fbpx
Сегодня
Истории 11:05 20 Июн 2022

"Человечество в бесчеловечное время". Дневник переселенки на тысячи судеб

English version here

Коли ми у Благодійному фонді "Рокада", що є виконавчим партнером Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, задумали написати  Щоденник переселенки, колега сказала, мовляв, у багатьох він починатиметься з 24 лютого, а далі буде біль, смуток та розпач.  Так воно і вийшло, спершу усвідомлена розповідь про той страшний четвер, а потім – плутанина в думках та подіях,  натомість здавлені або розгойдані емоції…

Прикметно, що Щоденник переселенки виходить у Міжнародний день біженця. (І неважливо, говоримо про тих, хто переїхав в тил чи за кордон).

У цих розповідях кожна може впізнати себе… Й збагнути: це вже хтось пережив до неї, як писала Ліна Костенко. А, як відомо, розділений біль поволі стихає, а розділена радість множиться. Тому імена наших героїнь, переважно "з пулу" тернопільської "Рокади", змінені, а от міста, місця, події – справжні. Такий собі колективний Щоденник, що буде дописаний  історіями інших.

Вікторія, 34 роки, Київська область

24 лютого

– Мене попереджали, що буде війна: колишній чоловік з Польщі, де про це всерйоз говорили, один київський товариш. І я купила квитки на поїзд на 16 лютого на Західну Україну – військові дії збиралася перебути у колишніх свекрів. Потім їх здала – друзі нарадили, мовляв, яка війна.

24 лютого прокинулася рано-вранці. Одразу заглянула у viber – сусіди мали написати, чи підвезуть мене з сином до школи, як це робили зазвичай. Повідомлення від них не було. Заглянула в шкільний, прочитала про те, що уроків не буде. "Чому?" – знизила плечима. Аж раптом пролунав вибух. (Тоді ми ще не знали, що працює ППО). "Війна" – думка блискавкою пройшла через усю мене.

Напередодні отримала повідомлення від одного зі столичних  ЦНАПів, що готовий закордонний паспорт сина. Не дивлячись на другий день застуди, яка перебігала з температурою та великою слабкістю, вирішила їхати в Київ – знайома із ЦНАПу сказала, що вони працюють. Як добралася – окрема історія. Від нашого села на виїзд зі столиці був затор у кілька кілометрів.

Не дивлячись на те, що бази ЦНАПу були відключені, а працівники – в бомбосховищі, паспорт я все ж отримала. Людяність у нелюдяний час.

Дорога назад тривала у кілька годин: скільки могла, пересувалася метро, далі 8 кілометрів йшла пішки, решта два – підвіз старенький автобус, яким хмельничани їхали вивозити своїх київських родичів.

Вдома зібрала найнеобхідніші наші з сином речі – в дві невеликі валізки.  Міркувала: коли доведеться йти пішки, щоби одяг, іграшки не викидати дорогою… Через день ми чудом виїхали на Хмельниччину. Звідти – у переповненому поїзді на Львів. А там – до Перемишля. Тридцять годин замість трьох. (У Польщі не встигали приймати поїзди з України). В електричці із дерев'яними кріслами. Із зупинками серед полів. Коли зупинялися поближче до сіл, тамтешні жителі виносили нам бутерброди, гарячі супи, картоплю, чай, каву.

Варшавська сім'я, в якої живемо, прийняла як рідних. Почуваємося в безпеці. Я знаю польську – вивчала в університеті. Син знайшов у школі нових друзів. Однак вечорами туга так млоїть серце за домом, де, до слова, за нашої відсутності мама поселила солдатів із ЗСУ. Важливо хоч якось бути корисною.

біженці переселенці евакуація

Примітки на полях

Син Вікторії постійно заглядав в екран, поки ми спілкувалися в менеджері, прагнучи звернути на себе увагу. Насамкінець, коли заговорили про дім, запитав, а коли вони зможуть туди повернутися… 

Оксана, 52 роки, Київ-Харків

2 березня

Дуже переживала за доньку, яка у лютому була на восьмому місяці вагітності, і зятя – вони живуть у Харкові, сама я з Києва. У Харкові перші бомби були кинуті на Чугуївський аеродром  24 лютого у четвертій ранку. Щодня моя тривога тільки наростала: діти мешкають неподалік відомого вже всій Україні знищеного району Салтівка та траси Чугуїв-Ізюм… Тиждень вони буквально жили в бомбосховищі – доньці складно було щоразу підніматися на п'ятий поверх до своєї квартири, а потім спускатися звідтіля до бомбосховища. І так кілька разів на день.

