“Я стала отцом для сына и мужем для мамы”: как украинкам за границей позаботиться о себе, заботясь о других

У чому проблема?

Втікаючи від війни, українці різного віку були вимушені залишити своє звичне життя позаду. Більшість людей не має можливості мешкати так, як того б хотілося. У результаті виникли ситуації, коли вже дорослим дітям, які можуть мати власних дітей, доводиться знову жити з батьками.

В умовах сильного й уже постійного стресу батьки вже дорослих людей ніби перетворюються на дітей: стають розгубленими, а часом навіть заперечують реальність.

Такий феномен несе назву парентифікація. Шукаючи підтримки та ресурсу від своїх дітей, батьки запускають процес заміни ролей у родині. За таких обставин дитина набуває статусу батьківської фігури для своїх батьків.

Саме у такій ситуації опинилася Наталя (ім'я змінено на прохання героїні). Раніше разом із сином та мамою жінка евакуювалася до Польщі. Її рідне місто Сєвєродонецьк зараз в окупації. Дім Наталі і її мами зруйнували російські загарбники.

За словами жінки, до останнього її мама не хотіла покидати рідне місто. Та коли в місті знаходитись стало надто ризиковано, дала згоду. Під обстрілами й вибухами родина дивом виїхала з області. За словами Наталі, у новій країні хоч і безпечно, та спокою у самій родині вже немає.

"Мамі все не так. Ми разом втратили все. Не лишилося наших квартир. У місті панують окупанти. Повертатися немає куди. Волонтери допомогли нам знайти квартиру тут, у Польщі. Я вирішую всі питання. На мамі обов'язків немає. І весь час вона тільки те й робить, що ображається на мене. Думає, що вона мені не потрібна", — ділиться з нами Наталя.

Жінка каже, що її матір постійно плаче: сумує за рідним містом, домом та дачею, шкодує, що поїхала так далеко від місця, де похований її чоловік.

"Мама каже, що ми тут завжди будемо чужими та дарма виїхали. Так, але ж там на нас чекала смерть! Я вже не можу тягнути все на собі. Я не маю ресурсу втішати її. Я вже не знаю, як дати їй почуття потреби. Крім цього, мені потрібно приділяти час синові, прибирати вдома, готувати, працювати. Але вона, як маленька дитина", — додає Наталя. А тоді зізнається: дедалі частіше тепер зривається на матір, через що постійно звинувачує себе.

"І тримати все в собі теж вже немає сил. Тепер у мене ніби двоє дітей — син та моя мама. Для сина я маю бути ще й батьком. Я маю навчити його на власному прикладі сильних рис. Тим часом мама мені постійно звітує про кожний свій крок, як колись звітувала чоловікові. Але я не її чоловік, не її батько. Я — донька", — у голосі Наталі бринить відчай.

Яке рішення?

Якщо роздивлятися феномен заміни ролей з наукової точки зору, стресові обставини не викликають парентифікацію, але дуже підсилюють. Тобто момент зародження відповідної проблеми відбувається набагато раніше за стрес. І головною причиною цього феномену насправді є емоційна незрілість батьків.

Ліндсі К. Гібсон має ступінь магістра та доктора клінічної психології, працювала в психодіагностиці та психотерапії понад тридцять років як у державній, так і в приватній практиці. У своїй книзі "Діти емоційно незрілих батьків" вона детально пояснила значення та причини феномену емоційної незрілості.

Щоб легше зрозуміти концепцію емоційної незрілості, варто почати від зворотного. Тож, за визначенням Гібсон, "емоційна зрілість — це характеристика людини, яка здатна мислити об'єктивно й концептуально, а також підтримувати глибокі емоційні зв'язки з іншими. Такі люди можуть мислити та діяти незалежно, водночас зберігати глибокий емоційний зв'язок із  близькими людьми, легко поєднуючи це в повсякденному житті. Вони прямо й відкрито йдуть до своїх цілей, не травмуючи почуття інших. Емоційно зрілі люди не соромляться своїх почуттів і чесно кажуть про них. Вони чудово ладнають з іншими людьми завдяки добре розвиненій емпатії, контролю імпульсів та емоційному інтелекту".

