Мы всегда остаемся детьми, пока у нас есть мама

Батьки, рідні та навіть незнайомі не можуть пройти повз малюка, який вчиться їздити на велосипеді та не похвалити його. Ми весь час хвалимо своїх маленьких чад: за те, що вони поїли, за те, що сходили на горщик, за те, що вони танцюють, за те, що вони співають, за те, що не бояться темноти, за все. Мабуть важко зустріти людину, яка б не чула розмов батьків чи бабусь про таланти їх геніальних дітей: як вони геніально розфарбували стіни, чудово заспівали на весь автобус «хоп-мусорок», експериментують на кухні, змішавши цукор із сіллю. Більшість з батьків схильна до перебільшення успіхів дітей. Нам складно втримати свої емоції, бо маленькі діти завжди зворушливі і їх хочеться мотивувати на наступні кроки, дати їм відчуття віри у власні сили. Дитячі психологи не радять перехвалювати маленьких дітей. Вони рекомендують утримуватися від надмірно емоційних вигуків та замість радісного «Ух ти! Який ти молодець! Це чудово! Ніколи такого не бачив!» сказати спокійне «Мені сподобалось як ти написав, намалював…» і так далі. На їхню думку, дитина має отримувати стабільну підтримку та заохочення батьків, але надемоційна похвала призводить до звикання і потім, вже дорослі, вони живуть в її очікуванні, а отримують вже зовсім інші реакції на свої вчинки.

І справді, час іде, а діти досягають вікової межі, після якої правила батьківської любові кардинально змінюються. Спочатку, колись захоплені талантами своїх дітей матусі, вже не радять їм пов'язувати своє життя з професією художника чи співака, бо це є легковажним. Потім отримати такий подарунок як їх захоплення стає практично неможливим, пошана та повага дістаються лише за зусилля. Деякі батьки, коли починають готувати дітей до дорослого життя, забувають взагалі про те, що умовно-оціночний критерій ставлення до них не має бути єдиним у спілкуванні. Такі нові та зовсім не схожі з дитячими спогадами емоції батьків призводять до того, що дорослі діти перестають вірити у власні здібності, інтуїцію, не відкривають нові боки своєї творчої сутності через острах невизнання. В якійсь момент дитині стає зрозуміло, що вона більше не може просто так обійнятися з мамою. Для цього треба успішно скласти іспити, добре помити посуд, гарно прибрати у кімнаті, знайти гідного партнера, влаштуватися на престижну роботу. Із часом ми звикаємо заробляти батьківське схвалення та ніжність, а пізніше вимагаємо від наших рідних таких самих заслуг. Чому ж дуже часто батьки повністю перемикаються у режим критичних зауважень, претензій до невиправданих очікувань від дитини, порад та слушних зауважень, ігноруючи природнє бажання дитини будь-якого віку відчувати час від часу їх беззаперечну любов, підтримку її фантазій та ініціатив? Тому що ми, становлячись батьками підсвідомо чинимо так само, як колись наші батьки, навіть якщо їх поведінка у певних ситуаціях нам не подобалася. Розірвати це порочне коло може тільки постійна робота над власними емоціями, розвиток батьківської компетентності та руйнування стереотипного мислення.

Чи завжди ми, батьки, маємо бути прискіпливими критиками здібностей наших дітей? Що буде якщо не натякати дорослій дитині, що в неї щось не виходить? Вона, звичайно, може неадекватно сприймати свій потенціал, але ж світ, як-то кажуть, не без добрих людей і завжди знайдуться ті, хто поставить її на місце. Чому саме ми, батьки, хочемо бути цими людьми? Хіба не краще бути дитині партнером, однодумцем, співучасником? Хіба не можна підготувати її до різного сприйняття суспільством її захоплень та результатів творчості без присоромлення здібностей? Адже чого батьки найбільше прагнуть від власних дітей? Безумовно, щоб вони були щасливими! Це, на перший погляд, абсолютно очевидні речі, але на практиці виявляється, що не всі батьки готові прийняти обраний власною дитиною шлях до щастя. Врешті решт, чому батьки з самого народження дитини орієнтуються переважно на пошуки її професії, нехтуючи її інтересами, непрагматичними справами заради задоволення?

Нещодавно я була у компанії друзів, які підтримують дуже чудову, на мій погляд,традицію. Вони збирають разом усіх своїх похресників. Квартира заповнюється дитячими голосами усіх віків. Найстарший похресник-студент вже був дядею для молодших. Мама молодого хлопця дивилася на нього з таким обожненням наче кожного разу як він починав говорити, з його вуст сипалися запашні пелюстки. Виявилося, що хлопець грає у якомусь бенді, а стильна гітара, прихоплена із собою, обіцяла вгамувати музичний голод присутніх батьків. У передчутті приємних емоцій у моїй пам'яті почали спалахувати спогади давноминулої молодості, коли під час археологічних розкопок вночі хлопці біля костра надривно рвали струни із болем викрикували у зоряне небо «Все идет по плану-у-у-у». Аж раптом виявилося, що ні грати як слід, а тим паче співати музикант не вмів. Ні, я цілком адекватна людина і, звичайно, розуміла, що виконувати нафталінові для його покоління пісні він не буде, але ж виконання сучасної молодіжної пісні все одно потребує наявності слуху і голосу. Мені б за таке виконання було просто соромно, а хлопець був настільки впевненим у собі, що я засумнівалася у власній музичній компетенції. Може це я нездара, що не чую його таланту? Потім, на моє щастя, виявилося, що не тільки я. Але як дивилася на нього мама? Я впізнала цей погляд. Так я дивлюся на своїх трирічних хлопців, коли вони покажуть на мапі світу Африку,Тихий океан чи за мелодією вгадають музичний інструмент та по-діловому коментують: це контрабас.

І хоча, більшість з присутніх батьків скептично ставилася до цієї захопленої матусі, особисто я відчула світлу заздрість. Заздрість через те, що вони з сином були справжніми друзями і при цьому він жив окремо від мами та був відносно самостійним. А ще через те, що він не боявся отримувати задоволення, робив те, про що мріяв і не хвилювався через думку знайомих, але, відверто кажучи, не таких вже і важливих в його житті людей. І на питання що краще: завжди утримувати непохильний авторитет чи бути у фан клубі дітей я для себе відповіла. Ну, принаймні, якщо це не шкодить їх здоров'ю та не загрожує їх життю.