Врешті діти відважилися їхати – якраз сусід збирався на вокзал і в його авто було два вільних місця. Для розуміння: у ті дні добратися туди коштувало три тисячі і більше гривен …

І от вони серед великого натовпу. Підійшли до перону, де простояли чотири години просто неба, в якому час від часу щось вибухало, гриміло, займалося. Зайти назад в приміщення вокзалу  не можна було – позаду щільно стояли люди.

Їхали на другому поверсі Інтерсіті. 17 годин. Донька попросилася лягти в проході. Зять усю дорогу стояв біля неї. Куди їхали – не думали. Головне – подалі.  Я чекала, може, у Києві зійдуть. Та вони поїхали до Тернополя. Спершу навіть не сказали, написали лише букву Т.  (Провідники просили відключити геолокації і не листуватися в дорозі).  Далі вже у новинах прочитала про евакуаційні потяги Харків-Тернопіль.  За кілька днів вирушила до них. Моя онука народилася в Тернополі. Веронікою назвали. На честь нашої перемоги. Ніка – знаменує перемогу.

біженці переселенці евакуація

Примітки на полях

Багато фотографій з часу війни стануть знаковими, пам'ятними, деякі – навіть історичними. Пам'ятним і є фото незчисленної кількості харків'ян біля евакуаційного потяга.

Ірина, 45 років, смт Станиця Луганська, Луганщина

5 квітня

Я мусіла втікати з двома дітьми – 17 та 13 років, оскільки мій 26-річний син служить в Збройних Силах України. Знала, що сусіди можуть ЛНРівцям здати. Як тільки-но виїхали, до нас прийшли. Чи, може, то по нас прийшли. Страшно подумати, що вони могли заподіяти.

Найбільше пам'ятаю 24 лютого – початок війни (26 лютого в Станицю Луганську вже зайшли солдати ЛНР) і 5 квітня, коли ми виїхали з дому – спершу в Старобільськ, потім – Дніпро, звідтіля – в Тернопіль – до моєї двоюрідної сестри.

біженці переселенці евакуація

Примітки на полях

Далі її очі наповнюються слізьми.  Коли це був би фільм, камера показала би, як "попливли" щойно написані слова.

Ірина мимоволі згадує, що з сином, який на фронті, вже місяць немає зв'язку. І не знати: зв'язку справді немає чи вона сказала так зі страху – аби нічого про нього не розпитували. Такий собі внутрішній монолог вголос.

Людмила, 72 роки, Чернігів

18 березня

Нас, доньку, дванадцятирічного онука, мене, можна сказати, ангели винесли на крилах з Чернігова. З першого дня війни ми ховалися у погребі – жили у приватному будинку. Інколи доводилося там сидіти увесь день: літаки літали, снаряди рвалися. Бувало, суп варили кілька годин: вибігли кинути картоплину і знову ховалися, а коли стишувалося навколо, вибігали якої крупи кинути… Так мали змогу щось поїсти, бо продуктів ніде було купити – все зачинено. А потім ще й газу не стало.

Коли онук почав плакати, мовляв, хоче жити, і сил вже не було тіснитися в погребі, співробітник доньки відвіз  нас до неї на роботу – у бомбосховище, де вже й не пам'ятаю, скільки пробули. Врешті вирішили виїжджати. Обіцянки людей допомогти не справджувалися –  вони самі їхали з міста чим швидше. Якогось дня в мікроавтобусі, який прямував до Києва, якраз було три вільних місця і ми, не довго думаючи, сіли та поїхали. У столиці пересіли на потяг до Тернополя і тепер тут.

Мабуть, у Чернігів не повернуся. Не зможу дивитися на те згарище – поцілили в будинок і він згорів до тла. І все, що в ньому, згоріло. А я була господиня: мала всю побутову техніку, грядки коло хати. А квітник який у мене був!.. Крім того, донька знайшла вже тут влаштувалася на роботу провізором.

Я вірю Залужному! Й зять мій у Збройних Силах України. Щодня в телеграмі читаю новини. І щодня молюся! Переможемо!

біженці переселенці евакуація

Примітки на полях

Чотири місяці війни трохи наклали суму на обличчя Людмили. Але не притлумили характер, поставу. Не дивлячись на синці на обличчі (втратила свідомість на сходах біля церкви), одягнула сережки і перстень на зустріч-розмову. Вона ще буде господинею. На новому місці.  У новому домі.

2 липня, 17 серпня, 20 вересня, 14 жовтня… Котрась вмістить пережите за день у два абзаци, іншій і дві сторінки забракне. Нехай ті 2 липня, 17 серпня, 20 вересня, 14 жовтня  наближають нас до Перемоги. І буде у тому Щоденнику переселенки – про мудрість, сила, міцність, цінності, новий досвід, нові знайомства, а там – й про життя не після 24 лютого, а після Перемоги.

1
1872

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Загрузить еще

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: