fbpx
Сегодня 20/09/2020 17:59
Аналитика 15:48 21 Авг 2019

Что означают протесты в Москве? От Болотной до Тверской... в никуда

Фото Reuters

Специфіка українського погляду на свого східного сусіда доволі проста: так, агресор – ні, не брат; поліцейська церковно-циркова держава; "газозаправна" станція зі страшними амбіціями; суспільство-зомбі, яке вірно служить своєму шлунку, гаманцю і володарю Кремля та інші опції. З іншого боку, українські оглядачі подумки експериментують, зосереджуючись на одних фактах, абстрагуючись від других і повністю ігноруючи треті. Тим самим українці вступають у давню суперечність, якої воліють не помічати: знають про рабство, вірять у Спартака. У підсумку час від часу на поверхні опиняються надії на безпощадний російський бунт. Натомість реалії суворі – не для того Путін по солдатику і по чиновничку вибудовував імперію-2.0, щоб вона захиталася під млявими щиглями нестабільних настроїв маси. Та й маса не вражає – навіть кілька тисяч прихильників демократії недостатньо для серйозного удару по авторитаризму. Тим більше для нокауту.

8 вересня в РФ черговий єдиний день голосування – губернаторів і депутатів представницьких органів суб'єктів федерації обиратимуть одразу в багатьох містах і регіонах, щоб у громадськості розбігалися очі, а влада зберігала мало не ручний контроль за ходом голосування. Попри те, що Конституція РФ визнає "ідеологічне різноманіття" і в країні існує формально багатопартійна система (зареєстровано 61 партію), з 2003-го "Єдина Росія" домінує в Держдумі і парламентах абсолютної більшості суб'єктів федерації та повсюдно контролює виконавчу владу. Гегемонію партії влади не часто вдається розрідити, але спроби відбуваються постійно.

От із 27 липня у Москві щосуботи відбувався несанкціонований мітинг "За чесні вибори" з вимогою допустити незалежних кандидатів на вибори до Московської думи. Раніше міська виборча комісія визнала недійсними підписи на підтримку цих кандидатів, помітивши "мертві душі" та інші порушення. В умовах неконкурентних виборів відмова кандидату в реєстрації є потужним інструментом його усунення. Від президентських виборів 2018 року вже на цій стадії весь виборчий процес набув настільки яскравої монополізації, що сплеск народного невдоволення лишався тільки питанням часу. Власне, збір підписів за президента Путіна у січні 2018 року тривав тільки 10 днів, при цьому перевалив за позначку в 1 млн. росіян, але ніхто не поставив підписну кампанію під сумнів, хоча всі бачили в ній виключно піар-технологію.

На цьому тлі відмова реєструвати незалежних кандидатів виявилася надмірною і спричинила реакцію у відповідь принаймні з принципу справедливості. 27 липня в акції взяли участь близько 20 тис. осіб, було би більше, якби поліція не почала затримувати перехожих вулиці Тверській іще за годину до зазначеного в соціальних мережах старту мітингу. Коротше кажучи, правоохоронці виявились не менш принциповими і не допустили протестуючих до будівлі мерії, затримали понад 1300 осіб, попутно продемонструвавши спеціальні навички і застосовуючи перевірені методики наведення правопорядку.

Незважаючи на те, що більшість затриманих до кінця доби вийшли на волю, сам факт настільки великої їх кількості є рекордним. Навіть у 2012 році на Болотній площі дії правоохоронців не принесли подібного "улову" (тоді було сумарно затримано понад 5 тис. учасників двох сотень мітингів, а тут – за раз), а ті події вважаються найбільшими акціями протесту в Росії. Надмірно і невиправдано агресивні дії поліції дозволили експертам говорити про виховний характер розгону мітингу – демонстрацію сили, бажання покарати і залякати. У підсумку глава комісії з виборчих прав Ради з прав людини Ілля Шаблінський висловив упевненість в тому, що відтепер неузгоджені мітинги стануть нормою, оскільки влада не залишає вибору.

Альтернативні експертні оцінки навпаки відстоюють законність дій правоохоронців, мовляв їх спровокували. Нібито серед учасників акції було чимало приїжджих з інших регіонів (загалом понад 600 людей). Не обійшлося і без відвертих маніпуляцій – за словами російського політолога Д. Гусєва у європейських державах у схожих ситуаціях влада дозволяє поліцейським використовувати кийки, водомети, сльозогінний газ і пластикові кулі. Насправді, політичні протести давно стали нормою у розвинених країнах, нерідко вони набувають форми масових заходів і часто відбуваються несанкціоновано, але цінності правової держави і тиск громадянського суспільства трохи утримують цивілізовану владу від застосування сили проти неагресивного натовпу. Та й відвідування столиці власної батьківщини окремими особами (навіть не групами) не тільки не є злочином, але й не повинно викликати підозру.

Найцікавіше те, що частина організаторів мітингу (Дмитро Гудков, Юлія Галяміна, Любов Соболь, Ілля Яшин та інші) із самого ранку 27 липня перебували у різних поліцейських відділках. Тактика превентивного обезголовлювання протестів відома, але після цього важко говорити про їх несподіваний і несанкціонований характер. Вже не кажучи про те, що демократичною нормою є повідомний, а не дозвільний, характер проведення масових заходів.

