Дважды оккупированы. Истории крымчанок, которые пережили оккупацию Херсона

У чому проблема?

20 січня в Україні відзначають День Автономної Республіки Крим. 32 роки тому в цей день більшість мешканців Криму на загальнокримському референдумі висловилися за встановлення автономії, що визначило статус Криму в складі України. 

росія окупувала Крим у 2014 році. Країна-агресорка провела там псевдореферендум і за його результатами протиправно анексувала півострів. 

За вісім років окупації з Кримського півострова виїхали понад сто тисяч кримських татар і українців. Велика частина з тих, хто був вимушений покинути свої домівки, оселилися якнайближче до Криму — у Херсонській області. Про те, що їм знову доведеться пережити російську окупацію, ніхто з них тоді й не здогадувався.

Яке рішення?

Слова "Батьківщина", "свобода", "гідність" українською та кримськотатарською звучать по-різному. Але ті, кого росія хоче назавжди позбавити права на Крим, відчувають їх однаково. Наталія Гайдай заради волі тікала з Криму, коли той окупували росіяни, щоб жити в єдиній Батьківщині — Україні. Лейла Джаксім, предків якої радянська влада теж виселила з Криму, задля майбутнього кримських татар уже багато років займається збереженням мови киримли на Херсонщині.

У сьогоднішньому матеріалі "Рубрики" — історії двох херсонок, життя яких тісно пов'язане з Кримом. Як минули місяці в окупації, що допомагало вижити й не піддаватися російському тиску і пропаганді, розповідають наші героїні.

До 2014 року Наталія Гайдай із родиною жила в Коктебелі. Там, разом з однодумцями займалися реабілітацією дітей з аутизмом.

Після окупації Криму постало питання, як жити далі. Спочатку думали, що все це ненадовго, намагалися жити, як і раніше, продовжувати заняття з дітьми, самотужки освоювали нові методи реабілітації. Усвідомлення, що вже нічого не буде, як раніше, прийшло тоді, коли Наталія з чоловіком помітили, що російська пропаганда почала запускати свої отруйні мацаки у свідомість старшого сина-школяра.

"Коли росія прийшла у Крим, ми опинились у меншості, — згадує Наталія Гайдай. — Тільки декілька друзів розділяли з нами нашу думку. Більшість знайомих — сусіди та батьки однокласників наших дітей чекали на росію, і як ми не намагалися їх переконати, що буде тільки гірше, нас не чули".

Жінка розповідає, що було дуже важко жити серед цього божевілля. Доводилося бути дуже обережними з висловлюванням власних думок, бо будь-яке слово проти окупантів приводило до агресії співрозмовників. На кожному кроці доводилося стежити за словами й виразом обличчя, стримувати гнів, коли на очі траплялися російські прапори, намагатися не чути розмов у громадському транспорті, про те, яке чудове життя скоро почнеться в Криму у складі росії.

Родина ухвалила непросте для себе рішення — виїхати з Криму. Тоді ж виникла й ідея створити на узбережжі Херсонщини маленький домашній пансіонат, куди б можна було запросити родини з дітьми з аутизмом. Так, з нуля, в селищі Приморське з'явився простір для відпочинку та реабілітації дітей з РАС.

Літо Гайдаї проводили на херсонському узбережжі, а взимку — поверталися до міста. Тож і повномасштабне вторгнення рф сім'я застала в херсонській квартирі. Жінка зізнається: якщо в Криму було нестерпно емоційно і психологічно, то під час окупації Херсона стало відверто лячно. 1 березня, після оточення міста, росіяни почали заходити в Херсон з кількох напрямків. Вночі цього ж дня російська військова техніка опинилася в центрі міста — просто під вікнами Наталії Гайдай.

"О першій ночі, визирнувши у вікно, я побачила російські БТРи, почула постріли. А коли написала до бота в телеграм, що бачу ворожу техніку, отримала відповідь, що, можливо, буде бій. Півночі ми з дітьми просиділи під матрацом у коридорі. Мене трусило від безсилля. Ми чули автоматні черги й боялися подивитися, що робиться на вулиці". 

Ще два тижні Наталія з дітьми не наважувалася вийти з дому. Бачили, як люди день за днем дедалі масовіше збираються на протести на головній площі міста, чули, як окупанти стріляють у мирні зібрання. І все ж таки не втрималися — самі стали виходити на мітинги.

"Всяке було, — розповідає Наталія, — Окупанти нам, мітингувальникам, погрожували, травили сльозогінним газом. В один з днів довелося й самим бігти від пострілів «визволителів». Це все було дуже страшно!".

