"Мама у мене медсестра-фельдшер, працювала у рентген-кабінеті. А наша квартира була навпроти Ніжинської міської лікарні. Тому я досить часто ходила до неї на роботу. Я по суті виросла там: вчила уроки, бачила хворих.

Батько — інженер. Він любив книги, і у нас вдома було їх дуже багато. Ми з ним влаштовували поїздки по селам навколо Ніжина: сідали в наш "Москвич" і їхали по книжковим магазинам. У селах ніхто ті книжки не купував, і ми знаходили просто офігезні речі. В одному магазині могли провести 3-4 години.

А ще батько любив фотографії. Коли мама вночі була на чергуванні, ми їй робили сюрпризи: проявляли знімки, а на ранок, коли вона приходила з робити, встеляли всю підлогу тими фотографіями. І сідали всі разом їх роздивлятися. Батько в мене був романтик — дуже любив робити подарунки людям".

Наталія зізнається, що в дитинстві не мріяла стати лікаркою. "Я, як і багато підлітків, узагалі ніким не мріяла стати. Не було в мене якоїсь конкретної мети. А от батько мріяв, що я стану викладачкою музики. У нього така була картинка: я в гарній сукні, з пледом на плечах граю на фортепіано. Бачив мене виключно десь там — біля роялю".

Але вчитися на викладача музики Наталія не пішла. Розсердилася через "четвірку" на усному іспиті в школі. "Для мене це було шоком. Останній іспит — і раптом за вісім років навчання — перша "четвірка". Я проплакала цілу ніч, а на ранок вирішила, що музикою ніколи більше займатися не буду.

У дев'ятий клас я йти не хотіла. А в Ніжині особливо було ніде вчитися — тільки медичне училище. Я просто віднесла стиха від батьків документи, здала їх і вступила. Батько зі мною два тижні після цього розмовляв. Думав, що я провчуся тут два курси і все одно піду в Чернігівське музичне училище".

Але Наталія вирішила по-своєму. Паралельно навчаючись в училищі, закінчила школу екстерном, отримала атестат зрілості і з першого разу вступила в медінститут. "Я в училищі не довчился. А потім, коли пішла в академвідпустку в інституті, батько стогнав: "Наташа, в школі не довчилася, в училищі не довчилася, в інституті в академвідпустці... Ти десь довчишся вже чи ні?" Довчилась, все добре".

Уже на другому курсі медінституту почалася практика у відділенні травматології. Наталія там працювала санітаркою й паралельно практикувалася. "Я допомагала накладати й знімати гіпс, ставила уколи. І я відчула кайф від того, що я роблю.

Я хотіла стати хірургом. Але я не мала стільки грошей, аби влаштуватися в інтернатуру. Було трошки накопичень, яких вистачило тільки на акушерство і гінекологію. І я пішла туди. За хабар, звичайно.

Спершу я не бачила себе в акушерстві. Але коли вперше була присутня на пологах як лікар, то зрозуміла, що стою і плачу. І тут мені дійшло, що я, мабуть, таки туди потрапила.

Там такі емоції, їх не можна заховати!

Я завжди кажу, що лікарі повинні доплачувати жінкам за те, що вони дозволяють бути присутніми поруч із ними.

Це такі енергетичні потоки навколо тебе! У жінки неймовірний заряд за рахунок гормонів — у неї там такий коктейль любові, що вона просто весь світ любить у цей момент.

Так і у лікаря, який до цього дотичний і розуміє, що все добре… Це така хвиля, яка через тебе проходить, і ти розумієш, що допоміг. Це можна порівняти з перемогою на Олімпіаді. Але перемога на Олімпіаді — всього один раз, а тут таке — щодня. І це затягує.

Зараз Наталія веде прийом у приватній клініці. Але довгий час вона паралельно працювала і в пологовому будинку. Проте записів до неї було так багато, що жінка вирішила сконцентруватися на чомусь одному.

"Я зрозуміла, що так не можна, це неповага до пацієнтів. Наприклад, у мене пологи — я ж їх не можу відмінити, тому відміняю прийом. А до мене приїжджають дівчата з інших міст України та з-за кордону. Хтось чекав кілька місяців своєї черги. А я на пологах. Так не повинно бути. Я вже п'ять років, як пішла з пологового будинку.

Зараз я себе вважаю діагностом. Веду вагітних, надаю якісь поліклінічні послуги, амбулаторні операції — те, що можна спланувати і зробити протягом одного дня. А пологи не заплануєш. У мене такий щільний режим прийому: запис іде вже на вересень. Я навіть захворіти не можу нормально. Людям треба: вони підлаштовують приїзди, купують квитки, і я розумію весь рівень відповідальності".

