Миротворцы на Донбассе: какие тернии на пути?

У зв'язку із черговим загостренням конфлікту на Донбасі в українських ЗМІ все частіше цитуються заяви Президента України Петра Порошенка, а також представників дипломатичного корпусу нашої держави щодо залучення «блакитних касок» (миротворчих сил ООН) для регулювання ситуації на Сході. У суспільстві уже склалися стійкі, але абсолютно протилежні переконання з даного приводу: одні вважають, що миротворчі місії блискавично наведуть лад у регіоні і завершать ООС, інші ж скептично ставляться до рятівної ролі «блакитних беретів» і дотримуються думки, що об'єднаний контингент заморозить конфлікт і тим самим, тільки погіршить ситуацію, розтягнувши війну ще на роки.

Однак перш, ніж розглянути доцільність та шанси даної операції в українських реаліях, спробуємо розібратися із процедурою залучення контингентів ООН і тенденціями у їх діяльності.

Максимально лаконічно: якщо десь у світі йде війна ­– це головний біль Ради Безпеки. Саме за нею і останнє слово: вводити чи не вводити війська для підтримки миру та безпеки в конкретній державі. Важливо зазначити, що все починається із консультацій, у ході яких країни-члени можуть дійти висновку про доцільність саме військової присутності. Після цього здійснюється технічна оцінка можливого розгортання операції на місці. За її результатами Генеральний Секретар готує доповідь Раді Безпеці і остання вже (якщо аргументи виявилися переконливими) ухвалює резолюцію.

А тепер вгадайте з одного єдиного разу, чому ухвалити позитивне рішення в українській ситуації буде ну дуже непросто? Правильно, як і будь-яка проблема, винесена на розгляд Ради Безпеки, залучення «блакитних касок» потребує так званого консенсусу великих держав (тобто, постійних членів). Не треба ходити далеко: п. 3 ст. 27 Статуту ООН говорить про те, що «…рішення…вважаються ухваленими, якщо за них були подані голоси 9 членів Ради, включно із співпадаючими голосами всіх постійних членів Ради». Промінцем надії стає друга частина цього ж абзацу, адже сторона, яка бере участь у спорі, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення на основі Розділу VI та пункту 3 ст. 52.  Здавалося б, ну от і все, РФ – на вила! Вона не зможе заблокувати рішення, оскільки є стороною конфлікту. Однак якби ж усе було так просто. Уважно придивившись до тексту Статуту, бачимо, що за статтею 1 порушення миру може обумовлюватися як міжнародними спорами, так і ситуаціями. Так от, дані поняття вжиті не для вишуканості синонімічного ряду: конфлікт – це коли усі залучені сторони визнають себе його учасниками, ситуація – коли не визнають. Як би парадоксально це не звучало, але 4-річна війна на Сході України – це "ситуація", оскільки беззаперечно довести «російський слід» у війні нам поки що не вдалося. От і виходить, що РФ може з легкістю та невимушеністю ветувати резолюцію по «блакитних касках» майже безкарно (чому майже – трохи згодом)

Що цікаво, на сьогоднішній день позиція Росії така: сам по собі контингент ООН – досить непогана ідея. Особливо якщо він знаходиться на лінії розмежування (а не на українсько-російському кордоні), спрямований на захист виключно представників ОБСЄ (а не для загальної підтримки миру) і складається, у тому числі, із російських та білоруських солдатів. Очевидно, що подібний стан речей катастрофічно знизить ефективність операції (адже перебування «блакитних шоломів» між Україною та РФ могло би перешкодити поставкам зброї в ДНР та ЛНР і, тим самим, знекровити самопроголошені республіки) і розширить її в часі. На сьогоднішній день до стадії резолюції ще досить далеко, проте ясно одне: уже на етапі ухвалення вона повинна містити чіткі кінцеву мету та засоби її реалізації, територіальне охоплення, необхідні економічні розрахунки та мандат (тобто обсяг повноважень військовослужбовців). Отже, навіть коли до введення контингенту ООН залишиться єдиний крок, увесь процес зупиниться через протест однієї держави.

Ситуація нині виглядає досить безрадісно і у нас є повне право нарікати на недолугість усієї системи ООН, через яку ми не можемо отримати належну підтримку. Однак справа не в тотальній зраді з боку західних союзників чи їх небажанні сваритися із Росією. Усе набагато прозаїчніше, оскільки проблема – у грошах. Справа у тому, що після прийняття резолюції остаточне її затвердження відбувається у Генеральній Асамблеї. Так як ООН функціонує за рахунок вкладів її учасників, вони усі разом і повинні вирішити,  у якому розмірі слід надавати кошти для проведення операції (більше детальної інформації – у резолюції 55/235 від 2000-го: в основі лежить принцип пропорційності економічного благополуччя держави, а постійні члени Радбезу платять ще більше). Чи може Генеральна Асамблея впливати на рішення про запровадження операції та відмовитися розглядати її кошторис? Ні. Чи може цей процес затягтися через розрізненість думок і складність набрання 2/3 голосів від загального числа членів? Так.

І все одно, вихід є. Ще у 1950 році Генасамблея ухвалила резолюцію 377(V) із формулою під назвою «United for Peace». Згідно із нею, за відсутності одностайності постійних членів Ради Безпеки при вирішенні тієї чи іншої проблеми, Генеральна Асамблея негайно розглядає справу із можливістю надати необхідні рекомендації членам організації. У принципі, прецеденти є (наприклад, щодо введення контингенту під час Корейської війни 1950-1953 років), і це дає надію. Резолюція 377(V) може повернутися із політичного небуття, однак для цього потрібні максимальні зусилля з боку українського дипломатичного корпусу, а також постійне ветування РФ одного і того ж самого питання (у нашому випадку – введення миротворців за неросійським форматом). Але до застосування даного міжнародно-правового козирю слід ще дійти. А Україна перебуває лише на початковому етапі.

Між іншим, затверджений бюджет операцій ООН з підтримки миру на фінансовий рік з 1.07.2016 до 30.06.2017 складає 7, 87 млрд доларів США. Дані кошти ідуть на 14 (із 16) поточних операцій «блакитних касок». Так, це лише 0,5% від воєнних видатків у всьому світі (за період 2013-2016 років), але тим не менш, це дуже велика сума. Брати до уваги потрібно навіть те, що бюджетний цикл подібних операцій рідко співпадає із мандатом Ради Безпеки, а отже, чекати поки їх затвердять як статтю видатків можна до року.

А який сценарій операції пропонує Україна? На конференції з безпеки у Мюнхені, що проходила 16-18 лютого 2018 року українською стороною був запропонований варіант введення миротворчого контингенту чисельністю у 20 тисяч військових і 4 тисяч поліцейських (серед завершених місій аналогічна кількість учасників залучалася лише в Конго (1960-1964), а абсолютним лідером залишається операція СООНО у Колишній Югославії 1992-1995 – 38 599 службовців). Як правильно зазначив генерал-майор Яакко Оксанен, експерт із питань миротворчих місій ООН, для організації мобілізувати таку кількість військовослужбовців майже неможливо. Крім того, якщо, наприклад, станеться чудо і блакитні шоломи розмістять вздовж україно-російського кордону, це буде безпрецедентна за територіальним охопленням операція, вартість якої обчислюватиметься мільйонами і мільйонами доларів (для порівняння – охорона 70-кілометрової лінії розмежування у Південному Лівані коштує ООН 500 млн доларів на рік). Скільки коштуватимуть близько 500 км українсько-російського кордону, контрольованих сепаратистами – годі й уявити.

У будь-якому випадку, залучення міжнародного контингенту – це справа надзвичайно тривала. Для реалізації даного наміру потрібна одностайність українського політикуму і готовність продовжувати цю лінію і після президентських виборів, зокрема. При цьому не забуваймо про готовність міжнародної спільноти. Для того, аби вона була – слід постійно нагадувати про себе, виборювати кредит довіри. Ще одним завданням, що хоча й не маячить навіть на горизонті, однак обов'язкове для виконання – це робота із населенням територій, на яких потенційно розміщуватиметься контингент, а також українським суспільством у цілому, адже із цим можуть виникнути реальні проблеми.

Досвід миротворчої діяльності не рясніє беззаперечними та швидкими перемогами. У відповідь на успіхи у відновленні територіальної цілісності Конго та незалежності Кувейту завжди можна протиставити провал у Руанді або катастрофу у Сребрениці (Боснія і Герцоговина). Справа в тому, що поле діяльності сил ООН надзвичайно звужене, вони можуть лише підтримувати мир, а не виборювати його разом із певною стороною конфлікту (ситуації). Крім того, операції «блакитних шоломів» тривають подекуди десятками років, що суттєво сповільнить хід війни, а значить і потенційне повернення територій Донеччини та Луганщини під контроль України. 

Таким чином, прихід «блакитних шоломів» на Донбас – це все ще примарна і далека перспектива. І причини цього полягають не скільки навіть у незацікавленості Кремля, скільки у виснажливому процедурному процесі ООН. Важко визначити точно, наскільки відчутно миротворчий контингент буде здатний допомогти Україні у відновленні її територіальної цілісності. Усе залежить не від контингенту, а від обстановки, політичної волі та готовності до компромісу з боку воюючих сторін. Зрозумілим залишається тільки одне: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих.