Модернизация не произойдет, если не станет нормой поведения. Разговор с культурологом Натальей Кривдой

Наталію Кривду знають у багатьох іпостасях. Студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка – як професора і доктора філософських наук, яка любить казати молоді "Ви ж розумні, ви все зможете". І натхненного лектора, яка тримаючи увагу аудиторії від першої до останньої хвилини, закохує у курси міфології та історії української культури. Корпоративний сектор і середовище управлінців – як директора Единбурзької бізнес-школи, Східна Європа. І попит на кваліфікацію британського рівня  в Україні суттєвий – підприємства відправляють цілі команди вчитися на їхні програми. Її важко "зловити" через постійну залученість до експертних дискусій та процесу реформ держустанов. Що ж, така затребуваність професійного культурологічного знання однозначно тішить.

На інтерв'ю з Наталією Кривдою я прийшла з довжелезним списком запитань. Але відповіді виявились настільки переплетеними між собою, що спробувала незвичний для себе формат і об'єднала їх "блоками". Аби не загубити важливих сенсів, яких тут – у кожному рядку. Далі – пряма мова.

ПРО МАЙБУТНЄ І ШОК ВІД ЗІТКНЕННЯ З НОВИМ

«В останній доповіді Римського клубу , яка є консолідованою позицією провідних експертів, зазначено, що сьогодні варто говорити не про кризу циклічну, яка час від часу струшує наше суспільство. Мислителі і експерти говорять  про кризу як спосіб існування, яка наступила, яка посилюється і має привести до серйозної зміни всіх парадигм –  в економічній, політичній, освітній сферах. Вже є серйозні проекти майбутнього, в яких все-таки загальнолюдське, глобальне приводять до спільного знаменника. Якщо це не глобальний Government, то Council – рада, яка буде узгоджувати національні інтереси на рівні глобальних. До речі, цю позицію і інші тези жорстко критикує український філософ Сергій Дацюк.

Звичайно, є зіткнення інтересів – національних, локальних, індивідуальних, гендерних. Вони приводять до того, що людині, спільноті  важко, некомфортно, потрібно за щось чіплятися. Що дає відповідь і порятунок у цій ситуації? Тільки культура. Вона ж ключовий компонент Future Literacy – грамотності по відношенню до майбутнього. Це термін, що вживається у останній доповіді Римського клубу.

Протягом всього існування людства культура вміла поєднувати речі, які здавалися б непоєднуваними, примиряти людину зі Світом, давала якісь моделі існування, якусь втіху і надію. Раціональність давно вже перестала виконувати свою функцію. Якби все можна було прорахувати, імплементувати, застосувати такий собі лінійно-проектний менеджмент, де від точки А до точки Б шлях зрозумілий! Але лінійність відсутня практично скрізь. Згадаймо про славнозвісну спіраль розвитку. І кожен раз на новому рівні ми осмислюємо свою присутність у світі.

Наталія Кривда

Важливу ідею зустріла в дослідженнях Національного інституту стратегічних досліджень: жодна модернізація ніколи не буде успішною і взагалі не відбудеться, якщо чинником модернізації є якісь інші речі, ніж культура, як не дивно. Культура сприяє або не сприяє утвердженню та розгортанню модерної ціннісної основи. Саме культура забезпечує появу таких авторитетних світоглядних матриць і престижних поведінкових практик, що мали би замінити віджилі матриці на нові. Українській спільноті життєво необхідно зрощувати і стимулювати модерні відповідальні  мотиви поведінки і суспільного цілепокладання, аби ми як країна опинились в межах загальноєвропейського процесу. Якщо ні, то ми не суголосні, ми не розвиваємося в тій же амплітуді коливання, в якій розвивається весь світ.

ПРО УМОВИ ДЛЯ МОДЕРНІЗАЦІЇ І АГЕНТІВ ЗМІН

Влада – це всього лише інституції, спроможні чи неспроможні. Але саме люди у владі мають можливість найняти за державний кошт тих, хто буде продукувати сенси. Соціальний замовник – еліта, а от виконавець – завжди інтелігенція, яка виробляє і транслює еталонні (важливі) для системи культурні тексти. Через платню або репресії, через свідомий вибір або вірність професії, інтелігенція творить смисли, тоді як влада "вшиває" іх у інституції, правила гри і суспільні норми. Тих, хто продукує сенси – одиниці. Пішли з життя Любомир Гузар, Мирослав Попович… У мене відчуття особистої втрати, тому що це ті, хто породжував і транслював справжні цінності, важливі для нашого суспільства.

