Небайдужа

“Политика — не о “порешать”. Марина Бардина: о гендере, новом поколении и умении держать удар

Народный депутат Украины Марина Бардина — представительница нового поколения парламента. Она — одна из тех, кто зашел в Верховную Раду, практически не имея за плечами политической карьеры. Однако это не мешает ей занять четкую и сознательную позицию в Парламенте, последовательно продвигать гендерное равенство и держать свою линию в политических баталиях, несмотря ни на что.

ПОПРИ ВСЕ. #НЕБАЙДУЖА МОЖЕ
"Політика — не про "порішати"
Марина Бардіна: про гендер, нове покоління і вміння тримати удар
Народна депутатка України Марина Бардіна — представниця нового покоління парламенту. Вона — одна з тих, хто зайшов у Верховну Раду, практично не маючи за плечима політичної кар'єри. Проте це не заважає їй зайняти чітку й свідому позицію в Парламенті, послідовно просувати гендерну рівність і тримати свою лінію у політичних баталіях хай там що.
Ми зустрілися з Мариною увечері в будень. Це вільний час для пересічної людини. Але для неї — ні. Вона працює 24/7. Паралельно з інтерв'ю Марина завершує нараду й листується зі своїми помічницям.

Вона стала народною депутаткою два роки тому. "Депутатське життя — це коли ти не належиш сама собі", — зізнається Марина. Фактично, ти присвячуєш усього себе цій роботі і вже не можеш собі дозволити жити, як раніше. Але для неї це — норма.

Нам пощастило: вечір у Марини видався вільним, і не сталося нічого нагального. Ми поговорили і про депутатство, і про гендер у Парламенті, а ще — про її особисту історію.

Не такий уже й "новачок" у політиці
"До 10 років я жила в селищі на Полтавщині. У мене було життя активної дитини : завжди юрба дітей, постійно якісь ігри, розважалки на вулиці. Дитинство асоціюється в мене з якоюсь легкістю, з бабусею і дідусем", — згадує з посмішкою Марина.
"Я дуже хотіла бути вчителькою. Десь мені діставали 20-30 зошитів, і я їх усі заповнювала від імені учнів. Потім брала червону ручку, все перекреслювала, виправляла помилки й ставила оцінки. Бабуся допомагала розставляти "парти", стільці. І я себе уявляла вчителькою.
Після школи Марина хотіла вступити навчатися на акторку в Карпенка-Карого. "Але в якийсь момент мене смикнули батьки: "Марино, обирай фах, а не мистецтво". Хоча я досі вважаю, що мистецтво — це прекрасний фах.

У юному віці обрати професію дуже важко. Ми почали дивитися варіанти. Так склалося, що в першу чергу я обрала ВУЗ — Києво-Могилянську академію. А потім — спеціальність, вступила на "Соціологію".

Ще студенткою Марина пішла на роботу. І вже перша її офіційна робота була у Верховній Раді. Тому не можна сказати, що вона — абсолютний новачок у політиці.
"У мене була однокурсниця, яка раніше за всіх нас почала працювати. Це була робота в "Національному демократичному інституті". І якось вона говорить: "У нас є посада. Подавайся". Там був конкурс. Я вирішила спробувати свої сили — і пройшла.

Працювала я інтерном депутатського міжфракційного об'єднання "Єврооптимісти". Планувала діяльність групи депутатів, організовувала регіональні поїздки, брифінги, вела протоколи.
Я прийшла в кінці року, й першою моєю задачею була підготовка річного звіту діяльності об'єднання. Це був великий челендж: треба було знайти всю інформацію про діяльність депутатів, їхні проекти, спільні адвокації. Тоді співголовами об'єднання були Олексій Рябчин і Світлана Заліщук — з ними я пройшла дуже хорошу школу. Досі використовую ті знання в роботі уже зі своїми помічницями.

А пізніше я отримала пропозицію від одного з депутатів-єврооптимістів, і кілька років працювала його помічницею-консультанткою".
"У мене завжди в пріоритеті робота. І це — робота non-stop"
Марина зізнається, що сумнівалася, чи йти в Парламент уже в ролі народного депутата. "По-перше, я знала оці дві сторони політичної медалі. Я вже побула там і це все бачила. Знала мінуси політики, спостерігала боротьбу, що відбувається всередині.

З іншого боку, був оптимізм завдяки президенту — його особистості. Я бачила вікно можливостей для України.

В мені боролися ці дві історії. Я сумнівалася, йти в парламент чи перефокусуватися на якийсь абсолютно інший фах".