Вона говорить, що навіть попри те, що робота її надихає, бувають періоди вигорання. Особливо коли в день приходить 50-60 повідомлень в особисті та купа дзвінків. Вона популярна, лідерка думок. І це накладає свій відбиток — у тому числі й на особисте життя.

"Дійсно, я намагаюся зараз побудувати власні кордони. Я так не зробила на початку, бо не розуміла важливості цього. А зараз це причина для вигорання, це причина для серйозних, інколи навіть важких ситуацій у сімейному житті — в житті моєму, як людини. Вигорання ж ніхто не відміняв.

Моя робота — це моє служіння. У мене отака служба, і коли я сюди прийшла, то розуміла, на що я підписуюсь. Проте часто люди не бачать оцих меж і пишуть, наприклад, о десятій вечора… Звук я вимикаю, а от телефон — ні. І коли мені приходить так пізно повідомлення, я його читаю, бо це значить, що в людини щось "горить".

А дуже часто не "горить". Часто хтось просто щось хотів запитати або записатися на прийом.

Часто родичі ображаються: ми сидимо за столом, а я в телефоні. Пацієнти також ображаються: "Ми вам написали, а ви не відповіли". А я завжди кажу так: "Будь ласка, не ображайтеся. Я у відповідь буду "буркати". Тобто відповідатиму односкладно: не буду писати "добрий день, як ваші справи, сьогодні гарна погода". Я скажу: "Робіть це, або прийміть такі-то ліки", якщо це моя пацієнтка, або найчастіше я кажу: "Вам треба до лікаря".

Якось розмова заходить про ставлення суспільства до лікарів. У нашій країні по відношенню до медицини дуже багато негативу. Наталія визнає, що проблеми є, але не можна всіх лікарів оцінювати однаково. "Так, з медициною у нас *опа. Давайте будемо чесними. Але не так все погано в тій *опі. Там є все ж таки красиве татуюваннячко десь на лівій сідничці. Тобто є круті люди в професії. І це опора, плече друга, порада. Ми спілкуємося, допомагаємо один одному.

У мене зараз, наприклад, є три пацієнтки. Я знаю, що розкладу собі їхні історії, складу всі пазли, сформулюю свою якусь думку. А потім зможу порадитися в закритій групі з колегами. І я знаю, що прийдуть нормальні, розумні люди, порадять, допоможуть. Або скажуть, що не знають відповіді і ми будемо разом її шукати.

Тобто ми ростемо, змінюємося. Не так, як хотілось би, не в такому масштабі. Але все одно — оцей осередок — він існує. І тому я не можу сказати, що всі лікарі дурні. І я дуже не люблю, коли це роблять мої колеги, або блогери, або журналісти. Тому що це реально не так. І коли нас іще й починають отак гейтити, — реально це демотивація така…"

Звісно, у масштабі країни наша медицина вимагає значних покращень. Та Наталія каже, що зміни мають відбуватися не тільки в медичній системі, але й у головах пацієнтів. Наприклад, так звані "комерційні" діагнози — коли діагностуються неіснуючі в пацієнта хвороби, людина лікується, а зиск від цього отримує лікар, клініка чи хтось іще. Це є. Але існує й інший бік.

"Так, такі речі робляться, призначаються "фуфломіцини", ведеться зовсім груба викачка грошей. Буває, що говорять: "Давайте ви ще раз прийдете на УЗД, бо отут щось не зрозуміло. А давайте ви ще раз щось зробите. А давайте ми ще отакі аналізи здамо. А отут у вас такі страшні гормональні порушення (яких немає). У нас тут поряд кабінет ендокринолога, сходіть до нього, бо страшні гормональні порушення". Тобто йде отака комерціалізація.

І дуже сумна історія, коли комерціалізацію виховують самі пацієнти. Я думаю, що це стосується всіх — кожен з нас хоч раз давав лікарям гроші. От коли ми перестанемо їх давати просто так, тоді щось, може, і зміниться.

Чому мені подобається працювати в приватних клініках? Бо я кажу: "Каса — там. Моя послуга по прайсу вартує стільки-то". У кабінеті моє завдання — подивитися, пояснити, поставити діагноз або направити в сторону постановки діагнозу і потім — лікувати. Я нічого не продаю і нічого не купую. Я лікую. І у мене в кабінеті немає грошей.