Що ж до емоційно незрілих людей, на думку Гібсон, головною причиною такої незрілості є складне дитинство, зумовлене травматичними досвідами, як-от алкоголізм батьків, їхнє розлучення, смерть одного з них, жорстоке поводження або травматичний досвід імміграції, війна. Навіть спосіб виховання, який ще не так давно не особливо зважав на почуття, власне, дитини, міг накласти такий травматичний відбиток на людину.

Відтак сьогодні, в умовах війни в Україні, чимало людей, мають вони на те внутрішній ресурс чи ні, вимушені піклуватися про своїх не завжди емоційно зрілих батьків та заспокоювати їх. Але водночас самі вони такої підтримки можуть і не мати. 

Повернення до життя "на одній території" з рідними, постійне перебування в одному просторі з ними та постійна напруга психіки через хронічний стрес виснажують. А крім того — нерідко призводять до сварок у самій родині. 

Як це працює?

Рецептами допомоги в подібних ситуаціях  поділилась соціальна психологиня Леся Лесик.

"Перше, що потрібно зробити у таких сімейних обставинах — це розробити чіткий план відповідальності. У кожного члена родини мають бути свої обов'язки. Наприклад, я прибираю, ти готуєш. Не повинна одна людина робити все", — зауважує експертка.

Наступним не менш важливим моментом є проговорення власних почуттів.

"Важливо говорити про то, що ти відчуваєш із концепції «Я». А саме проговорювати: «Мені це неприємно» або «Мене зараз ображає твоя поведінка». І конкретизувати, яка сама поведінка тебе ображає", — уточнює психологиня.

Також психологиня радить створювати підтримку для себе. І тут першим кроком буде зрозуміти свої "п'ять стовпів ідентичності".

"П'ять стовпів — це твоя життєва опора. Це родина, друзі, робота, релігія та здоров'я. Коли втрачаєш один з цих «стовпів» опори, починають хитатися й інші. Наприклад, якщо у людини падає стовп здоров'я, то може просісти й стовпчик роботи. Тоді залишиться 3 стовпи. Тому людина матиме створити собі новий стовп. Ним може стати ремесло — якесь захоплення, нова справа. І тоді може з'явитися і нове коло спілкування. А хобі можна ще й монетизувати. У людини має бути справа", — пояснює Леся.

За її словами, особливо це стосується людей старшого віку. Найголовніше для них — зайняти себе, знайти своє хобі.

"Це може бути якась грядочка, розгадування кросвордів. Якщо ж ваші батьки люблять читати, можна забезпечити їх книгами нон-стоп. А ось читання новин потрібно обмежити до певного часу. Наприклад, не більше ніж годину на день. Допоможіть батькам знайти їхню улюблену справу. Запитайте в них, чим вони любили займатися у молодості. Часто люди старшого віку люблять вишивати. А рушники й вишиванки зараз дуже актуальні", — каже психологиня.

До таких корисних справ можна віднести й плетіння маскувальних сіток для українських військових. Крім терапевтичного ефекту праці, тут з'явиться й можливість спілкуватися з іншими — об'єднуватися з близькими духом людьми, створити таку собі спільноту однодумців. До того ж таке заняття спрацює і як арттерапія. Не менш важливим є й те, що дрібна моторика позитивно впливає на інтелектуальні здібності, пам'ять і нервову систему літньої людини.

Дбати про своїх батьків, особливо у кризових обставинах — важливо. А втім, також важливо при цьому не ігнорувати власні потреби та забезпечити підтримку й для самого себе.

Чек-лист для тих, хто опікується своїми батьками й відчуває знесилення:

• домовлятися про розподіл обов'язків;
• говорити з рідними про свої відчуття;
• знайти для себе улюблену справу;
• прощати одне одному недоліки;
• знаходити час, щоб попіклуватися про себе. Це може бути спілкування з психологом, спорт чи розмова з друзями.

У цей непростий для українців час зближуватися — важливо. Обіймати своїх дітей та батьків, якомога частіше говорити слова любові. Адже дотики допомагають під час сильного стресу. А тепле слово лікує душу.