fbpx
Сегодня
Репортаж 12:37 16 Мар 2022

Когда метро стало домом: пять историй людей со станции "Палац Украина"

Метро — это крепость. Островок безопасности. Второй дом (укр.)

English version here

Уже майже три тижні триває широкомасштабний військовий напад росії на Україну. З 24 лютого життя мільйонів українців змінилися: хтось вимушений був залишити свій дім, хтось опинився у пастці російської блокади, більшість щодня чують сирени, чимало – вибухи та обстріли. 

З початку війни Київ залишило близько 2 мільйонів людей. Ті, хто залишилися, регулярно спускаються в укриття через повітряні тривоги та ворожі авіаудари. Найбільшим укриттям у Києві став столичний метрополітен. 

"РУБРИКА" побувала на станції "Палац Україна" – одній з центральних станцій метро на синій гілці, і поговорила з тими, хто зараз туди спускається в пошуках безпеки. Для когось "Палац України" став майже новим домом…

"Цю станцію колись будував мій дід"

метро бомбосховище

"Ми живемо поруч і з 26 лютого сюди приходимо ночувати сім'єю та з друзями. Деякий час були і мої батьки. Тут безпечніше, ніж вдома. Перші декілька ночей ми спали одягнутими. Хто чергував, прислухався до сирени і ми то вибігали, то не вибігали. А у нас малеча, плюс собака, плюс мама не дуже швидко бігає, тому вже два тижні ми ночуємо тут

Вдень ми змінюємось, хтось іде працювати, хтось — готувати їжу, хтось — додому. Волонтеримо. Що можемо по роботі — робимо звідси. Я зараз сиділа на онлайн вебінарі по бойовій травмі. Можливо, сама я б і вдома ночувала, але тут дуже глибоко, не чутно вибухів, сирен, тому діти тут в ілюзії безпеки. Їм спокійніше. 

У нас панельний будинок, і хоча там є підвал, я розумію, що в разі потрапляння він складеться (якщо буде читати наш мер, вони ж ініціювали перевірку укриттів). І багато з них на карті позначені, а реально їх немає, або вони замкнені або абсолютно непридатні до життя. Сидіти з маленькою дитиною в мокрому підвалі на підлозі — це нереально. І не в усіх цих укриттях є вентиляція. Не дуже добре підготувалися. Напевно, ніхто не очікував, що це стане нашою реальністю. 

Цю станцію колись будував мій дід, він працював в метробуді, тому я знаю, що це бомбосховище безпечне та надійне, тут є і джерельце з артезіанською водою, гаряча та холодна вода, санвузол, електрика, вентиляція. Звісно, страшно і важко, але намагаюсь все сприймати з посмішкою".

Олексій: "Я хочу на передову"

метро бомбосховище

"Я тут два тижні. Я з Черкас. Особливих складнощів тут, в метро немає, люди допомагають нам, привозять їжу, ковдри. Ми також одне одному тут допомагаємо. 

Я був у Києві, працював на лівому березі, але коли почалася війна мені потрібно було потрапити на правий берег — до офісу, щоб отримати зарплатню. Таким чином і зупинився тут. Хочу допомагати хлопцям зверху, але є проблема, що обмежене пересування, у мене зараз немає паспорту, лише копія, тому дуже тяжко проходити блокпости. Люди хочуть допомогти. Сподіваюсь, допоможуть з військкоматом, я хочу на передову. Я не можу спокійно тут сидіти. Поки ми тут допомагаємо жінкам, дітям, нашій охороні, бо на поїздах метро інколи приїжджають різні люди".

Даша: "В Чернігові ми сиділи в підвалі приблизно 16 днів, а потім ми виїхали в Київ"

метро бомбосховище

"Мене звати Даша, я з міста Чернігів, ми вчора приїхали сюди. Ми їхали приблизно десять годин. В Чернігові ми сиділи в підвалі приблизно 16 днів, а потім ми виїхали в Київ. Було дуже страшно, я чула, що деякі машини з мирними людьми розстрілюють, а ще було дуже багато блокпостів, і на деяких ми дуже довго стояли. Наш будинок, слава богу, був цілий. Але як сьогодні — не знаю. Я пам'ятаю одну ніч, будинок сильно хитався. Було дуже страшно. І градами обстрілювали. Якраз поруч бомба впала на районну лікарню. Ще розбили стадіон Гагаріна".

До розмови долучається мати Даші: "Найбільше страждають дев'ятиповерхові будинки, палають. Кожну ніч у вогні. Кожні 10-15 хвилин сирени. Кожен день прилітає в житловий будинок , гине багато людей. Руйнують лікарні, дитсадки, школи, бібліотеки. Ми поки тут, а далі побачимо".

Христина: "Ми почали потроху розвиватися, а їх бере злість, заздрять"

метро бомбосховище

"Я сама з Росії, вже 60 років, виїхала в 16 років. Ніхто мені не казав ніколи, як розмовляти. Як хочеш. Можу і російською, можу і українською. Це просто дурниці, вигадали причину, щоб напасти на Україну. Тому що ми почали потроху розвиватися, а їх бере злість, заздрять. Ту Скабєєву, Соловйова сюди би привести та показати. Маріуполь, Харків, Чернігів, Суми, Охтирку. Подивитись їм в очі. Та плюнути. Сволота". 

Віта: "Дуже хочемо повернутися додому"

метро бомбосховище

"Я з Києва, тут уже давненько. Днів сім. Живу неподалік, тут спокійніше, не чутно вибухів, сирен. Сина звати Деніс, йому вже майже три роки. Буває по-всякому: коли подобається, коли — ні. Ми і гуляти на вулицю виходимо. Дуже хочемо повернутися додому".

Війна змінила для українців багато речей. Метро — одна з них. Тепер, спускаючись до нього, навряд чи буде людина, яка не подякує за те, чим метрополітен став для тисяч українців під час війни. Прихистком. Острівцем безпеки. Другим домом. 

метро бомбосховище

метро бомбосховище

метро бомбосховище

метро бомбосховище

метро бомбосховище

метро бомбосховище

метро бомбосховище

метро у києві війна

73
24129

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Загрузить еще

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: