Каким может быть общественный контроль над силовыми органами в Украине?

Александр Равчев

"Владу потрібно контролювати" – ця ідея є основою громадянського суспільства України. Особливо ту її частину, яка носить погони та має монопольне право на застосування насильства, яким досить таки часто зловживає. 

У нашому суспільстві термін "громадський контроль" завжди асоціювався з публічною критикою. Традиційна схема контролю виглядала так: дізнавшись про проблему, організувати якомога більшу увагу до неї, так щоб влада була змушена "тушити пожежу" і вирішувати проблему, через велику кількість критики.

Ця модель постала перед серйозними викликами після 24 лютого 2022 року. Багато питань відійшли на другий план, рівень довіри до правоохоронних органів суттєво виріс, і багато організацій ввели режим "самоцензури" через розуміння того, що країна зараз як ніколи потребує єдності, а звичний підхід з критикою цьому не сприяє. 

Водночас, проблеми порушення прав людей з боку силових органів нікуди не зникли. Ба навіть більше, до них додались нові. Раніше людина могла протягом місяців не перетинатись з працівниками поліції чи військовими, зараз мільйони цивільних регулярно минають блокпости та контактують з патрулями. 

Крім цього, додалось проблем і в самих працівників органів безпеки, оскільки на них покладені значні повноваження та є величезний запит суспільства, який не легко задовольнити на належному рівні. 

Суспільство очевидно потребує нової моделі громадського контролю, яка дозволить вирішувати проблеми разом з тим, не створюючи проблеми для єдності та не підриваючи суспільну довіру. 

Для цього можна використати досвід, який напрацювали в рамках проєкту "Діалог безпеки" зі створення регіональних платформ комунікації між правозахисниками та працівниками органів безпеки.

Регіональні платформи стартували ще в 2021 році, як майданчики, де відбувається спілкування громадськості та силовиків для обговорення проблеми з дотриманням прав людей. 

Учасники приходили на ці зустрічі з порядком денним та спільно розбирали блокуючі фактори та шукали рішення, як можна системно вплинути на ситуацію. Ще до широкомасштабного вторгнення, в рамках платформ вдалося розібрати як декілька індивідуальних кейсів порушення прав людей, так і розробити варіанти розв'язання системних проблем. 

Сергій Іллюк з Експертного центру прав людини, який займався запуском регіональних платформ, зізнався, що на початку навіть серед громадських організацій був скепсис, щодо цієї ідеї, оскільки вона не вкладається в звичну модель: контроль = критика.

Проте вже за кілька зустрічей, коли громадські організації переконались, що їх чують, і що проблеми існують через юридичні чи інституційні блокери, а не через небажання людей, думка багатьох змінилась і вони почали визнавати регіональні платформи як ефективний інструмент вирішення проблем у сфері прав людини.

24 лютого внесло свої корективи. Попри це роботу регіональних платформ відновили, адаптувавши порядок денний обговорень до проблем та викликів воєнного стану. 

Цей підхід показує, що можливо знайти рішення, де громадські організації зберігають за собою функцію контролю та мають інструменти впливу на розв'язання проблем, у той же час, не виступаючи з активною критикою влади. 

Так, це незвично і вимагає готовності обох сторін до співпраці, поваги та вміння слухати. Але він же дозволяє захищати прав людей навіть в умовах воєнного стану, а не робити вигляд, що вирішення проблем у цій сфері не на часі.