Але вона все ж вирішила йти далі. Поїхала з партією у передвиборче турне і докладала всіх зусиль, аби у рядах політичної сили "Слуга народу" було не менше 30% жінок.

Марина пройшла в Парламент. "Я не можу сказати, що для мене це було супер радістю. Я розуміла: депутатське життя — це коли ти не належиш сама собі. Коли ставиш собі купу обмежень. Коли розумієш, що ти — публічна людина, і не можеш відриватися з друзями на вечірці або займатися своїми приватними справами, коли заманеться. Ми ніколи не знаємо, в який момент що відбудеться.

Пам'ятаю історію зі збиттям літака в Ірані. У мене на той день були абсолютно інші плани, але вийшло по-іншому.

Ти можеш спланувати щось, але виникає зустріч, і ти маєш зніматися й бігти. Тобто у мене завжди в пріоритеті робота. І це не робота з 8:00 до 18:00, це — non-stop.

Я відчувала, що цей виклик — дуже відповідальний. Тому оцього: «О-о-о, я пройшла. Ура, я стану депутаткою!» — у мене не було. Це швидше шок і прийняття".

Марина зізнається, що про її рішення балотуватися до Парламенту не знали навіть рідні. Коли дізналися, відреагували спокійно. "Може, вони десь внутрішньо були до цього готові, знаючи мене, мій характер і те, яким принципам та поглядам я віддана".
Політика — її робота, гендерна рівність — покликання

Так ми переходимо до обговорення теми, яка для Марини є однією із найбільш ключових у її роботі. Питання гендеру та рівних можливостей для всіх — значуще для неї питання ще з часів роботи помічницею народного депутата.
"Я читала одне соціологічне дослідження, в якому була фраза, що українці менше цікавляться політикою через негатив, який звучить у новинах.

Так от, працюючи в Антикорупційному комітеті, я багато чого зрозуміла: як організовується політика, як вона вибудовується. І мені хотілося перефокусуватися на щось більш позитивне. Тому паралельно з аникорупційними питаннями, я займалася темою рівних прав і можливостей жінок та чоловіків.

Це питання цікавить мене ще з часів Могилянки. Тамара Марценюк — моя викладачка — навернула мене в цю віру. Я відчувала якісь речі в плані нерівності, але вона фахово нам пояснила, що це і як. Я навіть магістерську й бакалаврську роботи про це писала.

І зараз у парламенті я займаюся цими питаннями. Працюю також і в Міжнародному комітеті. Знаєте, я називаю це одним цілим: одна частина — це моя робота, інша — моє покликання.
Наприклад, ми проголосували законопроект, який дав можливість чоловікам мати двотижневу декретну відпустку. Мені здається, що це — перші кроки по вихованню рівності у догляді за дитиною.

Також проголосували закон про заборону сексизму в рекламі, щоб уникнути оголених тіл, невдалих гасел, які відтворюють різні гендерні стереотипи, але не мають нічого спільного з рекламованою продукцією. Думаю, українці куди креативніші без сексизму.

Крім того, працюємо над запобіганням домашньому насильству і не так давно Президент підписав відповідний Закон.

Займаємося питаннями змін у Збройних Силах України, щоби урівняти права жінок і чоловіків на службі як у професійному, так і приватному житті. До того ж, парламент перейменував свято 14 жовтня з Дня захисників України на День захисників і захисниць України. По-перше, жінки також пішли захищати нашу територіальну цілісність та суверенітет, і ми маємо враховувати усі ці реалії. По-друге, це допоможе виховувати покоління незалежної України з розумінням того, що дівчата і хлопці можуть однаково обирати, ким бути і що робити.

І щодо більш глобального — думаємо про доглядову реформу. Зараз у нас трирічна декретна відпустка, яка взагалі не оплачується. У неї здебільшого йдуть жінки. Це створює певну професійну ізоляцію та сприяє економічній залежності жінок. Ми дивимось, як це працює в інших країнах і думаємо над змінами у нас".
Питання рівності стосується не тільки пересічних українців, але й парламентарів. Марина говорить, що і в стінах Верховної Ради зустрічаються випадки нерівного ставлення за ознакою гендеру.

"Знаєте — оце: "Я можу "порішати", а жінка — ні", — наводить приклад Марина. Мені здається, що політика — це ж не про "порішати" тут і зараз. А про інституції і вміння їх будувати.
Вчора, наприклад, була на одному з телеканалів. Значить, нас було семеро спікерів.

Я — одна жінка, всі інші — чоловіки.

Коли я перебивала спікерів, вони робили мені зауваження. Але коли вони гризлися одне з одним, то це для них — норма і ніхто нікого не зупиняв і зауважень не робив. Я сприймаю це ніяк інше, ніж дискримінацію, статеву та вікову.

Якщо чесно, я на такому не фокусуюся. Це — норма, що виросла в нашому досить традиційному суспільстві. Тому мені простіше пояснити людині, чому це неправильно, ніж якось агресивно реагувати. І здебільшого я стараюся не створювати негатив довкола цього.

Для світу рівні можливості все більше стають звичним явищем. От я дивлюсь по своїм французьким колегам. Те, що для нас виклик, для них — норма. Наприклад, ми розглядали резолюцію про залучення до політичної діяльності жінок із недопредставлених груп населення, наприклад, жінок з інвалідністю, різного етнічного походження, сільських жінок тощо. і. Так от для багатьох це вже норма, певний менталітет.

Але якщо подивитися на українські органи влади, то видно, що у нас досі недопредставлені різні спільноти людей. Мені імпонує європейська історія з правами людини, вона взагалі досить потужна. Гендерна рівність все більше стає нормою для Європи, тому нам треба надолужувати в цьому плані".
"В Україні багато змін не відбувається через внутрішню боротьбу"
Коли говориш із народним депутатом, звісно, хочеться запитати про цілі й плани: куди буде рухатися українська політика в цілому. Марина — людина із глобальними планами. Тому і відповідь її — теж глобальна.

"Моє завдання — зробити рефреш української політики. Зробити її, в першу чергу, людською"
По суті, два роки тому й стався найбільший "рефреш" української політики за всю її історію — більше 80% депутатів отримали мандат уперше. Марина — одна із цих "новачків". У суспільстві до цього ставлення неоднозначне. Для когось нові депутати — надія, а для когось — незрозуміле явище.
"Потрібно не один і не два роки, аби щось змінити. Наразі, маючи можливість бути в парламенті, — я працюю в інтересах громадян і нашої країни. Борюся, де можу, зі зловживаннями, підтримую реформи. Я дуже пишаюся, що ми проголосували судову реформу.

Дуже позитивно розцінювала і продовжую розцінювати вхід у Парламент молодих депутатів. Жодна влада не повинна застоюватися. У нас ніколи не було зміни політичних еліт — була тільки їх ротація. Всі порошенки-тимошенки-медведчуки навчилися між собою домовлятися, бути ситуативними союзниками у різних питаннях.

Тому я, звичайно, за перезапуск системи. Зайшло багато людей. Більшість із нас не мали політичного досвіду. І це — момент, коли країна реально опинилася в руках таких же людей, як і більшість українців. Реальні люди, не еліти отримали можливість управляти країною й робити зміни.

Питання в тому, чи використали ми цей шанс? Мені здається, що ми рухаємося в правильному напрямку. Чи могло це все бути швидше? Могло, якби об'єдналася вся країна, а не продовжувалася оця війна за владу.

В Україні багато змін не відбувається через внутрішню боротьбу.

Це все — про людські відносини. І, на жаль, політика викриває в людях все те негативне, що в них може довгий час таїтися.

Однак багато колег сьогодні вболівають за зміни і єднаються. Комусь моя позиція може здаватися наївною, я сама собі в цьому іноді зізнаюсь, але здаватися або зраджувати свої принципи не хочу.

Нам треба просто перевиховувати себе, вчитися комунікувати одне з одним, мати діалог. Інакше політики знищують самі себе і спроможність нашої країни розвиватися".
Відповідальність за свої слова
Марина з початку своєї депутатської каденції стала частим гостем на політичних ток-шоу. Говорить, що для неї це — особлива місія.
"Це може звучати трохи смішно, але перед кожним ефіром у мене є відчуття місії — пояснити людям, що відбувається.
Я готуюся до ефірів. Перевіряю всі цифри й факти. Звичайно, я жива людина, і не можу розбиратися в усьому. Але якщо це тема, у якій я не розуміюся, я обов'язково проведу ресерч, переговорю з профільними міністрами або з людьми в комітеті, щоб розібратися. Я не виходжу просто так — аби щось сказати.

У якийсь момент я стала фіксувати, що люди в ефірах брешуть, надають інформацію, що не відповідає дійсності. І це не їхні розмірковування, а цифри, статистика.

Я була здивована. Людина виходить на екран, несе певну відповідальність за свої слова — і все одно бреше.

Тому в мене є відчуття місії. Я маю йти до людей і казати їм правду, пояснювати процеси, зміни, що відбуваються".
"Я на все навчилася реагувати спокійно"
Одна із рис, яка мене вражає в Марині — це вміння бути незворушною у стресових ситуаціях. Якщо подивитися ефіри з її участю, то видно, як вона тримає свою позицію без істерик і криків, притаманних багатьом нардепам.

Аналогічно — і в ситуаціях зі скандалами з однопартійцями Марини.
"Я на все навчилася реагувати спокійно. По-перше, я не можу нести відповідальність за вчинки інших людей. Усі різні: хтось дозволяє собі робити те, що розходиться з моїми цінностями, а з кимось мої цінності збігаються.
Коли мені кажуть: «Ваш колега сказав те і те», я відповідаю: «Ви хочете запитати мене, чи сказала б так я? Ні, я б так не сказала». Але цькувати людину я не буду, тому що ми всі різні, і я не суддя.

Так, мені б хотілося, аби деяких ситуацій ми уникали. Але в Парламент зайшли люди, які представляють українське суспільство — різні спільноти, різні професії, мають різні переконання. Ми — таке суспільство.

Нереально уникнути скандалів у політиці. Я тяжію до того, щоби кожен скандал розбирати. Але ніколи не буду захищати людину, якщо її дії не збігаються з моїми цінностями, хто б вона там не була".

Крім партійних скандалів, є ще соціальні мережі. Разом із публічністю депутат стає відкритим, його аккаунт — доступний. Звичайно, є і хейт.

"По-перше, я роблю неправильно — нікому не раджу це повторювати. Іноді я просто відключаю мережі й можу не читати повідомлення дуже довго. Так раніше не було. Це сталося зараз тому, що я бачу, як це забирає час, як знижується моя ефективність.
Я не реагую на негативні коментарі. Там, де конструктивна критика чи зауваження, побажання — так.
Одна дівчина, до речі, мені в Фейсбуці написала: «Марино, я спостерігаю за вашою діяльністю. Мені подобається, як ви працюєте на телебаченні. Але ви були вчора на ефірі в босоніжках з відкритими пальцями».

А я була не готова до того ефіру. Не знала, що він у мене буде. Була на іншому заході в тих босоніжках. Коротше, я розуміла, що це помилка. І я її зробила свідомо.

Реально приємно, що люди пишуть не просто: «Ти — коза. До побачення», а пояснюють, дуже етично. Я їй відповіла: «Так, я з вами погоджуюсь. Дякую за це зауваження!»

Але більшість коментарів пишуть, щоб образити, зачепити. Якби я на них реагувала, це забирало б час. Тому я не спілкуюся в коментарях, не переписуюся.
А мій спокій — це профдеформація. Я бачу, наскільки негативно впливають емоції на роботу. Хтось посварився, хтось там на щось образився — це все неконструктивно. Емоційну сторону треба залишати в стороні від такої роботи.
Я багато негативу отримую від людей, від комунікації, і я це спокійно сприймаю, не реагую. Це емоційно виснажує. Можливо, якби я на все реагувала з «нервами, психами та істериками», мені було б емоційно легше. Я ж це все-одно пропускаю через себе. Але істерика — це не конструктивно.

Моя робота сильно впливає на особисте життя. Раніше я взагалі працювала у вихідні завжди — зараз намагаюся вихідні залишати для сім'ї.

Найгірше мені дається переключатися емоційно: контролювати себе вдома, аби не давати емоціям проявлятися вдома. Мій настрій не повинен залежати від роботи — я цьому вчуся і намагаюся пріоретизувати добробут своєї сім'ї".
"Мені хотілося б, щоб наступний парламент був ще молодшим за цей"
Насамкінець Марина зізнається, що їй складно дається усвідомлення того, що депутат в Україні — це швидше негативна характеристика, ніж позитивна.
"Спілкуючись із людьми, я іноді приховую, що я депутатка. Якщо запитують, де я працюю, то кажу, що в Парламенті. Бо коли дізнаються, хто я, то часто сприймають через призму оцього негативу. "Корупціонер, нічого не робиш" і т.д. Це сильно тисне — особливо, коли ти до цих характеристик не маєш жодного стосунку.
Але, повертаючись до питання про молодих депутатів... Слава Богу, що вони зайшли і трохи струснули українську політику.

Я не знаю, яким буде наступний парламент, як обиратимуть люди, але мені би дуже хотілося, щоб тенденція на молодь зберігалась. Ми виховувалися й росли в незалежній Україні, ми відчуваємо більше свободи, готовності боротися. Для мене не було б сенсу йти в парламент, якби я не хотіла змін у країні. Якби я прагла заробляти гроші, то пішла б працювати в ІТ компанію.

Зараз уже відбувається багато позитиву і є надія на те, що так і буде далі. Тому я хочу, щоб наступний парламент був ще молодшим за цей".

БЛІЦ
Які книги на вас вплинули найбільше?
Є одна книжка родом з мого дитинства. Я перечитувала її не так давно. Називається "Четвертая высота" Олени Ільїної, мені її колись порадила класна керівниця. Ця повість-історія однієї жінки, яка успішно будувала акторську кар'єру. Авторка описує різні переживання цієї людини на кожному етапі життя, починаючи з дитинства. Дуже емоційно насичена книга, я думаю, вона вплинула на формування моєї особистості.
Яка у вас мрія?
Мрія, щоб в України вийшло, щоб більше наших людей відчували себе щасливими і щоб молодь більше вникала в політику.
Що з останніх років вас найбільше позитивно здивувало?
Мене дуже радує діяльність нашої першої леді Олени Зеленської. Я не люблю собі створювати кумирів, але я дійсно спостерігаю за її роботою від початку каденції. Вона шалено росте. Правильні цінності поширює в суспільстві, все більше включається в проектну діяльність, дуже вимоглива до результатів, що позитивно впливає на роботу.
Можливо, є щось таке, що ви би порадили нашим читачам і читачкам?
Я б порадила бути наполегливими в усьому. Рідко, коли виходить з першого разу. Треба постійно стукати в двері — закриті вони чи ні — постійно в них стукати. Бути наполегливими, вірити в себе і в свої здібності, не порівнювати себе з іншими, тільки з собою. І ще — намагатися знайти точку, в якій ви відчуватимете себе щасливою людиною. Мені здається, що цей стан не залежить від якихось зовнішніх факторів.
Екзистенційне питання. Можна було б запитати "Для чого Марині життя", але я трохи інакше запитаю: для чого Марина життю?
Ну, напевно, щоб робити світ або хоч моменти в ньому добрішими, позитивнішими, поширювати ідеї, що різності (чого б це не стосувалося) можуть дуже комфортно співіснувати. Хоча для мене самої в якусь мить стало викликом не бути токсичною людиною для інших. Парадигма, в якій я живу, не завжди може бути зрозумілою людям. Я зловила себе якось на тому, що приходжу до людей з негативом постійно. Чи це мої друзі, чи це мої колеги, чи це команда. Я приходила, щоб понити. Хоча по життю завжди була оптимісткою, життєрадісною людиною. І викликом стало не бути токсичною й знайти свою нішу позитиву в роботі. Я її знайшла і намагаюся це популяризувати.
Авторка: Інна Єщенко, "Рубрика"
Фото: "Рубрика"
Пошейрити
Опубліковано автором
Інна Єщенко
Теги: Верховная Рада Гендерное равенство Женщины Политика Слуга народа Общество гендер
Thursday September 30th, 2021 17:40

Свіжі дописи

  • Небайдужа

Ужгород шаг за шагом становится безбарьерным: как “Мрія в Дії” меняет город

Безбарьерный город — это пространство, в котором каждый человек может передвигаться, работать, учиться, отдыхать и… Читати більше

Friday January 31st, 2025
  • Полезно

Журналистика решений от “Рубрики” в январе: топ-10 кейсов

Январь стал месяцем испытаний для общественного и медиасектора в Украине. С приостановкой программ USAID многие… Читати більше

Friday January 31st, 2025
  • Что происходит

Публичное СОЧ: какие уроки следует извлечь из дела Сергея Гнездилова

Чтобы привлечь внимание власти и общества к проблеме отсутствия сроков службы в армии, военный Сергей… Читати більше

Friday January 31st, 2025
  • Полезно

Книга под рукой и эксперименты со страницами: как сделать чтение своей привычкой

О том, как выглядит портрет украинского читателя и что делать, чтобы читать больше — в… Читати більше

Friday January 31st, 2025
  • Небайдужа

От недоступности к безбарьерности: как каждый и каждая может повлиять на инклюзивность своей громады

Может ли один человек запустить процесс инклюзивных перемен в своем городе? История Ольги Бобрусь доказывает,… Читати більше

Thursday January 30th, 2025
  • Кейсы

“В нашем подразделении мы все гражданские люди, у которых есть основная работа”: как работают украинские добробаты

Как известно, в Украине есть два основных способа попасть в армию: дождаться мобилизации или подписать… Читати більше

Tuesday January 28th, 2025

Цей сайт використовує Cookies.