100 лет Киевской катастрофы: как была взята и потеряна столица

Антон Столяров

Київська катастрофа відбулася в результаті нежиттєздатних наказів командування, через що українці отримали поразку без бою та втратили Київ, а також дозволили себе загнати у «трикутник смерті».

У той момент, коли варто було закріпити успіхи, вожді Української Революції сп'яніли від успіхів та почали готувати парад. І ось через майже 100 років ми знову допускалися тих же помилок.

Ще одним фатальним промахом була думка, що з потенційними ворогом можна домовитися. Мовляв, він інший. Насправді, різниця була лиш у кольорі прапора та лозунгах. Під мундиром же ховалася така сама підлість, проти котрої не могла протистояти військова честь. Тож і сьогодні нам не варто вводитися в оману, коли нам простягають руку, здавалося, колишні вороги. Цілком можливо, що у іншій — схований ніж.

Київ між лютим та серпнем 1919 року

22 січня 1919 року у Києві відбулися торжественні урочистості в честь возз'єднання Західної та Наддніпрянської України. Мрія, яка жевріла в серцях українців упродовж століть, здавалося, була здійснена.

Однак Києву судилося пробути столицею єдиної відродженої України не надто довго. Зі сходу більшовики, котрі не були вже зв'язані Брест-Литовським договором, розпочали швидкий наступ, майже безперешкодна проковтуючи одне українське місто за одним. Натомість, цим скористалися поляки, які почали тиснути на Галицьку армію та ЗОУНР. Тож, наддніпрянцям довелося відбиватися від більшовиків, а галичанам — від поляків. Кожен боровся із власним ворогом і власними проблемами.

За таких умов вже 5 лютого 1919 року радянська влада удруге вступила до Києва, котрий вже на той момент був залишений Директорією.

Певна річ, більшовики одразу прийнялися руйнувати у Києві "старий світ". Вони перейменовували вулиці на честь своїх вождів, наставляли їх бюсти. На Софіївській площі поставили фанерну тріумфальну арку, біля пам'ятника Хмельницькому виріс обеліск у честь Жовтневої революції.

Не можна сказати, що комуністи були популярні в Києві, скоріше навпаки. Тож, радянська влада прийнялася за свій, уже на той момент відпрацьований, метод терору. Загони ЧК почали свою криваву чистку та пошук ворогів народу. Як згадує  той період один із очевидців, рідко коли проходила ніч, за якої не було розстріляно 50 людей. Тож, коли до Києва прийшли білогвардійці, то вони вжахнулися від числа замордованих тіл у катівнях ЧК.

"Ми повинні вбивати, аби не бути вбитими ворогом. Це не вбивство. Ні, це вимушений крок задля власного захисту", — писав із цього приводу тодішній очільник Київського ЧК.

Рішення йти на Київ

У той момент, як армія УНР змогла більш-менш успішно зафіксувати фронт із більшовиками та вібиватися від них, Галицька армія з останніх сил намагалася захистити рідні землі. До літа 1919 року полякам вдалося вже захопити значні території ЗУНР. Польська армія була краще укомплектована, аніж Галицька армія, адже на її боці була підтримка Антанти, тоді як армія ЗУНР відчувала відвертий дефіцит.

Зрештою, 7 червня 1919 року Галицькій армії вдалося провести фантастичну Чортківську офензиву, коли перебуваючи в меншості та з гіршим забезпеченням галичани змогли заняти Тернопіль, підійти до Львова та Івано-Франківська (тоді Станіславів).

Однак, це був останній успіх армії ЗУНР на своїх землях. Дуже скоро поляки провели потужний натиск, у результаті котрого Галицька армія 16 липня почала переправлятися через річку Збруч — колишню межу двох імперій.

Варто розуміти, як бійцям та офіцерам Галицької армії це було нелегко, адже вони покидали свої рідні землі. Галичани хоч і лишалися на етнічно українських землях, але не можна сказати, що у їх підсвідомості вони асоціювали Наддніпрянщину, як свій дім. Давалося взнаки кількасотрічне роз'єднання двома імперіями, які зробили такими несхожими західних і наддніпрянських українців. Тож, Галицька армія була вимушена злитися з армією УНР.

У Кам'янці-Подільському, який тоді був столицею УНР, міркували про подальші дії. Боротися в Галичині було марно, бо поляки були сильніші. Після міркувань про те, рухатися на Одесу чи Київ, обрали другий варіант.

Ось так, галичани вимушені були покинути землі, які їх зростили, та розпочати разом із армією УНР похід на Київ, із надією визволити після того усю Україну.