І ще одна річ. Скільки не прописуй антикорупційні закони на рівні нормотворчості, якщо це не унормовано у свідомості людей – воно не буде працювати. Завдання свідомої еліти та інтелігенції, цих покликаних, «спеціально найнятих» людей – демонструвати та просувати такі зразки поведінки, які необхідні для здійснення модернізації, які б демонстрували ці нові цінності в житті. І що би не було записано на папері, якщо це не стане соціально престижною практикою поведінки – поширеною практикою, – то ніколи не втілиться в життя. І мають бути такі агенти змін, такі герої, які візьмуть на себе цю ношу модернізації. Щоб стало престижним бути екологічно свідомим, стало модним жити на офіційні доходи та перейматися суспільними проблемами, щоб волонтерство чи громадська работа віталися як обов'язкові тощо. У мене вся надія на молодих людей до 30 років, які здатні це зробити. Модернізація чи реформування не відбудеться, якщо відповідні модерні культурні та поведінкові практики не відбудуться на рівні звичаєвого права, на рівні закоріненої побутової звички діяти так чи інакше.

Зверніть увагу: одна з ключових  ознак сучасної життєдіяльності українців – це консенсусна правова свідомість. Вона виглядає таким чином: я би виконував всі закони, готовий і податки платити, і машину правильно паркувати, і сміття сортувати, якщо б це всі інші робили. І в першу чергу ті люди, які покликані бути прикладом – верхівка. У нас же відтворюється системна помилка. Ті, хто б мусили демонструвати правильні норми поведінки, не роблять цього – від паркування автомобілю і побудови будинку на березі річці, що заборонено, до лексичної непристойності, популістських маніпуляцій в публічних виступах. Мені здається, що манера і стилістика, в якій відбуваються публічні дискусії на екранах – це свідома/несвідома руйнація нації. Адже телевізор все ще є головним  коммунікативним інструментом, який обслуговує більшу частину населення.

ПРО ГРАНИЧНІСТЬ І СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР

Важлива ідея – Україна знаходиться на культурному/цивілізаційному кордоні. Традиційно культурологи говорили про кордон між Східним і Західним типами цивілізацій. Сьогодні додався новий кордон двох різноспрямованих цивілізацій – української і радянської, і через це ми мусимо стати простором народження нових ідей, практик і сенсів.

В принципі всі кордони продуктивні. Кордони у свідомості, які ви намагаєтесь якщо не зруйнувати, то проникнути крізь них. Кордони у статусі, поведінці, віці, гендерних речах. Самостановлення особистості та самоствердження етносу, нації, держави відбувається через історію зв'язків між своїм та чужим, визначення центру, кордону, фронтиру, переферії.

Водночас, якщо брати самовідчуття, будь-кому складно перебувати на кордоні, нам хочеться визначеності. Девальвована теза про стабільність виникла ж не з голови якогось політолога, це схоплена ідея, запит на яку був на поверхні. Більшість людей дійсно хочуть лише стабільності, унормованості. І це нормально – людина не може жити в хаосі. Перша серйозна інтелектуальна революція епохи первісності – це процесс космізації. Людина хоче придумати назви процесам, предметам, явищам і розказати про них історії, щоб хоч якось привести до ладу світ навколо себе і себе в цьому світі. Лише коли людина якось упорядковує свої стосунки зі світом і з собою – правильно/неправильно, адекватно/неадекватно – вона починає рухатися уперед.

В країні немає діючого суспільного договору. Про це неодноразово казали численні експерти, в тому числі, експерти з «Несторівської групи». «Старий» дореволюційний договір виглядав примітивно – вони нас не чіпають, ми – їх, живемо, як можемо, вони «наверху» придумують якісь закони, ми їх вчимося обходити. Але і він розпався. Новий Суспільний Договір, пишуть експерти,  мав би окреслити готовність еліт і громадянського суспільства розставити пріоритети і заморозити питання, що провокують гострі суспільні поділи, але не є критичними для модернізації. Нам час перейти до «гри з позитивною сумою», коли сторони зацікавлені врахувати інтереси інших. Варто визнати суспільну і регіональну розмаїтість як потенційний капітал і розглядати єдність не як гомогенність, а як можливість гармонійної взаємодії. Дуже важливо домовитись і прийняти як даність, що держава є інструментом суспільства, вона забезпечує безпеку і гарантує рівні для всіх правила гри, а от громадянин сам відповідає за свою реалізацією. Принцип особистої відповідальності принципово важливий – громадяни, спільноти, бізнес мають залучатися у суспільні інститути для вироблення нових правил гри. Правила ж повинні бути прозорі. «Оскільки не всі мешканці України спроможні і готові брати відповідальність за своє життя, новий суспільний договір мав би примирити цінності безпеки з цінностями самовираження», а значить маємо поважати право на пасивність.

Широкі рамки, врахування інтересів усіх учасників, взаємна вигода і підзвітність могли би стати запорукою дотримання Договору, проте він не став предметом широкого обговорення. Сьогоднішня Держава мала би гарантувати безпеку наших кордонів, інфраструктуру, підтримку соціальних сервісів, чесний, прозорий суд, боєздатну армію. Проте… модернізація гальмується, ціннісне перезавантаження проходить повільно, суспільні сенси втрачаються за популізмом і галасливістю ТБ-шоу. Розчарування все більше проникає в нашу свідомість.

Та все ж зміни відбуваються, хоч і повільно. Якщо поговорити з фахівцями в енергетичному, інфраструктурному секторі, у освіті, військовому врядуванні, вони вам зроблять list того, що насправді змінилося. Ці ніби непомітні пересічному громадянину реформаторські рухи змінюють правила гри. Повільно, поступово, але змінюють. А розчарування відбувається тому, що ми хотіли все і зараз, миттєво, і мало хто хоче працювати – щоденно і стиснувши зуби. Подивіться, як багато людей хочуть в політику і як мало – у виконавчу владу. У останній треба з дня у день працювати з реальними людьми, узгоджувати інтереси різних стейкхолдерів. Наприклад, взяти процес формування місцевого бюджету. Хтось хоче, щоб всі гроші пішли на дороги, інші – на освітлення. Чи підтримають вони інвестицію у культурну інфраструктуру або нову школу? Сумнівно. Державою, експертами, спеціальними інституціями мають бути спродуковані відповідні меседжі, потрібна робота у інформаційному просторі.

ЯК ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ УКРАЇНИ В УКРАЇНІ

Наразі помітним є розвиток українського театру, кінематографу, з'явилися нові культурно-освітні простори, цікаві музеї. У нас очевидно побільшає українського телевізійного художнього продукту, враховуючи, що не так давно на Колегії Мінкультури обговорювалося, що Кабмін виділив на це чергові 500 млн грн. Правда, членам колегії ще не повідомили, чим історія закінчилась, і чи дійшли гроші куди потрібно…

Державна мова – один з ключових чинників формування ідентичності. Але розвиток української мови, як і українського контенту, не може бути ефективним через заборону інших. Тільки привабливість власного національного продукту може перемогти інші. Тільки привабливість сенсів, що у них закладені, привабливість креативних індустрій, які Україна може подарувати світу і самій собі, у першу чергу. Гідно конкурувати і природним шляхом витиснути з ринку те, що нам здається некоректним, непатріотичним, ганебним. Зокрема, у мовній і культурній сфері.

Так, у нас багато проблем. Передусім непросте минуле, страшний травматичний досвід. Ми довго перебували у стані нації-жертви, тепер хочемо вискочити з цього лушпиння. Коли я думаю про перспективи, у мене знову ж таки надія на молоде покоління, яке, на мою думку, здатне принесе нові смисли і спробує втілити їх у життя. Один з ключових важелів для цього – освіта. Зараз вона намагається якось зшиватися з реаліями, принаймні стати не такою далекою від потреб VUCA світу (абревіатура від "Volatility, Uncertainty, Complexity and Ambiguity" – пер. "Нестабільність, Невизначеність, Складність і Неоднозначність", — Ред.), як раніше.

Освіта спроможна сформувати відповідний простір можливостей. Саме це мають робити університети. Не привласнювати функцію формування особистості, що часто написано у статутах наших вишів, а створювати поле для розвитку. Освіта має відповідати на запити часу, слугувати розвивку людини і спільноти, а не виконувати завдання виховати лояльних до існуючої соціальної системи.

А ще я велику надію покладаю на мережеві громадянські організації. Колись Євген Глібовицький говорив: якщо хоча б половина населення вступила в ОСББ і навчилася домовлятися зі своїм сусідом, то значна кількість соціальних конфліктів в суспільстві перестала би існувати. Ми б набули такої важливої навички —  домовлятися, навчилися б грати у «win-win» ігри, а не стикатися лобами. Будь-які мережеві громадські організації – товариство охорони пам'яток культури, любителі бігу, дитячі шахові клуби  – все одно які, але вони зшивають країну. Згідно дослідження Центру Разумкова з формування ідентичності, у Німеччині 47% населення є членами громадських організацій з позитивним потенціалом, у Голландії – 39%. Ця залученість до суспільних/спільних справ прекрасна, вона формує громадянськість. Від вміння чути і відчувати того, хто поруч, виробляється соціальна солідарність. Розуміти, що його інтереси відрізняються від твоїх, але ви можете домовитися. В Україні відсоток участі у громадських організаціях та ініціативах менший за 2,5%. Мережі, що охоплюють країну, зшивають її зсередини і добровільно.

