалися. І це друга несподіванка, бо такий перебіг бойових дій влаштовував тільки Баку, замість розвитку в нову зону турбулентності, чого так би хотілося москві. Підтримка Азербайджану з боку Туреччини, спільні військові навчання Вірменії та США, нарощені контакти Єревану з Парижем, приведення в бойову готовність сил іранського КВІР у прикордонні — все в очах кремлівських спостерігачів мало призвести до зосередження уваги західних держав на Південному Кавказі замість України. В ідеалі мала заваритись каша, до якої обов'язково покликали б росію, а та згадала би свій успіх 2020 року, нав'язала б Азербайджану нові умови миру, довела б свій статус наддержави і отримала б нові інструменти розвертання війни проти України у бажане для себе русло. Початок дрейфу Вірменії в бік Заходу тільки підігравав ці фантазії, але все закінчилося, толком і не почавшись. Або про саме такий розвиток подій кремль був попереджений 2 тижні тому…

Сліди, схожі на турецькі 

Недавній візит Ердогана в Сочі вважається провальним. Турецький президент поїхав до російського після його відмови відвідати Анкару, хоча це й планувалося. Звичайно, путін останні півтора року перебуває у бункерному режимі, але настільки явне прагнення зустрічі з боку Ердогана виглядало як запопадництво. Умовно і образно — хто по кому плаче, той до того скаче. І на цьому тлі підсумкова незгода путіна продовжувати "зернову угоду" дала підстави говорити, що турок дарма "прогнувся" під росіянина. 

Проте аналізовані події дозволяють освіжити погляд через припущення, що справжньою метою поїздки Ердогана став не поклон, а ультиматум без опції вибору — Баку ліквідовує проект під назвою "Нагірно-Карабаська республіка", Анкара повністю "за", думки москви не питаються. У такому контексті не йдеться про банальну відмову росії виконувати свої союзницько-миротворчі зобов'язання перед Вірменією — ковтнувши Азербайджанську контртерористичну операцію кремль розписався у відмові своїх претензій на весь Південний Кавказ. 

За мляву спробу просунути російські бажання (доступ до SWIFT, страхування російських суден, всякі аміачні питання) Ердоган отримав нарощення власного впливу. Такий обмін не назвеш рівноцінним, тому й поїздка турецького президента вже виглядає не такою марною.

План всередині плану

Звичайно, доля Карабаху і його вірменського населення іще не вирішена остаточно, але всі можливі нюанси Азербайджан і Вірменія будуть узгоджувати або самостійно, або за посередництва Туреччини, США і Франції. А кремль може надіятись хіба на отримання звіту з перших вуст (як дружній жест від Алієва) або й взагалі прочитає про все з "газет". Приваблива картина, правда ж? Сумнівно, щоби москва спокійно змирилася.

У травні цього року прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив про готовність визнати Нагірний Карабах частиною Азербайджану за умови гарантування прав і безпеки етнічних вірмен, які проживають у регіоні. Це питання сприймалося як ключове і в Баку, і в Єревані, але жодних переговорів на предмет інтеграції вірменського населення Нагірного Карабаху в азербайджанський соціальний, культурний і політичний простір не проводилося. І причина досить проста — статус-кво влаштовував москву з її маріонетками у самому Карабасі, котрі прагнули "незалежності", а не врегулювання конфлікту. Імовірно в цьому й полягав план кремля: дочекатись нового загострення, ігнорувати свої зобов'язання як арбітра, звинуватити вірменську владу в зраді карабаських вірмен, спровокувати дестабілізацію у Вірменії й підвищити її лояльність завдяки новій вдячній владі. 

У Пашиняна дивна політична доля: його називають занадто проросійським, але сама росія вважає його лояльність недостатньою. Розглядаючи події навколо Карабаху як передумови зміни вірменської влади на кориснішу для себе, кремль допустив капітальний самостріл. Разом із протестами під будинком Уряду розпочались і мітинги під російським посольством у Єревані під супровід антиросійських гасел і з публічним рванням російських паспортів. Хоча за аналогічним сценарієм розвивалися події листопада минулого року, коли на мітингах вірмени називали росію ворогом, але вже на початку літа стало відомо про 200-кратне зростання експорту автомобілів з Вірменії у росію.