Тож, коли мені починають якісь гроші давати, мене це страшно обурює, мені неприємно. Я не хочу, щоб пацієнти давали лікарям гроші. Це нас розбещує. Це нас робить залежними від цих грошей. Хтось може відмовити, а хтось — не може. І я не кажу, що я хороша, а той, хто взяв гроші — поганий. Ні. Він теж хороший, але він просто з якоїсь причини не може від них відмовитися... Може, в нього мама важко хвора, а, може, дитині треба щось купити, а коштів немає. І йому дають. А що ж він, дурний? Не буде брати?

Але якщо пацієнти всі раптом перестануть давати, то, можливо, тоді лікарі почнуть чухатися і розуміти, де і як вони можуть заробити, надаючи легальні послуги, за які люди платитимуть гроші в касі. Це вже зовсім інша історія".

Наталія — не просто лікарка. Вона ще і блогерка. А це накладає відбиток на всю її роботу. Зізнається, що популярність часом навіть заважає. Але вона має свою аудиторію, активно веде соціальні мережі. Її читають, прислухаються до неї. "Справа в тому, що я майже все своє життя пишу: вірші, короткі оповідання. І якось так — для себе, для себе…

А потім почали з'являтися портали типу "Самиздат", "Проза.ру" (в основному російські). І я туди стала кидати свої оповідання, вірші. Це був початок 2000-х і в мене було більше сорока тисяч підписників на "Проза.ру" .

У Фейсбук зайшла аж у 2012-му. Я нічого не планувала — просто писала, як завжди пишу. В основному говорила про свої рефлексії на те, що відбувається. Трошки писала, звичайно, і про медицину: про "комерційні діагнози", висвітлювала міфи, аби люди на них не велися.

У мене немає абсолютно ніякої стратегії. Я просто пишу, коли не можу не писати. Буває, що у мене в голові той текст ходить-ходить-ходить. Тоді я приходжу, сідаю і пишу. І коли в мене перевалило підписників там за першу тисячу, я така типу: "Ой!"

Не знаю, чи мені дякувати популярності, чи казати: "Блін, я вже не можу". За рахунок цього люди приїжджають часто з діагнозами, з величезними папками. Пацієнтки звертаються до мене, вже пройшовши купу лікарів. Коли заходить жінка і каже з порогу: "Ви — моя остання надія", хочеться застрелитися, тому що я не можу бути останньою надією. Я кажу: "Я просто людина на вашому шляху і зараз спробую вам допомогти. Але я теж можу помилитися".

Гріх жалітися з точки зору популярності, розпіареності, — каже Наталія. Мені цього вже навіть занадто. Я навіть не хочу піаритися сама як лікар, тому я більше про "Жіночий клуб".

"Жіночий клуб Наталії Лелюх" виник випадково. Пацієнтки попросили її поговорити з ними на тему жіночого здоров'я. Людям не вистачало інформації, а рутинної консультації не досить, аби предметно відповісти на всі запитання жінок.

"2013 рік. Я міняю одну роботу на іншу. Розлучаюся... У мене там купа всякого свого. А мені дівчата кажуть: "Давайте зустрінемося поговоримо про гормони". Ну, давайте зустрінемося.

За свої гроші знімаю залу — я реально думала, що подруг десять прийде — ті, кого я знаю. Ніхто нікого не реєстрував, не було нічого такого. Заплатила гроші за ту залу. Думаю: "Ну, ладно, — не прийдуть, то й не прийдуть — дівчата мені допоможуть, заплатимо якось за оренду. А прийшло шістдесят людей! Реально класно, неочікувано. Це ж перший раз!

А в кінці вони мені кажуть: "А коли наступний раз?". Я кажу: "В сенсі, наступний раз?" "Ну, от ми про гормони поговорили. А давайте ще про оце поговоримо". І так воно пішло. Активно стали зустрічатися в Києві.

Потім я поїхала по іншим містам і країнам. Першою були Вінниця і Білорусь. Майже одночасно. У мене було таке враження, що це не я щось роблю, а Всесвіт навколо мене. Я була здивована цьому потоку. Одразу взяла дівчинку, яка мені допомагала тоді з організацією, тому що я фізично не встигала телефонні дзвінки приймати".

"Дівчата постійно щось питають і вони можуть спитати те, чого я не знаю. І це нормально. Я кажу: "Я не знаю, давайте ви мені напишете, я сама пошукаю відповідь, потім напишу вам або напишу прямо в блозі, що ви у мене про це питали. Я поцікавилася, і ось моя відповідь на ваше питання". Ось ця двобічність — я чомусь їх вчу, а вони мене — це нереально круто. Це краще за будь-які курси.

