Реакция на Марш Равенства. Казус ограничения прав при их защите

Вранці 17 червня в метро можна було відчути на собі одну з практичних варіацій метафори «діло ясне, що діло темне». Закриття чотирьох із шести пересадочних станцій столичної підземки стало цікавим сюрпризом недільного ранку. Несподіваним для жителів міста і критично неприємним для його гостей. Якщо з гучномовця у вагоні поїзда червоної лінії більш-менш чітко лунало «станції Театральна і Золоті ворота закриті на вхід та вихід», то на Хрещатику звучало вже щось таке – «Площа Льва Толстого і Палац спорту абабагаламага абракадабра, шановні пасажири». Незрозуміло, як цей зразок вокзального аудіомистецтва допоможе жінці з області приїхати на станцію «Харківська». Насправді, ніяк, бо вирішити цю логістичну проблему розгублена громадянка змогла тільки за допомогою інших пасажирів, кількох необов'язкових пересадок і наземного транспорту. Хтось подумав, що апробоване 18 лютого 2018 р. (цього дня відбувався «Марш за майбутнє» М. Саакашвілі) рішення є направду Соломоновим, і почав застосовувати його системно. В будь-якій нестандартній ситуації – закривай метро. Як виявилося потім, Дакар у підземному форті Буаярд було влаштовано для оптимізації проведення «Маршу рівності» – акції на захист прав ЛГБТ-спільноти. Можливо, таким чином столична влада намагалася привернути увагу і без того консервативного соціуму до цієї проблеми, але клієнти підземки профільними нецензурними епітетами наділяли перш за все власть імущих стратегів і тактиків…

Є таке сучасне поняття – «холівар» («священна війна»), яке означає непримиренну дискусію на злободенну тематику, учасники якої принципово незгодні зійти зі своїх позицій, тому вона відбувається рішуче й запекло і супроводжується переходом «на особистості». Суперечка задля суперечки покриває широку проблематику – від вузьких технічних дискусій NIKONіанців з CANONістами до масштабних баталій в політичному, релігійному чи ціннісному вимірі. Найбільш багатими на «поживні речовини» та провокації є холівари на сексуальному ґрунті. З одного боку, толерантність, плюралізм, рівність, свобода самовираження, а з іншого – традиційні сімейні та релігійні цінності, національна свідомість та моральність. Дуже перспективна в політичному плані тема, тому практично безсмертна.

Отже, 17 червня в Києві пройшов «Марш рівності», який зібрав 5-6 тис. осіб за версією організаторів або 3-3,5 тис. за даними правоохоронних органів. Депутат Європарламенту Ребекка Хармс вважає, що захід отримав повну підтримку державних інституцій і відбувся завдяки високому професіоналізму правоохоронних органів. На думку організаторів, усе пройшло без ексцесів, а поліція пишається відсутністю грубих порушень громадського порядку, затриманих та постраждалих і ставить це собі в заслугу.

Проте за спокійним і цивілізованим фасадом криється не така оптимістична реальність. Внаслідок сутичок із правоохоронцями, які відбулись іще до початку контраверсійного заходу на перехресті вулиці Володимирська (а не Володимирівська – камінь на грядку ЗМІ) – бульвар Тараса Шевченка, поблизу будівлі Національної опери та в інших місцях було затримано 56 осіб. До ЄРДР внесено відомості за двома статтями Кримінального кодексу України: ст. 342 (Опір працівникові правоохоронного органу) та ст. 345 (Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу). Як це в нас часто буває, затримані переконані в тому, що стали жертвами свавілля, упередженості та національної зради, адже вони виступають за справді українські цінності. І кожен говорить про порушення його прав. При цьому відверто забувається максима про особисту свободу, яка закінчується там, де починається свобода іншого.

Декларація прав людини і громадянина, прийнята депутатами французьких Генеральних штатів 24 серпня 1789 року, описувала цю ідею категорично: «Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: здійснення природних прав кожної людини обмежене лише тими межами, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Межі ці можуть бути визначені тільки законом». Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, говорить іще точніше: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах… Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи без будь-якої різниці».

Знайти і відчувати цю грань дуже складно, без втручання держави практично неможливо. Свобода не означає вседозволеність, навпаки – держава, забезпечуючи цілий пакет прав і свобод, може і повинна втихомирювати тих, хто готовий визнавати тільки свою власну свободу. Технічно це проявляється в тому, що державний репресивний апарат реагує передусім не на потенційну шкоду десь і колись, а на безпосередню загрозу тут і зараз. Тому «вигрібає» найактивніший. Само собою вирішення настільки спірних моментів призводить до ексцесу виконавця, який в Україні уже став традиційним – починаючи з колись регулярного побиття правоохоронцями футбольних фанатів і закінчуючи невмотивованою агресією стосовно учасників Євромайдану 30 листопада 2013 р. з усіма печальними наслідками такого рішення.

Нема сенсу захищати учасників Маршу рівності, звинувачувати радикалів і критикувати поліцію – усі вони є продуктом однієї системи, в якій є права, але нема цивілізованого механізму їх реалізації. Тим не менше, Конституція абсолютно не переймається долею представників нетитульної сексуальної орієнтації. Тобто прямо не регулює правовідносини за їх участю. Натомість гарантує свободу мирних зібрань. При чому Основному закону байдуже, хто і для чого на законних підставах вийшов на масовий захід: активісти припинення експлуатації бджолиної праці і повного демонтажу вуликів з трибуналами над пасічниками чи прихильники возз'єднання СРСР. Привід може бути абсурдним і серйозним, штучним і реальним і будь-яким іншим – у правовій державі всі вони однаково уможливлюють проведення масового заходу за умови дотримання кваліфікаційних вимог. Взагалі забезпечення права громадян на мирні зібрання посідає чільне місце серед політичних свобод, але в нашій державі досі не існує спеціального закону, який би регулював порядок реалізації цього права.

Водночас, варто визнати, що прийняття рамкового закону не стане панацеєю від сутичок між демонстрантами, їх опонентами і поліцією в різних комбінаціях сторін. Завжди буде поточний політичний момент і загальна геополітична обстановка, які визначають порядок денний в Україні в 90% випадків. В умовах війни ця вірогідність взагалі прямує до абсолюту. Апеляції до Росії з приводу її несерйозного ставлення до власних зобов'язань за міжнародними договорами (наприклад, Будапештського меморандуму) породжують дзеркальну вимогу до себе – ратифікувавши у 1997 р. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Україна мусить гарантувати свободу вираження поглядів, зібрань і заборону дискримінації. Нам може це не подобатись, але по-іншому не вийде. Принаймні, репресивно-каральними методами нічого точно досягти не вдасться.

С14 та інші противники «КиївПрайду» могли спробувати реалізувати своє право на контрдемонстрацію, одночасну й невіддалену від об'єкту незгоди. Було б не так епічно, але цивілізовано; та й поліція тоді змушена була б охороняти й їх. Є питання й до «веселкових» борців за рівність. Організація ILGA-Europe рахує щорічний рейтинг Rainbow Europe, який відображає ставлення суспільства до ЛГБТ-спільноти за шкалою від «повага прав людини, повна рівність» (100%) до «порушення прав людини, дискримінація» (0%). У 2018 році Україна набрала 21%. Це далеко до 91% Мальти чи бельгійських 79%, але явно більше за російські 11%, білоруські 13% і латвійські 16%. Українська толерантність така ж, як литовська і румунська. З точки зору зацікавлених осіб її мало, але об'єктивно цього достатньо, щоб не політизувати питання.

Навряд чи комусь припало до душі побиття «беркутом» активних незгодних із Маршем, так само як маршрут на Вирлицю через Дарницю, але й не може не кидатись у вічі наявність однотипних коментарів під відповідними публікаціями на різних ресурсах. Тиражовані смисли (прямі цитати значно більш розлогі й менш виховані) на кшталт «поки в донбаських окопах гинуть наші хлопці, Київська поліція побила патріотів на догоду Заходу» та «влада продає національні інтереси» доволі прозоро натякають на того, кому особливо вигідне погіршення репутації України.