Новые будни Киева: репортаж из столицы после попадания ракеты

Ракети, які влучають у житлові будинки Києва, спричинили вже десятки смертей. Кілька сотень людей поранено. Але навіть ці жахливі цифри на порядок менші за ті, які ми щодня отримуємо про Маріуполь, Харків, Сєвєродонецьк та інші міста. 

Події, про які ви прочитаєте в цьому репортажі, — це далеко не найстрашніше з того, що відбувається зараз в Україні. Кияни живуть у страху і страждають від війни, але об'єднують зусилля і реагують на заклики про допомогу. 

"РУБРИКА" спробувала на прикладі кількох людей показати будні жителів Києва в умовах війни, передати їхні думки про те, що відбувається в Україні, та їхні намагання зробити життя оточуючих трішечки теплішим. 

Альона

17 березня. Багатоповерховий будинок практично в центрі міста. На верхніх поверхах повністю зруйновано кілька квартир. Видно сліди пожежі. Туди влучила ракета, запущена росіянами. Її збила українська ППО, але ракета не вибухнула у повітрі та прилетіла в житловий район з будинками, торговельним центром, магазинами, кафе.

Днем раніше ці картинки вже облетіли мережу. Сьогодні там кипить робота — розбирають завали. 

Під ногами — розбите скло. Багато розбитого скла. Квартира Альони — у будинку навпроти. У її квартирі повилітали вікна. Власне, майже в усьому будинку повилітали вікна. 

"Я в цей час була у метро. Я волонтерю, допомагаю людям, годуємо їх. Нам хлопці приносять гарячий чай, ми розливаємо, пригощаємо. Коли почали говорити, що десь у нас прилетіло, я місця собі не знаходила. Хотіла вибігти, але куди бігти — комендантська година…"

"Ночуватиму в метро"

"Хай всі бачать русскій мір цього ідіота, що він творить", — говорить Альона і заводить до кімнати. На деяких вікнах відсутні шибки і навіть сама рама тримається ледь-ледь. На деяких — тріщини.

Через балкон в квартиру Альони залетів осколок від ракети. Нікого не поранив, бо нікого тоді в кімнаті не було. 

"Тут жити, звичайно, неможливо. Холодно. Буду ночувати в метро", — каже Альона, поки на її балконі двоє чоловіків затягують вікна плівкою. Серед них — Ігор. 

Ігор

Тривалий час в Києві працює волонтерська організація "Молодь за мир". Волонтери годують бездомних, їздять та підтримують будинки для літніх людей, у своєму офісі зробили "Школу миру" для дітей. Саме в цьому офісі зараз живе Ігор. 

"Ми спали всі в офісі і я відчув, що щось вибухнуло, посипались вікна. При цьому не зрозуміло, в наш будинок влучило чи не в наш. Ще й наступні крилаті ракети летять, їх чути, і залишається лише вірити, що прилетять не до нас. Страшно, трусить. Коли вийшли на вулицю, побачили, що будинок неподалік горить", — пригадує Ігор момент вибуху ракети.   

Додає, що за три тижні війни вже майже звик до сирен. Але після вибуху тепер кожна з них викликає тривогу.

Щодня Ігор та його товариш Іван готують чай та носять його людям, які живуть у метро.

"У мене питають, чого ти не виїдеш в Козятин. Там людей вистачає. Багато хто з Києва переїхав до родичів. Сидять без роботи. Тому там є кому волонтерити за потреби. А тут, у Києві, багато людей, які потребують допомоги, — сидять в метро або в квартирі без вікон", — розповів Ігор. 

Заклеївши вікна у своєму офісі, він пішов допомагати іншим у мікрорайоні. Роздобув плівку, дошки та шурупокрути — їх дав будівельний магазин, у якому Ігор працює. Мережа, до якої належить магазин, продовжує працювати в Росії. 

"Ви однією рукою в нас стріляєте, а іншою — допомагаєте" 

"Українська мережа допомагає ЗСУ і Теробороні. Для метро також давали деякі речі, щоб людям було тепліше там сидіти. У нас близько 700 працівників, усі волонтерять. Українці, які працюють у мережі, дуже згуртувалися. Але центральний офіс у Європі не припиняє бізнес у Росії…. 

Я хочу донести, що ми не підтримуємо цю позицію центрального офісу і боремося за те, щоб вони його змінили, підписали відповідну петицію. 

4,5 тисяч працівників працюють в Росії. Це ж податки, які йдуть в тому числі на озброєння. Вони зараз будуть усі прибутки вкладати у війну. Я не розумію, як це можна робити. Ви однією рукою в нас стріляєте, а іншою — допомагаєте. Якийсь сюр…", — висловився Ігор.

"Вірю, що ми не допустимо, аби всі ці смерті були даремними"

Ігор каже, допомога іншим розвантажує мозок і дає можливість не бути поглинутим новинами, які вражають своїм болем. 

"Складно уявити, яка психологічна травма в тих дітей, які сидять стільки днів в облозі під обстрілами. У мене тут бахнуло один раз, і в мене вже сльози на очах, і такі сильні емоції. А в них там бомблять міста. Ти сидиш без води, їжі, і не знаєш, у яку хвилину можуть зруйнувати будинок… Орки обкрадають гуманітарні конвої. Крадуть провізію, ліки, воду. Воду! Це не війна, це геноцид нашого народу. Війна так не ведеться. Для них нема ніяких правил. Просто луплять по нашим містам. 

Я надіюсь, усі ці жертви в Україні не будуть даремними. Що ми цього просто не допустимо. Що наша влада не піде на поступки, не віддасть наші територій. Бо найстрашніше — втратити життя багатьох українців і здатися", — каже Ігор. 

Іван

Війна — не перша складна ситуація для Івана як для волонтера. Коли стався ковід, з його організації в Києві залишились троє людей. Вони продовжили годувати бездомних. 

"Поліція нам говорила, що не можна збирати скупчення людей, і тому ми практично по одній людині шукали і роздавали їжу", — пригадує Іван. 

Коли ж почалася війна, він разом з Ігорем спустився до метро. Хлопці побачили, що умови там далеко не найкращі. 

"Там реально люди не пили гарячого по кілька днів. Ми почали пригощати чаєм, а потім десь на четвертий день підключилися й інші волонтери. Почали носити продукти, борщі", — розповідає волонтер.  

Каже, багато друзів поїхали на Західну Україну або за кордон. Сам же з першого дня вирішив нікуди не їхати. 

"У нас уже все налаштувалось. Перший час у людей був шок і ми допомогли всім адаптуватися. Зараз уже ми носимо чай, щоб висловлювати свою підтримку", — говорить Іван. 

Іван родом з Миколаївської області. Розмірковує над тим, як в українців з початком війни проявилась нереальна патріотична позиція. Навіть у тих регіонах, які раніше нею не відзначались. 

"Миколаїв ніколи не був надто проукраїнським містом. Це зокрема показував 2014-ий рік, коли велика частина жителів Миколаєва виступала проти Революції Гідності. Я здивований, наскільки все змінилося за роки. Всі розуміють, що бути банановою республікою Росії — це така собі ідея", — каже Іван.  

Зіна

У пансіонаті Чайка під Києвом жили люди похилого віку, люди з інвалідністю та інші, хто потребував допомоги. Там жила і 38-річна Зіна. До тих пір, поки не прийшла війна. 

Пансіонат розташований на Житомирській трасі. Директор пансіонату, каже Зіна, завчасно подбав про харчі і ліки для підопічних.  

"Коли почало сильно бахкати, то ми в підвал спускалися. Директор разом з нами спускався, не їхав нікуди. Лікарі, кухня, санітарки — всі були з нами і сиділи аж до евакуації", — говорить Зіна.  

Виїжджати довгий час не ризикували через численні обстріли. Коли ж таки Зіна змогла виїхати з пансіонату, то бачила зруйновані будинки і машини. 

В пансіонаті було багато візочників. Їх евакуювали на Західну Україну в першу чергу. Допомагали з цим волонтери. 

Зіна виїхала сама і поселилася спочатку у родичів, а потім її прийняли в себе в офісі Ігор з Іваном. 

"Скоро я теж поїду на Західну Україну. Нас мають забрати і поселити там", — каже Зіна. 

Хлопці ж кажуть, що залишаться в офісі і чекатимуть, поки в ньому знову з'являться діти — будуть вчити пісні, малювати та розповідати історії.