До мене приходять і колеги — подруги-лікарі на "Жіночий клуб". Питаю: "А що ви тут забули? Це ж не для лікарів". "А ми слухаємо, як пацієнтам пояснювати".

Вони йдуть для того, щоб набратися форм думок і якихось моїх словечок, щоб потім легко було говорити з пацієнтами. Бо нас в інституті ніхто не вчить спілкуватися, ніхто не готує до цього. Як просто сказати про складне?

Як сказати, що у вас рак, при цьому щоб пацієнтка не втратила свідомість на прийомі? Як повідомити про ВІЛ? Як повідомити про завмерлу вагітність? Як говорити, що у вас буде важкий шлях, що ми спробуємо допомогти, але це не завжди можливо? І в мене це не завжди виходить. Я не кажу, що я все знаю. Ні. Просто я це більше проговорюю.

Я часто сміюся і кажу: "Я — говорящий доктор". Це не значить, що людина, яка не вміє пояснювати, — поганий лікар. Насправді ні. Вона може бути класним лікарем, просто, на жаль, немає розуміння між нею і пацієнтом, який може не зрозуміти, чому лікар призначив саме це.

Бувають смішні ситуації, коли приходить до мене жінка, яка пройшла багато лікарів, починає мені розповідати про себе, я вислуховую, роблю УЗД чи дивлюся її аналізи. Потім я призначаю їй якесь лікування, а вона сидить на мене дивиться й каже: "Тю, та мені це ж саме лікар в жіночій консультації призначив". Я кажу: "Так у вас класний лікар". А вона не задоволена, бо вона очікувала чогось "вообще вот такого". І смішно, і грішно. Просто той лікар з консультації був непереконливий, не зміг пояснити, чому саме так".

Клуб Наталії — це, хоч і невеликий, але вплив на загальну освіченість суспільства. Проводячи консультації та виступи, вона бачить прогрес у розумінні загальних речей, що стосуються здоров'я. "Навіть за останні сім років я бачу зміни. Єдине, що я маю не репрезентативну вибірку, тому що в моїх пацієнтів є все ж таки трохи інший рівень. Не всі можуть дозволити собі приватну клініку, приїхати в Київ. Так само і люди, які приходять на "Жіночий клуб". Вони зацікавлені, вже мають питання.

І взагалі, якісь зміни в медицині можливі тільки через пацієнта. Пацієнт повинен бути джерелом запиту. Приходити й питати в лікаря: "Лікарю, у мене от такі питання". Мені здається, треба йти від пацієнта і щось змінювати".

"До карантину я їздила в ліцеї, школи. Читала про секс, гігієну, контрацепцію. Про те, що важливо. Але я не бачу всіх жінок. По тих ситуаціях, які я десь бачу в пресі або про які розповідають колеги, я розумію, що якщо змінилося відсотків п'ятнадцять загальної свідомості, то це добре. А 85% не змінилося.

Підлітки вчаться на "Порнохабі" сексу. Так не повинно бути. Треба пояснювати, що там усе так, тому що в неї знеболення, тому що у неї є, можливо, дія екстазі або кокаїну. І ще вона відіграє роль, а підлітки чекають, що їм так буде і що їхня партнерка буде саме так реагувати. А вона чогось так не реагує. І вони тоді думають, що може це я якийсь поганий.

Ніхто не пояснює, що там не правда, що там просто цікава картинка. Батьки в більшості випадків уникають цих питань. А ще батьки не є лідерами думок для дітей. Сучасні підлітки не підуть до своїх батьків про це говорити. Не очікуйте, що вони до вас прийдуть. Якщо ви з ними не говорили в два-три-п'ять років, то в тринадцять до вас ніхто не прийде. Ви вже все пропустили.

Не чекайте, що ваша дитина прийде і скаже: "Мамо, а давай поговоримо про секс". Будуть питати у два-три роки про все на світі і, якщо мама буде відмахуватися, то дитина вже з іншими питаннями до мами й тата не прийде. Вона буде шукати лідера думок. Частіше для хлопчиків — це тренер, керівник якогось гуртка, друзі в тусовці якійсь. Або інстаграм блогери якісь, які будуть казати, що коронавірусу не існує. Що класний спосіб уникати вагітності — це помитися після сексу…"

Можливо, для людини слово "гормон" звучить як сокира. Я просто кажу, що є такий варіант і ми очікуємо такого результату. Я пишу вам усі три, а ви обираєте, що вам найкраще. І це завжди переносить акцент на те, що пацієнт повинен обирати сам.

