Психологи на войне: как команда терапевтов помогает жителям освобожденных громад пережить ужасы российской оккупации

Кілька десятків психологів та психотерапевтів зібрались в ініціативу "Психологи на війні" й почали їздити в громади, які жили в тимчасовій російській окупації. Нині вони працюють у Київській області, але в перспективі ініціатива розшириться й на інші області — зокрема Харківську. Проєкт "Психологи на війні" існує вже два місяці. 

"Найчастіше ми стикаємося з тим, що люди отримали такий досвід, який от уже пів року після деокупації вони не можуть опанувати, — розповідає автор ініціативи, доктор психологічних наук, голова Української асоціації психотерапевтів і бізнес-тренерів Валерій Дорожкін. — Це настільки руйнуючий досвід, що коли ми навіть на вулицях у деокупованих населених пунктах починаємо з кимось розмовляти, то люди зупиняються й починають говорити, вони не можуть себе стримати. Тобто люди потребують нових людей, які можуть послухати їхні історії і хто може їх підтримати". 

Цей досвід, каже Валерій Дорожкін, спричинив у людях примусове виникнення сильних емоцій, які так впливають на життя, що призводять до розладу сну, стосунків, втрату особистих меж. 

"Люди говорять, що з чужими вони починають розмовляти, як зі знайомими, але зі знайомим можуть навпаки закриватися й не спілкуватись. Тобто в таких випадках йдеться про фактично заново відновлення соціальних стосунків, довіри до влади, довіри до самих себе", — пояснює доктор психологічних наук.

Команда "Психологи на війні" відвідала мешканців селища Бородянка, які жили під російською окупацією, поговорила з дорослими та дітьми, а також розповіла, як можна підтримати себе і рідних й жити далі. "Рубрика" була разом із психологами в цій поїздці.

"Моя історія ще не закінчена"

Олександру 41 рік, він з Бородянки. Протягом усього часу окупації перебував у селищі. За фахом він і сам психолог, а тому розуміє, чому людям, які пережили жахи війни, варто звертатись за допомогою до спеціалістів. За його словами, найскладнішим для нього був період невизначеності: "Ти не знав, коли все це закінчиться, і не знав, де знайти в собі ресурс жити. Це було найважче. Мені додавали сили віра в Бога й розуміння, що все, що я пройшов житті, не даремно. У мене було відчуття, що моя історія ще не закінчена й ця війна — один з етапів, можливо, важких, який я маю пережити, — каже Олександр. — Я переконаний, що психологічна допомога потрібна людям, бо коли раниш тіло, ти його лікуєш. Те ж саме і з душею. Війна мене розібрала на пазли і тепер мені треба їх збирати".

Марії Василенко 78 років, вона також із селища Бородянка. Російська фугасна бомба забрала в неї доньку та зятя, які ховалися в підвалі будинку, в кут якого влучила бомба. Тепер вона сама виховує онуків — Мілану, якій 10 років, і Микиту, якому 16. Діти досі болісно переживають втрату батьків. 

Самій же пані Марії було найскладніше залишити своїх дітей під завалами в підвалі. "Від них не було жодного дзвіночка, коли впала на будинок бомба. Я надіялась, що вони виживуть. Але так не сталося, бо це була фугасна бомба, і вона розсіяла в пісок підвал. Дітей моїх там приплюснуло. А на другий день набралась вода. Це сталось 1 березня, витягли їх лише 11 квітня після звільнення Бородянки українськими військовими. Мої внуки вже ніколи не скажуть «мама», «тато»… Як їм це пережити…" — зі сльозами на очах згадує страшні хвилини життя Марія Василенко.

Проєкт "Психологи на війні" об'єднав психотерапевтів, клінічних психологів, лікарів і соціальних працівників, щоб допомогти тим, хто пережив жахи війни. 

"З березня з'явилося багато психологів, які надавали свою допомогу безкоштовно онлайн. Але ми зіткнулися з проблемою, що онлайн були готові звертатися не дуже багато людей. У першу чергу тому, що люди не мали інтернету і мобільного зв'язку. Також можна говорити про те, що в людей зникла довіра до онлайн-консультування. Та й у багатьох людей взагалі зникла довіра до відвертого спілкування з іншими людьми, — говорить Валерій Дорожкін. — Тому ми вирішили їздити в деокуповані населені пункти й пропонувати свої послуги через волонтерів чи знаних у тих місцях людей. Ми попереджаємо про свої приїзди і так починаємо працювати з людьми, які цього потребують".

Одна з цілей проєкту "Психологи на війні" — відновити соціальну довіру між людьми.

"Клінічні психологи більше працюють індивідуально, також беруть у роботу дитячі групи. Багато батьків не знають, як пояснити дитині те, що відбувалося, як пояснити втрату людяності з якою вони зіткнулися під час окупації", — розповідає автор ініціативи.

Соціальні працівники допомагають людям отримати інформацію з приводу відновлення житла, отримання матеріальних виплат, юридичної допомоги тощо. Лікарі з команди, відповідно, надають медичну допомогу.

"Насамперед люди стикнулися з тим, що до них прийшли нелюди. Називаючи росіян «орками», ми наче шукаємо спосіб пояснити самим собі, як можуть живі люди так поводитися. Саме тому ми навіть підбираємо слово, яке відрізняє людей від людей. Головний запит, який ми зараз чуємо, — як почати знову довіряти світу. Так, багато людей не готові брати як допомогу, так і психологічну підтримку. Це пов'язано з тим, що більшість людей з деокупованих територій не готові спиратися на людей. Тому ми зараз пробуємо проводити не лише індивідуальні консультації, а й збирати групи, де намагаємось відновити довіру людей до своїх ближніх, до сусідів. Адже росіяни намагалися знищити людей не лише фізично, а й знищити соціальні стосунки між людьми, посіяти недовіру один до одного", — каже Валерій Дорожкін. 

"Люди, які не зверталися до психотерапевтів чи взагалі не знали, що є така культура турботи про себе, дізнаючись, що їх хтось може послухати — у нашому випадку «Психологи на війні» — приходять і розказують нам про свої досвіди. Вони навіть не очікують, що їм хтось допоможе, вони просто хочуть розділити цю важку історію ще з кимось. Навіть коли ми приїжджали в Бородянку, Гостомель, Мощун, Бучу, тобто в місця, куди приїздило вже чимало, то зустрічали людей, які казали, мовляв, вже 10 разів розказували цю історію і вже набридло, але все одно розказують її і в одинадцяте, і їх неможливо стримувати, — пояснює Дорожкін. — Яка ознака, що історія перестає хвилювати людину? Коли людина починає все менше в ній відчувати емоцій і розказує це спокійно. Це ознака того, що історія майже виговорена".

Психологи радять людям знаходити для себе таких людей, на яких вони зможуть опертися, щоб знову змогти довіряти одне одному.

"Ба навіть, коли людина розповідає фахівцю про свій досвід, то це теж можливість знову почати довіряти своїй історії. Це важливий момент, у якому людина отримує підтримку й запевнення, що те, що вона відчула й відчуває зараз — це нормально.

Рекомендуємо людям також багато працювати фізично. Це дозволяє розвантажити від стресу саме тіло. У людей зараз загострилось багато хронічних хвороб. Це показує, наскільки міцні й важкі пережиті емоції, що вони аж потрапили в тіло і б'ють по слабких місцях", — розповідає доктор психологічних наук Валерій Дорожкін. 

І від себе радить: якщо у людини є можливість, то візьміть додому домашню тварину: "Людина почувається людиною, коли вона про когось піклується, когось годує, коли може комусь допомогти". 

Чи не найбільше на деокупованих територіях по-доброму вражає й захоплює те, каже автор ініціативи "Психологи на війні" Валерій Дорожкін, як люди допомагають іншим у скрутних станах: "Тобто люди, маючи свій частково цілий будинок, пропонують декільком сім'ям жити у себе, бо в тих взагалі нічого не залишилось. Або історії, як люди підтримали не лише людей, а й тварин. Саме такі моменти дають можливість знову повірити в людяність. Наші люди, навіть коли був ризик для життя, піклувалися про інших людей, про тварин і навіть про загиблих".

"Не треба робити те, що підсилює провину, — наголошує Валерій Дорожкін. — Тобто не говорити про те, що, мовляв, треба було раніше поїхати або навпаки не їхати. Не треба людину занурювати в травматичний досвід, якщо вона сама не готова в нього зануритися й згадувати про те, що відбулося. Як захисний механізм може спрацювати те, що людина намагається забути свій досвід. Тому ми, бачачи, що людина не готова розповідати свою історію, запитуємо її про емоції". 

Є поради про те, каже Дорожкін, що треба робити, і про те, чого робити не треба. 

"Наша культура належить, на жаль, до «алкоголефільних» культур і серед людей існують практики, що сум і горе можна «запити». Тобто йдеться про потребу позбавитись якихось переживань через руйнацію тіла. Але це не працює і навпаки лише створює більше нових проблем. 

Якщо людина не має змоги звернутися до психотерапевта, то говоримо про те, що людині варто продовжувати жити своє звичайне життя, взяти за звичку виконувати маленькі вправи, результат від яких можна побачити тут і зараз. Можна робити вправи з диханням, більше гуляти, практикувати фізичні навантаження.  

Все ж таки ми не можемо жити лише війною. Треба жити й частиною мирного життя. Розуміти, що крім воєнної функції, яку ми виконуємо, є функція відновлення. Вона дуже важлива. І зараз треба робити все, що працює на цю функцію", — каже автор ініціативи "Психологи на війні" Валерій Дорожкін. 

Які основні ознаки посттравматичного стресового розладу?

• Розлади сну. Це може проявлятись як у тому, що людина постійно спить, так і в тому, щоб прокидатись о 4 ранку і не могти заснути.
• Підвищена тривога. 
• Зміни в стосунках з людьми. 
• Напруженість. Йдеться, наприклад, про відчуття перенапруженості рук, тіла загалом.  
• Апатичний стан. Коли людина втратила довіру до майбутнього. 

Як зрозуміти, що людині необхідно звернутися до психолога?

По-перше, це нав'язливі думки. Коли людина, живучи повсякденністю, розуміє, що вона думає про щось одне й застрягла в минулому. Коли один і той самий момент крутиться перед очима. 

По-друге, апатія. Коли нічого не хочеться, коли відчувається зневіра в майбутньому. 

Як виявити ПТСР у дітей?

Треба звертати увагу на поведінку дитини, каже голова Української асоціації психотерапевтів і бізнес-тренерів Валерій Дорожкін.

"Може, дитина стала гіперактивною, а до 24 лютого за нею цього не помічали. Деякі діти за цей час дуже подорослішали. І якщо вони потребують відповідей на свої запитання, то добре, щоб батьки з ними говорили й давали відповіді, яких потребують їхні діти. Спостерігаємо зараз у дітей енурези. Через те, що діти пережили такий страх, деякі з них зараз у регресі — їм може бути 10-11 років, а відчувають вони себе на 5-6 років. Сварити дітей не треба. Якщо батьки побачили у своїх дітей якісь симптоми — це сигнал, що з дітьми щось не так і їх треба підтримати", — підсумував Валерій Дорожкін.