Украине – украинская церковь? Три месяца инициативе автокефалии

Було б перебільшенням сказати, що ситуація якось особливо форсовано розвивається – поки що анонси та декларації явно переважають над конкретними рішеннями. Проте не можна заперечувати, що протягом цього порівняно незначного проміжку процес виходу українських земель з-під впливу РПЦ та конституювання української помісної церкви відбувається значно активніше, аніж за всі попередні роки незалежності. Закономірно, ініціатива світської влади наштовхнулася на негативну реакцію та спротив сторони, зацікавленої у консервації статус-кво. УПЦ Московського патріархату не втомлюється відтворювати тези співзвучні з магістральною лінією  ̶п̶а̶р̶т̶і̶ї̶ РПЦ – незаконно, неконституційно, неканонічно. Тим не менше, розкол в українському православ'ї впливає на вітчизняну церкву деструктивно і сприяє стабільності сильних позицій Кремля в Україні.

Як все починалося

Громадський релігійний рух за розбудову церковного життя в Україні з урахуванням національної і культурної ідентичності розпочався іще в період УРСР наприкінці 1980-х років і виражався гаслом «геть московську церкву». Після проголошення незалежності України головними сторонами ідеологічно-політичного протистояння були, як не дивно, УПЦ МП, яку підтримувала українська незалежна влада, та РПЦ, яка подібно КДБ цілком успішно пережила розвал СРСР і почала «топити» за імперські інтереси вже суто російської влади. Конфлікт призвів до ескалації та поглиблення існуючого в Україні церковного розколу. З одного боку, синод УПЦ МП, користуючись підтримкою державної влади, обирає курс на автокефалію. З іншого боку, Московська Патріархія продовжує відстоювати та активно просувати ідеологію «духовної єдності трьох братських народів», щоб утримати українську церкву та Україну під своїм контролем.

Головні баталії відбувалися на засіданнях церковних ієрархів:

• На початку листопада 1991 р. перший Собор Української Православної Церкви (МП) схвалив статут УПЦ (МП) і звернувся до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II з проханням «дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність» та сприяти її визнанню як «рівноправної церкви-сестри».
• 25-27 грудня Священний Синод РПЦ сумнівається в одностайності прийняття рішення про звернення щодо автокефалії і взагалі заперечує необхідність останньої. Паралельно Московська Патріархія сповна користується принципом «розділяй та владарюй», намагаючись не допустити згоди українського єпископату в питанні автокефалії шляхом відповідної пропаганди та інформаційної атаки на керівника УПЦ (МП) митрополита Філарета. «Автокефалістський розкол» називається передусім політичним явищем, яке підігрівається націоналістичними громадськими організаціями і розкольницькою Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ), чиї приходи в більшості розташовані в «націоналістично налаштованих західних областях України». Ініціативи Філарета критикуються як такі, що заважають нормалізації церковного життя в Україні та спрямовані на зміцнення власної необмеженої влади і особистого збагачення.
• 27 травня 1992 р. у Харкові проходить Собор українських єпископів скликаний митрополитом Харківським Никодимом для висловлення недовіри митрополиту Філарету і обрання новим предстоятелем УПЦ митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира. Філарет не визнає Собор через «порушення канонічної процедури його скликання», аналогічну позицію займають Президент, Кабінет міністрів та Верховна Рада України. Тим не менше, в листі до Л. Кравчука Собор запевнював світську владу у «відстоюванні повної незалежності і самостійності УПЦ … в незалежній нашій Українській державі». Цілком можливо, що Президенту вистачало інших справ, щоб не відволікатися на дискурс релігійного діалогу, й запевненням повірили.
• 11 червня 1992 р. Архієрейський собор РПЦ відправляє Філарета «у відставку», на що той реагує створенням УПЦ КП і сподівається, що Константинопольський Патріарх та голови інших Помісних Церков підтримають його позицію. На звернення собору УПЦ КП та президента України у 1992 р. Константинопольський Патріарх заявив, що визнання автокефалії можливе після «улікування розколу» та встановлення єдності думки православних України з цього питання. Як наслідок представники Помісних Церков визнали канонічною тільки УПЦ МП.

На цьому протистояння між УПЦ КП та УПЦ МП відбувається за фактичного втручання органів державної влади України (залежно від того, хто є президентом) та Росії і по праву може вважатися питанням національної безпеки обох держав. У 2018 році УПЦ МП вважається антиукраїнською п'ятою колоною, Кремль вперто не віддає наказу на сприяння створення дружньої церкви в сусідній державі, внаслідок чого продовжується пропаганда опору «безблагодатним розкольникам». Фактично УПЦ МП відтворює в Україні доктринальну лінію РПЦ щодо відновлення імперської величі РФ і російської нації як імперського стержня. Відстоюючи ці амбіції, РПЦ створює і намагається впроваджувати ідею триєдності слов'янських народів, ігноруючи або утискаючи при цьому прагнення українського та білоруського народів до національної незалежності, політичної самостійності та розвитку національних культур. У підсумку простежується головна відмінність між дійовими особами розколу в українському православ'ї: УПЦ КП відстоює думку про служіння церкви інтересам національної держави, а структури РПЦ виступають за служіння імперським інтересам РФ.

Баталії тривають

Невипадково УПЦ Московського патріархату на ініціативу українського Президента відреагувала вороже, назвавши її «перевищенням влади» та «питанням геополітики». Залунали цитати з Конституції, котра проголошує Україну світською державою, яка не повинна втручатися у церковні справи. Згідно зі статтею 35 Основного закону в Україні церква і релігійні організації дійсно відокремлені від держави, а кожен громадянин має право на свободу світогляду і віросповідання. Проте речники РПЦ в Україні не цитують завершення цієї статті Конституції, де здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, моральності населення чи захисту прав і свобод. Аналогічна реакція на саму ідею автокефалії Української Православної церкви прозвучала і з боку посадовців Кремля та РПЦ. За словами, прес-секретаря Президента РФ, Росія «не схвалює дії, спрямовані на розкол церкви». Водночас, емоційне та змістовне наповнення інформаційних сюжетів з цього питання в російських провладних ЗМІ традиційно має антиукраїнське спрямування.

Помірковані оцінки звернення Президента Порошенка зводяться до констатації значних електоральних перспектив цього рішення. Тим самим актуалізація питання автокефалії трактується виключно як передвиборчий крок. Більш жорстка реакція наполягає на тому, що в Київ нав'язує суспільству нову національну ідею – боротьбу за створення своєї церкви, яка призведе до конфліктів та кровопролиття.

11 червня Вселенський патріарх Варфоломій І під час богослужіння у патріаршому храмі св. Георгія на Фанарі заявив, що перед Вселенською Патріархією стоїть зобов'язання і відповідальність повернути народи України та Македонії до істини і канонічних рамок Церкви. «Існування розколу не є аргументом, щоб позбавляти увесь народ зв'язків з церковною правдою та канонічністю…, а навпаки стимулом для пошуку об'єднуючих рішень». Згадка двох потенційних автокефалій в одному виступі може свідчити на користь пакетного розгляду відповідного питання. На думку експертів, такий спосіб врегулювання ситуації дозволить Фанаріону (Константинопольському патріархату, – Ред.) заручитися підтримкою більшого числа Церков.

Необхідність такого кроку не виглядає штучною, адже роз'яснювальна кампанія Вселенської патріархії в інших державах неминуче стикнеться аналогічною діяльністю РПЦ. Власне, «пропаганда і контрпропаганда» уже стикнулись. Так, 4 червня патріархію Грузії з одноденним візитом відвідав голова відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополит Іларіон (Алфєєв) для ознайомлення з позицією «російської Церкви щодо останніх подій навколо української Церкви». Натомість протягом 16-18 червня Грузію з цією ж метою відвідували представники Вселенського патріарха.

Активність РПЦ означає, що вона вважає надання Українській церкві томосу про автокефалію цілком можливим, чому намагається відверто протидіяти. За словами митрополита Іларіона в інтерв'ю агенції «Інтерфакс», єдиної помісна церква є суто політичним проектом, «ініційованим президентом Порошенком і підтриманим націоналістами й представниками розколу». Тобто фактично повторив фрази 25-річної давності. Неодноразово повторені тези про наявність в Україні єдиної канонічної ієрархії (УПЦ МП), «вкрай агресивну інформаційну кампанію проти неї» та «легітимізацію розколу» свідчать про готовність РПЦ та Кремля до спротиву щодо виходу української церкви з-під їх впливу. При цьому вони знову звучать погрози про кровопролиття, посилені можливістю розколу світового православ'я.

Можна припустити, що острах від настання такого фіналу змушуватиме церковних ієрархів бути обережними як у своїх судженнях, так і в остаточних рішеннях. Фактичне серйозне обговорення питання про автокефалію української церкви почнеться після того, як свою конкретну позицію висловить Вселенська патріархія. До цього моменту інші Церкви будуть зондувати ґрунт і уникатимуть поспішних заяв. Митрополит Грузинського Патріархату, чиє ім'я не називається, повідомив, що патріарх Ілія II висловив глибоке невдоволення українським питанням, незгоду з ініціативами Вселенського Патріархату щодо України і визнає законною виключно Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія (УПЦ МП).

Варто зазначити, що недостатня увагу з боку вітчизняних ЗМІ до македонського фронту перешкоджає відображенню цілісної картини, в якій конституювання єдиної помісної церкви в Україні є частиною масштабного геополітичного процесу, а не одноосібною провокацією Києва. Тим більше, що ситуація розвивається паралельно і за схожими сценаріями. Після зустрічі 9 квітня з президентом України 10 квітня Патріарх Варфоломій І зустрівся з президентом Македонії. 30 травня Константинопольський Патріархат взяв до уваги звернення прем'єра Македонії Зорана Заєва з проханням вирішити долю Македонської Церкви – відокремлення від Сербської Православної Церкви і визнання незалежності. Белград виступає категорично проти. Сербський Патріарх Іриней послідовно відстоює відверто проросійську позицію, в якій повністю «підтримує єдність і цілісність Російської Православної» та називає всіх, хто допомагає «українським розкольникам, ворогами не тільки Російської Церкви і «русского мира», але й всіх православних слов'янських народів і всього православного світу».

1 липня Вселенський Патріарх Варфоломій І заявив, що Константинополь ніколи не надавав дозволу на передачу релігійної України Москві, та про порушення останньою своїх зобов'язань стосовно Київської митрополії. Вселенський Престол бажає «відновлення єдності в Україні розділеного церковного тіла». Це твердження свідчить про несприйняття України як «канонічної» території УПЦ МП та орієнтацію Престолу на вирішення питання церковного розколу шляхом не приєднання, а об'єднання церков.

Що далі?

Іще 22 квітня Священний синод у Константинополі оприлюднив комюніке, в якому ухвалив рішення «тісніше спілкуватися і координуватися з сестринськими православними церквами у цьому питанні». Подальший перебіг подій поки не дозволяє однозначно оцінити перспективу автокефалії в Україні. Тим не менше, напевно існує спеціальна процедура, яка однозначно буде запущена Константинопольським Патріархом для вирішення цього питання. Спочатку засідання Синоду, на якому воно могло бути розглянуте та проголосоване, очікувалося наприкінці травня чи на початку червня 2018 р. На разі говориться про візит делегації Вселенської Патріархії до Москви в середині липня. Відповідно, якісь прогнози варто будувати уже після завершення цієї зустрічі і то не факт, що вони будуть достовірними.

Все ж, певне пом'якшення реакції УПЦ МП уже спостерігається. За словами її прес-секретаря Миколи Данилевича, церкви не проти автокефалії, але спочатку вимагає подолання розколу, яким зараз «користуються зовнішні сили». Таким чином УПЦ МП вважає, що рішення має бути прийняте в Києві, а не в Константинополі чи Москві. Можна погодитися, але є два зауваження: 1) самоусунення Фанаріону не гарантує невтручання з боку Московської Патріархії і 2) у 1991 р. ситуація якраз і розвивалася за принципом суверенного вирішення власних справ. Відомо, чим закінчилося.