За розхитуванням режиму Пашиняна криється намагання росії зберегти свій вплив на всьому Південному Кавказі. І для цього вона спирається на звичні гібридні механізми, націлені й на Азербайджан. Офіційно влада росії говорить про рівнозначний діалог з обома учасниками конфлікту, не віддаючи комусь перевагу. І це дивно, з огляду на протекторат москви над Єреваном. Однієї цієї нестиковки достатньо для сумнівів у російській послідовності й неупередженості, а їх набагато більше. Вірменії дістається ще й "для покарання за її намагання зблизитись із Заходом", як назвали бездіяльність росії на пропагандистському телеканалі "Царград".

Щоправда, позицію стосовно Азербайджану важко назвати однозначною. Ідейний послідовник Жириновського в ЛДПР Леонід Слуцкій в ефірі пропагандистського шоу назвав Азербайджан "надійним стратегічним партнером, який ніколи не підводить і з яким росію намагалися посварити". Речник путіна Дмітрій Пєсков охарактеризува події в Карабаху як "внутрішню справу Азербайджану". Зате відомий українофоб депутат Затулін звинуватив президента Алієва у підготовці геноциду карабаських вірмен. Загалом кремль активно просуває в маси протилежні ідеї — від "все в порядку, так і задумано" до "усе пропало, що ж із нами буде далі". 

Якщо речниками першої виступають згадані вище офіційні особи, то другу рухають пропагандисти, вправно відіграючи роль герольдів правди й імітуючи свободу думки в тоталітарній державі. Приводом для їхньої активізації стала новина про загибель від рук азербайджанських військових не менше десяти російських миротворців на чолі заступником командувача миротворчим контингентом капітаном 1-го рангу Іваном Ковганом. 

Зокрема, кровожерний маніяк Сєргєй Мардан (Ключенков) з радіо "Комсомольська правда" провів паралель з 2008 роком, натякаючи на появу російських танків у Грузії й авіабомбардування Поті після вбивства російських миротворців. Всілякі воєнкори на кремлівській зарплаті пішли іще далі: раз їхня країна не може розв'язати війну будь-де і проти будь-кого за вбивство своїх громадян, то їй нічого там робити. Можна очікувати навіть на появу заяв у стилі "в Карабасі тепер настав мир, миротворці більше не потрібні, отже, вони чудово справились зі своєю місією, зазнавши втрат". Заклик покинути зону "ісконних" національних інтересів слугує прекрасним ретроспективним виправданням. На жаль, така інтерпретація не працює у війні проти України — тут може бути вбито скільки завгодно росіян і жоден "файтербомбер" не скаже, що росіянам варто звідси забратися. Не скаже, поки не надійде відповідна команда з кремля. 

Що буде далі?

21 вересня у Вірменії відзначається День незалежності. З цієї нагоди росія в особі свого посольства побажала "братському вірменському народові стійкості в ці непрості часи, мирного майбутнього і процвітання". Після численних незадоволених прохань з боку Пашиняна до росії й ОДКБ таке привітання звучить не просто цинічно, а й глузливо. Важко сказати, чим завершаться нинішні протести. Нікол Пашинян раніше заявляв, що за жодних обставин не піде у відставку. Вкрай зарозуміле твердження, але має право на існування з позицій сили. В цьому випадку — сили правоохоронних органів, які вже три дні стоять на сторожі будівлі уряду Вірменії і яким ще доведеться постояти — колишній прем'єр країни Вазген Манукян анонсував цілодобові акції протесту проти уряду Пашиняна. Останній же має нагоду виконати свої попередні обіцянки жорсткого реагування на спроби дестабілізації в країні. 

Українці мали би бажати Вірменії успіху в реалізації курсу "Геть від москви", але не слід впадати в пастку надмірних очікувань. Доведеться іще переконатись, наскільки далеко від москви готовий іти Єреван: чи попросить російських солдатів на вихід зі своєї території, чи піде з ОДКБ, чи перекриє росії паралельний імпорт, чи стане помічений на мітингах плакат "прощай, нємитая росія" лейтмотивом нової політики країни. До цього всі висновки є передчасними, а прогнози — фантазіями. росія втратила можливість диктувати в цьому регіоні свою волю, але її вплив не розвіявся остаточно.