Лікар не може бути директивним на прийомі. Директивним він може бути в реанімації — там, де пацієнт недієздатний. Він не може приймати ніякі рішення, і лікар тут директивно надає медичну допомогу за протоколом надання реанімаційної допомоги.

Вся консультативна допомога — це виключно думка спеціаліста і думка пацієнта щодо своїх можливостей, бажань, оцінки своїх пріоритетів.

Ось, наприклад, у мене пацієнт відмовляється від операції, тому що два тижні після операції не можна жити статевим життям. Вони кажуть: "Ні, ми так не можемо". Я кажу: "Це ваш вибір виключно". Я не говорю: "Ти дурна, ти помреш". Я просто кажу, що проблема буде лишатися.

У медицині немає нічого на 100%. Ми оперуємо ймовірностями. Ми не знаємо досконало людину, ми не знаємо, як її особливе тіло буде реагувати на стандартні призначення.

Мені завжди дуже хочеться розділяти відповідальність, хочу її розділяти з пацієнтом. Я абсолютно приймаю те, що жінка має право вирішувати своє життя, свою долю, своє здоров'я. Це стосується і вагітності, і пологів, і прийняття рішення, де вона буде народжувати. Я можу описати, які можуть бути погані історії і чому, не залякуючи. Якщо ви можете себе убезпечити — будь ласка, убезпечте.

Але знову ж таки, це ваша дитина, ваше життя. Вам так буде комфортніше. Це нормально, коли лікар з пацієнтом як два експерти. Лікар — експерт в медичній галузі, а пацієнт — експерт у власному житті. І коли ці експерти знаходять згоди, тоді і відбуваються зцілення, одужання, покращення. Коли згоди немає, коли не чують — будуть помилки.

"Це — 90% лікування будь-яких хвороб. Здоров'я — це спосіб життя. Є хвороба, але в неї людина йде довго, — навіть якщо це сталося раптово, — але ж до цього якось людина жила, накопичувала якісь проблеми. Тому за курс лікування 5-7 днів ми нічого не вилікуємо. Ми знімемо симптоматику, а вихід з хвороби завжди триває майже стільки ж, скільки і вхід. Тому якщо пацієнтка поставила п'ять свічок, а далі "забила" на спорт, харчування, вона до мене однозначно знову прийде. Мені це не цікаво. Мені цікаво, щоб пацієнти приходили до мене раз на рік чи два на профогляд.

Тіло повинно рухатись. Ми його не навантажуємо стільки, скільки треба. Тому спорт — це нормально. Скандинавська ходьба, купуйте велосипед, гуляйте з собакою, з дітьми. Фізичне навантаження у вас повинно бути. Обирайте, яким чином ви будете його робити. Просто ви повинні під час цього навантаження спітніти й захекатися.

А ще нам не вистачає задоволень, і ми шукаємо найпростіші з них: солодка смачна їжа, секс (який може бути доступним, правда, не всім). І це все.

Тому треба шукати задоволення в цьому житті. Шукайте книжки, театри, кінотеатри, шукайте таких же дурнуватих, як і ви.

От ми, наприклад, так і зробили. Порахували відстань від Києва до Парижа. Зібрали групу з фітнес-трекерами у "Жіночому клубі" і вирішили з дівчатами "йти в Париж".

У нас було активних 134 учасниці. І ми йшли до Парижу. Були дівчата! Ми їх кіборгами називали. Одна учасниця на цей період відмовилася від громадського транспорту і спеціально ходила пішки.

Загалом усе це тривало близько півроку. Дівчина, яка відмовилася від транспорту, схудла на сім кілограмів — так хотіла перемогти.

Ми почали першого листопада, а закінчили навесні. Дівчата кажуть, що у них не було ні осінньої депресії, ні зимової, ні весняної, тому що ми постійно були зайняті — ми йшли в Париж, ми займалися ходьбою, тренуваннями, була конкуренція.

Знайди таких же дурних, як ти, і тобі вже буде добре.

Якщо людина хоче щось змінити у своєму житті, вона може це зробити. І так само вона може змінити і здоров'я. А те, що задоволення в житті вирішує багато проблем — це я точно знаю.

У мене є дівчата, які мають серйозні онкологічні діагнози, але вони насолоджуються життям, радіють життю. Маючи 4-ту стадію раку, вони радіють кожному дню. Є люди, які їм допомагають не доживати, а проживати, отримувати задоволення.