Третя сила

У той момент, як галичани і наддніпрянці почали свій "хрестовий похід" на Київ, паралельно із ними більшовиків на Лівобережжі тіснили сили Добровольчої армії. "Білий рух", який зріс у грудні 1918 року, не бажав миритися із українським самостійницьким рухом. Зокрема, у цей період був створений так зване звернення "До населення Малоросії", у котрому Денікін заявляв крайній негатив щодо уряду Директорії, називаючи їх зрадниками та винуватцями братовбивчої війни. Тож, про самостійність чи бодай автономність українських земель не могло бути і мови. Натомість, в очах Добровольчої армії галичани були іноземці з колишньої  Австро-Угорської землі, що в подальшому зіграє фатальну роль у розколі українців.

Таким чином, на серпень 1919 року "білі" швидко просувалися Лівобережжям, аби зайняти Київ. Певна річ, для них нинішня столиця України теж мала сакральну роль "мать городов русских", так само, як і для українців.

Уряд Головного Отамана Симона Петлюри намагався знайти хоч яких союзників. Виношувалася думка про те, що Добровольча армія може стати такою, що допоможе завдати смертельного удару більшовикам. Тож 23 серпня був виданий наказ для Дієвої армії УНР, у якому проголошувалася заборона на відкривання вогню та сутички з білогвардійцями. У наказі війська УНР мали б здійснювати переговорний процес із Добровольчою армією замість військових дій, що зіграло в подальшому злу долю.

Тріумф 30 серпня

Час та умови грали на руку об'єднаним силам українців. Більшовики не стали чинити помітного супротиву та поспішно лишали Київ. Зокрема, пристань на сучасній Поштовій площі була переповнена "червоними", які хотіли як скоріше покинути Київ, адже канонада боїв на підступах до Києва вже була чудово чутна.

Бої йшли із боку Житомира та Коростеня. До речі, саме в одному із тих боїв загинув знаковий для радянського культу Микола Щорс, котрий, щоправда, загинув від зрадницького пострілу.

Так чи інакше, а вже на ранок 30 серпня перші загони галичан уже з'явилися на Деміївці. У подальшому був зайнятий київський вокзал, окремі загони послали на Печерськ та для охорони мостів через Дніпро. Київ опинився, здавалося, у руках українців.

Для самих киян вступ галицьких загонів до міста було дивним видовищем. Вони підозріло вдивлялися в галицький однострій німецького крою. Певно, і для самих галичан Київ був чимось надзвичайним. Ось, уперше, вони опинилися у золотоверхій столиці напівлегендарних часів Київської Русі. Тож без перебільшення можна вважати, що Галицька армія відчувала певну сакральність йдучи вулицями Києва.

Так чи інакше, а на наступний день уже було заплановано прийти до міської Думи (вона була, де зараз Майдан Незалежності) та продиктувати свої умови для місцевої влади та остаточно закріплення у місті. Паралельно із тим, Петлюра бажав провести помпезний парад у честь звільнення Києва. І, перебуваючи у такому сп'янінні від власних успіхів, об'єднані війська українців не змогли передбачити катастрофу, яка вже назрівала.

Ранок 31 серпня

Штаб армії УНР та Галицької армії були певні, що білогвардійці знаходяться щонайменш у 80 км від Києва, та ще й на протилежному березі. Натомість, уже на 30 серпня білі бачили куполи Лаври із Дарниці.

Тож було чимале здивування у інженера Скидана, котрий став комендантом Києві на час відсутності генерала Кравса (котрий в цей час рухався на потягу до столиці), коли "побачив трьох москалів" на вокзалі. Як виявилося, це була розвідка Добровольчої армії. Однак, керуючись наказом Штабу, їх не затримували.

За загонами розвідки того ж ранку через київські мости почали рухатися білогвардійські загони. Ситуація грала не на користь галичан, яких поставили охороняти ці мости. І якщо загони охорони базувалися на "джентельменських" засадах, то білогвардійці не гралися у шляхетність. Вони нахабно користалися наказом не відкривати вогонь по "білим". Війська Добровольчої армії, наближаючись до загонів галичан, демонстрували немов свою відкритість та дружелюбність, однак як тільки опинялися на правому березі вони здійснювали роззброєння українських загонів і брали їх у полон. Тих же, що чинили опір, піднімали на штиках.

Поволі загони білогвардійців, перейшовши таким чином на правий берег, засіли на Печерську.

Зустріч на Думській площі

У цей момент українські загони вже були коло Думи. По дорозі до неї, за спогадами очевидців, кияни зустрічали їх квітами та вітаннями. Ті кияни, котрі були прихильники України, зібралися на площі. Скоро на балконі Думи замайорів синьо-жовтий прапор, коли надійшла звістка, що білогвардійці вже зайняли Печерськ.

Аби не допустити кровопролиття, члени Думи Євгеній Рябцов та Левко Чикаленко (син відомого мецената, Євгенія Чикаленка) виїхали на переговори, аби виступити посередниками, однак вони закінчилися нічим.

У той же час, уже ближче до обіду, із боку Александрійської площі (зараз Європейська) прибув кінний загін. Він був не сам: як і раніше галичан, його вітали квітами ті кияни, які були за "единую Россию". Зокрема, поруч із загони йшла хресна хода із священниками, іконами та триколорами.

Білогвардійці та їх прихильники піднесено простували аж до Думської площі, де неочікувано для себе вже побачили загін галицьких стрільців і ту юрбу киян, що вітало Галицьку армію. І цей момент площа поділилася на два табори.

Зрештою, у Думі судилося зустрітися двом німцям, які займалися рішенням долі нерідного для них міста. На той момент генерал Галицької Армії Антін Кравс уже був у столиці та увійшов до Думи, коли на площу в'їхав генерал Штакельберг із триколором. Він почав переговори з Кравсом (на німецькій мові, до слова). Було домовлено, що білогвардійці відійдуть на Печерськ до укладання чіткого договору із російським генералом Бредовим, який на той момент на авто вже перебрався на правий берег.

У знак доброї волі було домовлено повісити російський триколор поруч із синьо-жовтим на балконі Думи під гнівні та схвальні оклики проукраїнських і проросійських киян.

У цей момент по Хрещатику виїхав загін "чорних запорожців" на чолі із командувачем Володимиром Сальським. Триколор на балконі Думи не викликав у них захоплення. Попри вмовляння Кравса та Рябцова, було віддано наказ скинути триколор. Сотник Божко, за дорученям того ж Сальського, хутко скочив на балкон, схопив російський прапор, під'їхав галопом до Сальського і, переломивши древко прапору, кинув його під ноги коня свого командира.

Ясна річ, що таке паплюження прапора викликало небувалий протест у білогвардійців і лояльних до них киян. Багаття для катастрофи було готове, варто лиш було піднести сірника.

Цим сірником були більшовицькі провокатори. За думкою багатьох дослідників, саме вони здійснили постріл зі сторони вулиці Інститутської, що спричинили хаос на площі. Юрба киян кинулася врізнобіч, а над Думською залунали постріли.

Трагічна умова

Антін Кравс, який тоді перебував у будинку Думи, терміново сів до авто та виїхав на Печерськ до Брєдова, аби зупинити кровопролиття на вулицях міста.

Бредов прийняв його прохолодно. Розмови Кравса про спільну боротьбу проти більшовиків та те, що українці перші зайняли Київ не справили на Брєдова враження. "Киев — мать городов русских, никогда не был украинским и не будет!", — відчеканив тоді російський генерал.

Українських військ у цей момент у Києві та на околицях було більше, аніж білогвардійських. Однак, Брєдов зміг натиснути на Кравса. Генерал Галицької армії, у свою чергу, був зв'язаний наказом не вести ворожих дій проти білих, а тому ці переговори у мемуарах він називав "найважчою годиною у житті".

Зрештою, Кравс уклав цілком програшний договір. За ним галицькі війська мали б покинути Київ, обіцяють не здійснювати ворожих дій щодо Добровольчої армії. Взамін галичани могли вільно покинути Київ та отримати раніше відібрану зброю.

Найбільш ганебним був пункт про те, що командування Галицької армії має відхреститися від зв'язків із Дієвою армією УНР, виступаючи як окремий суб'єкт боротьби із більшовиками без будь якої політичної програми. Тим самим підкреслювалася ідея росіян про те, що наддніпрянці  це зрадники-малороси, а галичани — іноземці, із котрими варто вести окремі переговори.

Увечері українські війська почали покидати давню столицю. Київ було віддано білогвардійцям.

Епілог

Договір Кравса вбив потужний клин між урядом УНР і ЗУНР, відносини яких і так можна назвати "ледь теплими". Ганебний відступ із Києва при військовій перевазі, який Петлюра охрестив "Київською катастрофою", заклав підвалини для так званого "трикутну смерті", у котрому українським військам довелося відбиватися водночас від поляків, більшовиків і Добровольчої армії.

Здеморалізована, розбита хворобами Галицька армія була вимушена у подальшому в листопаді піти на сепаратне перемир'я із Денікіним, що остаточно зіпсувало відносини із Петлюрою та наддніпрянцями, роз'єднало їх табір.

У подальшому, в 1920 році частини наддніпрянців знову увійшли до Києва, однак на цей раз у альянсі з польським військом. Однак на той момент мрія про єдину Україну із центром у Києві була похована.