Поможет ли Гаага наказать виновных в расстрелах на Майдане?

Подіям Революції Гідності сьогодні виповнюється 5 років. Починалася вона як Євромайдан – мирні студентські протести у відповідь на відмову колишнього президента Януковича дотримуватися проєвропейського політичного курсу України, а стала трагедією, що забрала сотні життів наших співвітчизників. На сьогоднішній день злочини, скоєні на Майдані Незалежності, не розкрито, а винуватців – не покарано. Традиційно багато питань залишається до ефективності роботи органів вітчизняної кримінальної юстиції. Однак чи можна кваліфікувати події, що розпочалися в Києві 21 листопада 2013 року виключно в контексті українського законодавства? Чи може хтось допомогти нам покарати винних? Спробуємо розібратися.

Розстріли на Майдані – це злочини, скоєні за наказом українського уряду та на українські території. До чого тут міжнародне право?

Криваві події, що відбувалися під час Революції Гідності повинні, у першу чергу, бути розслідувані за національним законодавством. Міжнародно-правовими вони самі по собі не стають. Останнє необхідно довести.

Неозброєним оком дії правоохоронних органів по відношенню до протестувальників наприкінці 2013-го та початку 2014 років явно мають ознаки такого визнаного міжнародною спільнотою злочину як злочин проти людяності.

У ст. 7 Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду (даний орган і займається справами такого типу) його визначають як вбивства, знищення, поневолення, депортацію або насильницьке переміщення населення, тюремне ув'язнення або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи, катування, різні форми сексуального насилля, переслідування будь-якої груби або спільноти людей через їх приналежність до тієї чи іншої групи, а також насильницьке зникнення, апартеїд та інші нелюдські діяння аналогічного характеру, що мають на меті завдати сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи серйозної шкоди фізичному та психічному здоров'ю людей. Критично важливо, що будь-які з них мають бути скоєні свідомо в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільних осіб.

Попри формалізацію та загальне визнання критеріїв кваліфікації злочину проти людяності, довести його непросто. На це є ряд причин: фактор систематичності та/або широкомасштабності у скоєнні описаних дій проти цивільного населення. Хоча на практиці достатньо довести або перше, або друге, визначають їх у кожному конкретному випадку по-різному. Систематичність проявляється в наявності чіткого плану, урядового дозволу, тісному взаємозв'язку між злочинами, залученням до виконання державних ресурсів тощо. Кількість постраждалих, що автоматично вказує на злочин проти людяності, установлюється в кожній конкретній справі. Про масштабність же свідчить кумулятивний ефект актів насильства. Саме ефект, а не кількість. Їх може або бути і декілька невеликого ступеню інтенсивності, і один, однак надзвичайно жорстокий.

Ще один, здавалося б, очевидний критерій, якій проте слід довести – це поняття «нападу». У міжнародному кримінальному праві у нього вкладається такий важливий параметр як організований характер діяльності. Тому, наприклад, різке підвищення рівня злочинності після природніх катастроф, та пов'язані з ними жертви, не вважатимуть злочинам проти людяності. Дії зловмисників не мають систематичного характеру.

Серед теоретиків та практиків міжнародного кримінального права також точиться дискусія щодо визначення фактору залучення органів влади до злочинів проти людяності. Практика з цього питання неоднорідна, у першу чергу, тому що довести факт прямого залучення представників влади до злочинів такого масштабу, надзвичайно складно.

Яких висновків дійшов Міжнародний кримінальний суд?

Не надто втішних щодо подій на Майдані. Але ознайомившись із усім вище сказаним, можна з меншою ненавистю сприймати звіти Генерального прокурора МКС Фату Бенсуда «Ситуація в Україні» починаючи від 2014 року (останній – виданий минулого грудня). Було визнано, що під час подій на Майдані грубо порушувалися права людини (однак дане питання не належить до безпосередньої компетенції Суду), але доказів систематичного або масштабного характеру скоєного надано не було. Хоча протести і відбувалися по всій країні, найбільш жорстокі заходи щодо протестувальників були вжиті в столиці, що свідчить про «географічно обмежений характер» порушень. Ні, прокурор не сліпий і не байдужий до трагедії, що відбувалася в Україні. Справа в тому, прокурори МКС зробили дані висновки виключно на базі тих матеріалів, що їх передала українська сторона. На жаль, до сих пір від вітчизняних правоохоронних органів не надійшла пропозиція про проведення повномасштабного спільного розслідування.

А чому? І в якому форматі тоді ми співпрацюємо нині?

Україна на сьогоднішній день ще не ратифікувала Римський статут. Вона лише визнала його юрисдикцію у спеціальному порядку (викладеному в ст. 12(3) Статуту), тим самим уможлививши дану співпрацю. Для всебічного розгляду справ, пов'язаних із злочинами, скоєними на різних територіях України (МКС паралельно займається і питаннями Криму та Донбасу), цього недостатньо.

Узагалі, як бачимо, для того, щоб відновити справедливість за допомогою Міжнародного кримінального суду, треба дуже багато часу і ще більше доказів. Справа не в маніакальній бюрократії «гаазького трибуналу» (як дуже люблять називати МКС журналісти), а в об'ємі та якості доказової бази, яку повинна надати українська сторона. Попри те, що розстріли не Майдані не кваліфікують як злочини проти людяності, їх усе ж продовжують розглядати, і це вже великий плюс. Справа не лише у впертому доказуванні, а й у формуванні країн світу єдиного бачення на ситуацію, що склалася у 2013-2014 роках. І якщо брати до уваги, що МКС притягає до відповідальності окремих осіб, це повинно стати додатковою мотивацією для української влади до ретельного розслідування та тісної співпраці з міжнародними інституціями у сфері кримінальної юстиції.