Агресивна реакція влади на народне невдоволення викликали критику на Заході. Так, прес-секретар Комісії ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки звинуватила Росію у підриві фундаментальних права на свободу слова, зібрань і об'єднань, закріплених у російській Конституції. До Основного закону РФ, як і до Загальної декларації прав людини апелювали в США, ФРН і ПАРЄ. Правозахисники із "Amnesty International" взагалі вдалися до мемів, зазначивши, Росія запровадила перед мітингом заходи безпеки рівня воєнного стану, чим пробила нове дно. І на всі ці звинувачення російська влада відреагувала традиційно: мер Москви назвав акцію "заздалегідь спланованими безпорядками", глава ЦВК заперечила будь-яку можливість впливу на вирішення ситуації, Слідчий комітет за звичкою відкрив кримінальне провадження, а президент Путін просто пірнув у батискафі на дно Ризької затоки.

Цілком типово для російського керівника втікати з епіцентру подій на периферію, де можна закритися від навколишнього світу. В даному разі вийшло буквально – занурення у батискафі до затонулого підводного човна відбулося якраз на тлі протестів у Москві. Давно перевіреним способом Путін демонструє контроль над ситуацією і впевненість.

Путин в батискафе

Складається враження, що ескалація вигідна усім сторонам конфлікту, окрім безпосередніх діючих осіб: влада отримає чергове підтвердження деструктивних дій опозиції і п'ятої колони, Навальний (арештований напередодні) впевнено рухається до образу мученика, учасники протестів випускають пару, а промені народної ненависті зійдуться на "чорних космонавтах" з ОМОНу.

Оперативна соціологія, яку підігнав вірний ВЦИОМ, іще раз засвідчила, що Москва продовжує бути державою в державі. Про акцію "За чесні вибори" чули 83% жителів столиці і 54% по всій країні. Малоймовірний такий же високий рівень поінформованості громадян, якби аналогічні події відбулись на периферії. Більше чверті (29%) москвичів не згодні з рішенням Мосміськвиборчкому, але опитування продемонструвало і крах надій на повстання мас – 61% респондентів вважають, що влада повинна діяти відповідно до закону, навіть якщо доводиться застосовувати жорсткі заходи. Туманне формулювання запитання дозволяє провести хитру маніпуляцію, в результаті якої населення заганяє себе в пастку каральних дій влади. В результаті замість наближення краху режиму Путіна, протести дозволили тільки створити враження короткомоментної втрати ініціативи з боку влади, котра досить швидко відновлює втрачені позиції.

Востаннє Україна і світ так реагували на російські події не так давно – 26 березня 2017 р., коли росіяни вийшли на вулиці після оприлюднення Фондом боротьби з корупцією О.Навального результатів антикорупційного розслідування про Д. Медведєва та фільму "Он вам не Димон". Тоді польський оглядач видання "Newsweek" Міхал Кацевич помітив "зламану пасивність" російського суспільства, а російські опозиціонери заговорили про повторення арабської весни на теренах "необъятной". Комусь в Україні здалося, що це перші ознаки скорого падіння Кремлівського режиму. Потім трапився березень 2018 року і Путін закріпився на своєму посту іще на 5 років, Мєдвєдєв залишив за собою власний, а Навальний мало не отримав реєстрацію в СІЗО. Виявилось, що режим іще достатньо міцний, щоб навіть повернути свій голос в ПАРЄ. Тепер заяви про чергову "останню" кризу в Росії зазвучали знову.

Наші мисленні експерименти виглядають як намагання недобросовісного школяра підставити умови задачі під готовий розв'язок. Не сумніваючись у тому, що "Україна – не Росія", а українці – не росіяни, ми не йдемо далі – відмінності між нами полягають не тільки у різній мові, національному одязі, казках чи улюблених стравах. 30 років поза спільною державою, до якої й ставлення далеко не однакове, породили абсолютно іншу ментальну матрицю. У нас зовсім інші цінності, погляди на історію, оцінки свого місця у світі і засобів реалізації національних інтересів. "Россия встала с колен", "Тополь санкций не боится" і "Зато Крым наш" – красномовні свідчення готовності терпіти заради величі. З 2012 р. почалось утвердження думки про те, що завдяки менеджерському таланту Путіна Росія неухильно наближається до стандарту життя "золотого мільярда" і за 10 років стане законним членом клубу найуспішніших країн світу попри усі несприятливі зовнішні умови. Ми не маємо ні такого "світоча" нації, ні таких сліпих надій на його успіхи, ні такої довіри. А росіяни мають і з готовністю віддають її Путіну ось уже 20 років. Його рейтинг залишається високим, як би не просідав. Іще партія влади, репресивно-силовий апарат, домашні ЗМІ і кишенькова опозиція – все це так просто не долається. Важко сказати, що вище: больовий поріг режиму Путіна чи межа терпіння російського суспільства.

Можливо, ініціативи зі створення українського російськомовного каналу, орієнтованого на тимчасово окуповані території та закордоння, якраз на часі. Державна присутність у надзвичайно тонкій сфері контрпропаганди настільки необхідна, що про це навіть смішно заявляти окремим реченням. І не має значення, який канал виконуватиме цю функцію – нинішній UA-TV, "перезаточений" UA-TV чи новий з принципово іншими підходами і форматами. Попри усю браваду і риторику, основану на праві сильного, Росія боїться України. Точніше імпорту українського досвіду скидання влади, ручного тасування еліт і духу опору у формфакторі дерев'яного щита зі шматком бруківки. Буквальний експорт революцій можливий тільки у заявах Жиріновського для залякування населення, але можна передати гуманітарну допомогу у вигляді ідеї – ніяка влада не вічна. Звичайно, її іще треба адаптувати під скрепи, тоді вона виглядатиме як "усяка влада від бога, але все одно ніяка не вічна". Суть незмінна – замість роздачі заздалегідь даремних авансів бунтарству росіян, їм треба допомогти. Насамперед словом.

6838

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Загрузить еще
Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: