Вопреки судьбе. История участника боев под Дебальцево Вадима Довгорука
Как спецназовец, который на войне потерял левую руку и отморозил обе ноги, благодаря своей железной воле достигает успехов (укр.).
Вивід угруповання з «дебальцівського карману» не означало закінчення цієї епопеї – в полоні у бойовиків залишилось багато військовиків. Більшість з них обміняли впродовж 3-4 днів, але деякі залишаються в руках бойовиків досі. З полонених, яких вдалось різними способами виміняти у ворога, вражає історія бійця 3-го полку спецназу Вадима Довгорука.
Саме його та ще одного бійця чотири року тому в результаті спецоперації спецпідрозділа ЗСУ разом із Спілкою афганців було вивезено з тимчасово окупованої території.
Саме бійці 3-го полку спецназу після того, як бойовики перерізали трасу Дебальцеве — Артемівськ (нині – Бахмут), стали займатися проводкою колон постачання в Дебальцеве польовими дорогами. Саме під час супроводження однієї з таких колон 16 лютого група, в яку входив і Вадим, попала в засідку поблизу села Новогригорівка.
«Один із кумулятивних пострілів пробив броню нашого БТРа, – пригадує Вадим. – Старший сержант Віталій Федитник загинув одразу, а мені по лікоть відірвало ліву руку».
Потім бойовики оточили бронетранспортер розвідників. Уцілілих українських бійців, у яких закінчилися набої, взяли у полон. Вадима та командира групи капітана Юрія Бутусова, які отримали важкі поранення, бойовики залишили в підбитому бронетранспортері, адже вважали, що вони вже мертві.
«Пам'ятаю, як з рукава куртки випала моя рука. Командир був у ще важчому стані. За півгодини разом із ним ми вибралися з машини та намагалися укритися подалі, аби бойовики нас не помітили. Капітан Бутусов зміг відповзти від БТРа метрів на 200. Після цього він перестав подавати ознаки життя. Так я залишився один. Я намагався затягти рану джгутом та дуже сподівався, що мене знайдуть свої, а не чужі. Проте скрізь був лише ворог».
Саме бойовики 19 лютого знайшли українського воїна і передали на «швидку» з Алчевська, прийнявши його, скоріш за все, за свого бійця.
«Мене привезли до лікарні ЛНР, медсестра дала телефон, і я зателефонував мамі. У лікарні одразу почали запитувати: «Чого ти сюди приїхав?», «Чого тобі вдома не сидиться, ми ж до тебе не їдемо!». А я нічого не відповідав, просто лежав та дивився у стелю. А що їм відповісти? Я був на чужій території. Вночі у палаті боявся спати, там більшість «ополченців» було» .
«За дві години до того, як я почула голос сина, ми в Інтернеті в списках зниклих безвісти побачили ім'я Вадима, — розповідає мама бійця Наталія Вікторівна. — З його підрозділу не могли знайти трьох бійців. Потім на мій телефон почали надходити несподівані дзвінки. Спочатку зателефонувала жінка: «Думайте, як викупити сина. Ми його знайшли і веземо в Алчевськ». Через півгодини я почула у слухавці чоловічий голос: «Я лікар «швидкої». Везу вашого сина Вадима Довгорука в луганську лікарню. У нього немає лівої руки і відморожені ноги». А потім, вже з телефону медсестрички, мене набрав Вадим. Сказав усього два слова: «Мамочко, я живий». Потім трубку взяла медсестра, пояснила: «Якщо не заберете сина з лікарні якомога швидше, за ним прийдуть з «ЛНР». І тоді ви не побачите його взагалі». Зі мною, звичайно, сталася істерика. Я подзвонила у військову частину Вадима. Порятунком сина зайнялися його командири».
Переговори вели представники Спілки ветеранів Афганістану Луганської області. Бійця передали через представників ОБСЄ.
Бійця відвезли спочатку в дніпропетровський, а через три дні вже в київський госпіталь – на ампутацію. На жаль обидві ступні врятувати не вдалось.
«Так, перед операцією я знав, що буде ампутація обох ніг. Я нікому не дзвонив, не розказував. Мамі зателефонував вже після операції. Як себе почував? Я розумів, що зараз мені роблять протези, що можна буде ходити, рухатися, тому поставився до цього так – маємо, що маємо. А який сенс впадати в депресію? Ноги все одно не відростуть, а мені стане тільки гірше», — згадує Вадим.
Далі був тяжкий період реабілітації та адаптації. Однак Вадим виявився людиною залізної волі.
У 2015 році вступив до Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка на психолога.
У вересні 2017 року Вадим Довгорук одружився з медсестрою київського опікового центру. Наречена Ольга вперше побачила майбутнього чоловіка у непритомному стані під дією наркозу.
У грудні наступного року у їх сім'ї з'явилась донька, яку назвали Соломійка.
Вадим Довгорук – співзасновник та учасник Всеукраїнських змагань з кросфіту серед ветеранів АТО «Сила нації». Отримав неофіційну, але дуже почесну нагороду – «Народний герой України».
У 2015 році саме йому присвятив свою пісню «Мить» лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Вадим став одним з 18-ти героїв благодійного проекту журналу Viva! та ТСН «Viva! Переможці».
А не так давно – у кінці січня 2019 року Вадим повернувся на службу до 3-го окремого полку спецпризначення ім. Князя Святослава Хороброго.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