ПРО ПОЛІТИКУ КУЛЬТУРНОГО СТРАТЕГУВАННЯ 

Це один з ключових процесів, як на мене. Якщо ми правильно пропрацьовуємо весь цикл, узгоджуємо інтереси всіх стейкхолдерів, проводимо регіональні сесії стратегування, правильно формуємо цілі, завдання і способи реалізації, тоді стратегія перестає бути мертвим папером і стає внутрішньою програмою розвитку сфери.

Так писалася стратегія розвитку української культури "Культура 2025", я приєдналася до цього процесу тільки на останніх етапах, але знаю, як він йшов від початку. Спочатку були "десанти" в регіонах – в обласних містах збиралися культурно-мистецька, освітня інтелігенція, митці, експерти, громадські активісти. Проговорювалося багато важливих речей, створювалися «дерева проблем» різних рівнів. Потім були зустрічі секторальні – музиканти, бібліотекарі, культурологи-теоретики також створювали «дерева проблем». Потім – експертні зустрічи, наприклад, запрошували Влада Троїцького, якому, до речі, належить розкішна фраза, що "майбутнє задають символи та тренди". Робота з символічним капіталом, власне, його створення і актуалізація – одне з ключових завдань, в першу чергу для інтелігенції країни.

Такі «дерева проблем» були зібрані, проаналізовані, прописані сценарії розвитку і стагнації. Були визначені глобальні цілі, механізми та інструменти їх досягнення. І тоді (2016) цей документ виглядає як цілісний та інтегральний, тобто такий, що узгоджує інтереси вертикальні, горизонтальні, секторальні, регіональні, особистісні. Культура – непроста річ (посміхається, — Ред.).

Стратегія, напрацьована, фактично, сотнями професіоналів та експертів не була, на жаль прийнята і тим більше, не втілюється – тодішнє керівництво МКУ досить кулуарним непрозорим шляхом «прийняло» іншу стратегію, написану чиновниками.

Чому стратегування принципове важливе? Воно формує цінності і фіксує інструменти з досягнення цілей, які виростають з цих цінностей. І те, і інше має бути прийнятним з точки зору соціальної ціни і наслідків.

Наталія Кривда

Зараз відбувається реформа державної служби. З зони відповідальності Міністерства культури буде виведена господарська діяльність, дозвільні функції, натомість МКУ має стати місцем вироблення та формування політик. Стати інтелектуальним хабом, який збирав би інтелектуальні сили, професійну експертизу і виробляв рішення, які «обслуговують» загальнонаціональну стратегію. Сподіваюсь, що буде прийнятий новий Закон про культуру. Діюча редакція, як на мене, носить такий собі «профсоюзний» характер. Хоч пенсійне забезпечення діячів культурної сфери важливе, проте має регулюватися не цим актом. Нова редакція має стати «понятійною», в законі мають бути «зашиті» смислові дефініції,  цінності, ключові поняття, має буде сформований спільний для всієї царини культури і всього суспільства термінологічний простір, де ми всі однаково розуміємо, що є культура. Адже це зовсім не те, чим ми розважаємося, не те, що декорує чи обслуговує наше життя.

Пам'ятаєте у П'єра Бурдьє теорію символічної політики, ідею символічного капіталу? Україні драматично бракує нового символічного капіталу, бракує представленості у світі, світовому соціо-культурному дискурсі. Такої символічної присутності, яка би «проявила» країну, вписала в європейський контекст і процеси культурного обміну. Мова не лише про культурну чи громадянську дипломатію. Мені здається, Україна не достатньо «проговорила себе в словах». Бракує текстів, великих і малих нарративів, які б були зрозуміли і внутрішньому, і зовнішньому читачеві. Необхідні візуальні образи, які б були сприйняті в суспільстві і могли би демонструвати нас світу. Символічний капітал «фінансує» ідентичність. Культура – абстрактне поняття. Вона «оживає» у візуальних і аудіальних образах, віршованих рядках, місцях пам'яті, домашніх іконах – через комунікативну пам'ять трьох поколінь і  культурну пам'ять спільноти. Саме вони – художні образи, тексти, символи – породжують енергію творення світу.

З початком Революції гідності в моїй картині світу одним з таких змістовних символів став український прапор. Чомусь саме прапор пробуджує в мені відчуття приналежності – це моя країна, моя історія. Історія, насправді, дуже особиста – мій найближчий друг загинув під Зайцевим 31 березня 2016, захищаючи цей прапор, це моя дитина під цим прапором у імпровізованому медпункті на Грушевського робила перев'язки першим пораненим, мої студенти з філософського стояли з дерев'яними щитами на Інститутській за цей прапор…

Впевнена, велика національна література, великий кінематограф, великі таланти вже зріють, вони знайдуть відлуння в наших серцях і стануть частиною нашої колективної культурної пам'яті».