Ночами було чутно, як російські солдати мародерять магазин оргтехніки та ювелірних прикрас на першому поверсі будинку Наталії. Але найважче було відчувати постійний тиск від присутності окупантів у місті. Приходити біля блокпостів або спостерігати, як озброєні солдати приходять повз чергу за хлібом. Наталія зізнається:

"Я ледь стримувалась, щоб нічого їм не сказати гнівного, бо в черзі було багато старих людей, і я всіх могла наразити на небезпеку. Але таки декілька разів, спостерігаючи з вікон, як хапають людей, я щось кричала, а потім зі страхом чекала, що прийдуть і за нами…"

Сина жінка не випускала з дому, бо боялася, що він теж щось наговорить окупантам і його також заберуть або вб'ють. Одного разу побачила, що російські військові зайшли до їхнього під'їзду:

"Я з донькою була на вулиці, а син вдома. Злякалась, що вони можуть вибити двері у квартиру, й побігла додому. Біля дверей квартири я довго з ними сварилася, відмовлялася давати документи, лаяла путіна та російську владу. Зовсім втратила контроль над собою, навіть не знаю, як і чому мене в той день «пронесло»".

Після цього випадку жінка зрозуміла, що залишатися невидимою вже не вдасться, й почала шукати шляхи евакуації. Тиждень сім'я чекала на волонтерський автобус. Спали вдягненими поряд із зібраними рюкзаками. Але автобус рашисти не пускали в місто. Наталії з дітьми пощастило: пізно ввечері зателефонували з місії ООН з повідомленням, що з'явилося вільне місце в іншому автобусі, але треба о 5-ій ранку бути на іншому кінці Херсона. 

"Ми погодилися, усю ніч обговорювали, як будемо добиратися та свої дії на випадок, якщо щось піде не так. Йти пішки повз блокпости в темряві в комендантську годину було дуже лячно. А ще страшніше було вже їхати в автобусі через десятки російських постів і перевірок". 

Наталія Гайдай каже: коли вони нарешті доїхали до Миколаєва, вона на фізичному рівні відчула, як розслабляється пружина, що весь час окупації була щільно стиснута всередині неї. Але ще кілька місяців після визволення з окупації жінка просиналася з болем у щелепах через те, що й далі стискала їх уві сні.

"Уже пройшло 9 місяців, а я так і не можу відновитися психологічно. Я зверталася по допомогу до психологів-волонтерів, але розумію, що поки не закінчиться ця клята вийна, я не зможу повноцінно радіти життю", — ділиться жінка.

Увесь час, поки Наталія Гайдай з дітьми була в окупації, в коридорі лежав "рятівний" матрац. Кожен вечір вони чули віддалені вибухи й дуже сподівалися, що це наші воїни ведуть бої за визволення Херсона. Тоді, весною 2022, вони ще не знали, що рашисти будуть тут цілих 10 місяців. Але, як каже Наталія, саме ці сподівання допомагали їй та іншим херсонцям не впасти духом і врешті-решт дочекатися ЗСУ.

"Звістка про визволення Херсона застала мене в евакуації. Вона була така несподівана, хоча ми всі чекали на це. Я так жалкувала, що мене там немає, що я не зустрічаю ЗСУ разом з усіма херсонцями. Одразу ж хотіла повернутися. Але потім почалися обстріли. Декілька разів прилетіло поряд із нашою квартирою, на наш шлях до ринку. І я зрозуміла, що повертатися рано".

Зараз Наталія та її діти — переселенці в Івано-Франківську. Разом із ГО "Аутизм. Особливий всесвіт" плетуть сітки для наших захисників, організовують майстер-класи для дітей і дорослих, роблять листівки на фронт. У співпраці з ГО "Сонячні діти Херсонщини", що евакуювалася до Вінниці, виготовляють патріотичні торбинки.

Що відбувається з будиночками біля моря, Наталія не знає. Їхній сімейний пансіонат для дітей із РАС — досі в окупації, стоїть без нагляду. "Тиждень тому сусід по Приморському зателефонував і розповів, що близько 40 вантажівок з окупантами залишаються поряд. Що весь пляж розрито окопами. Вірю, що ЗСУ виженуть росіян і звідти. Так само як і з нашого, українського, Криму".

Лейла Джаксім з дитинства живе в Херсоні, але має кримське коріння. Її родина оселилася тут тому, що в радянські часи влада не дозволила повернутися їм на землю предків.

До війни Лейла очолювала БО Кримськотатарський культурно-спортивний центр "Куреш", займалася відродженням кримськотатарської мови. Саме завдяки їй у місті було організовано гурток кримськотатарської мови для дітей. Попри те, що в області понад сорок років живуть кримські татари, у Херсоні таких курсів ніколи не було​. За ініціацією "Куреш" гурток було створено на базі однієї зі шкіл міста.

24 лютого Лейла почула про початок повномасштабної війни. Уже ввечері того дня в Херсоні стало гучно, а наступного дня танки окупантів нескінченими колонами почали переправлятися на правий берег Дніпра по Антонівському мосту. Тиждень родина жінки ночувала в підвалі. У те, що відбувалося, не вірилося. Жадібно читали українські телеграм-канали, прислухалися до звуків вибухів та лязкоту ворожої техніки, що вже через кілька днів йшла вулицями міста.

На початку вторгнення Лейлу, як голову правління благодійної організації, колеги попередили про те, що вона і її діяльність можуть привернути увагу окупантів, адже прізвища засновників "Куреша" були в сумнозвісних списках окупантів. Але виїхати, кинувши рідних, жінка не змогла. Вона розуміла: якщо поїде вона, "під приціл" може потрапити її родина. Тому, щоб не наражати близьких на небезпеку, залишилася в Херсоні.

Лейла Джаксім сховала все, що могла, багато документів БО просто спалила. З дому винесла й заховала по сусідах комп'ютери, флешки, історичні видання та книжки українською.

Найстрашніше було прокидатися кожного ранку й очікувати можливого приходу "визволителів" з обшуком. А такі випадки на вулиці, де стоїть будинок Лейли, були. Виглядало це так: рано вранці два "Урали" вирушали по вулиці й 10-20 військових відправлялися по будинках з "візитами". Грюкали, залякуючи, у двері, вікна. На питання жителів "що відбувається?", відповідали — це просто огляд. Від розуміння, чим може завершитися такий "огляд" ставало дуже лячно. За відсутності інформації було багато чуток, переказів. Люди розповідали про "чорні воронки", які їздили по вулицях, шукали атовців.

Життя в окупації Лейла згадує як страшний сон. Майже весь час йшов на пошуки продуктів. Роботи не було, жили на заощадження. Люди, як могли, допомагали одне одному. Усі доступні ресурси були направлені на закриття елементарних потреб. Час зупинився й водночас його хотілося підганяти, щоб цей жах швидше закінчився. Вижити й дочекатися ЗСУ — це стало основною мотивацією для тисяч людей окупованого міста.

На незаконний референдум між сусідами та знайомими домовилися не ходити й двері агітаторам не відчиняти. 

"Я майже впевнена, що десь там за нас «галочки» поставили, — каже Лейла. — Колаборантів-квартальних, у яких були списки мешканців з паспортними даними, в нашому районі вистачало. Так що в нашій присутності на «виборчих дільницях» в окупантів, певно, і не було потреби".

"Ми всі знали, хто чим дихає", — каже жінка. Адже в приватному секторі всі одне з одним знайомі. Ті, хто залишився вірним Україні, намагалися з прихильниками росіян в діалоги не вступати. Доводити щось людям, які піддалися російській пропаганді, було марно, а часто — й небезпечно.

Особливо прикро було чути, що колаборантами ставали люди, які працювали в освіті: 

"Чого вони могли навчати наших дітей, якщо самі не змогли пройти перевірку в такій ситуації?" — запитує Лейла Джаксім.

Звільнення Херсона зустріли з шаленою радістю: 

"Я ніколи не думала, що відчуття свободи може бути настільки сильним, — говорить Лейла, — ніби саме повітря змінилося, стало чистішим. Це було як можливість дихати на повні груди після важкої хвороби".

Лейла Джаксім евакуювалася з Херсона в Одесу лише в кінці листопада, коли обстріли в місті стали дуже сильними. Жінка виїхала з дітьми — племінниками. Каже, багатомісячний стрес підкосив навіть молодих. Мріють повернутися додому. Щойно припиняться обстріли, вирушать одразу. Як голова БО, Лейла мріє повернутися до громадської діяльності. Продовжити освітні та культурні проєкти "Курешу", розширивши їх за межі Херсона. 

"Не хочу казати пишномовні речі, але головне зараз — берегти людей, усе інше виростимо, відбудуємо й відновимо", — каже Лейла.

Під час окупації Лейлу Джаксім підтримували книжки рідною мовою: "Ніякою іншою я читати не хотіла". За словами Лейли, найбільше припав до душі твір Дженгіза Даґджи "Олар да інсан еді" ("Вони теж були людьми"). У ньому йдеться про кримських татар, у селище яких зайшли червоні комісари. Історія окупації Криму повторилася через сто років.

Цей твір Даґджи закінчується трагічно, але в ньому є ще один містичний момент. Героїня повісті віддає братові загиблого чоловіка свого сина зі словами: нехай це немовля стане провідником, паростком нового життя нашого народу. Лейла Джаксім вважає, таким паростком для України й для Криму сьогодні може стати саме збереження мови тих, хто зараз бореться за свою свободу від окупантів. Для українців — це українська, для киримли — кримськотатарська:

"Мова — наче та дитина, яку ми передамо в руки наступних поколінь".