Книги о войне в Украине или Истории, удостоверяющие нашу силу

"Життя посеред життя" письменниці та журналістки Ольги Карі — це щирий щоденник про воєнні будні й комендантські дні в Києві, про маленькі й великі буденні виклики, про страхи та тривоги, про друзів, сусідів і "своїх людей", про незчисленні "як ти?" і нестерпні "абонент перебуває поза зоною досяжності".

Це історії про борщ під виття сирен, ночівлі у ванній, парфуми у тривожній валізі, відкладене на потім життя. Про людські стосунки, про нові, ще до пуття незрозумілі емоції, про повне переосмислення всього, що було "до", про побут, який змінився з огляду на повномасштабну війну, що назавжди поставила дуже болючу крапку на всьому попередньому житті. 

Також щоденником є книжка "Відбій повітряної тривоги" зі щемкими текстами Анастасії Нікуліної та ілюстраціями Олександра Грехова. Це лаконічні та влучні спостереження за тим, як українці проживали період від січня до серпня 2022 року. 

Нападе чи не нападе? Розпач і надія. Черги біля військкоматів. Буча та Маріуполь. Волонтерство. Вимушені переселенці й повернення додому. Ці ілюстрації та тексти — про спільний біль, спільну радість, спільні подвиги й вчинки, спільні срачі та меми. Про те, чим ми жили ці перші місяці після 24 лютого 2022 року. Цей рік наші дні супроводжує звук повітряної тривоги і як же хочеться, щоб прозвучав остаточний відбій!

Котик, Півник і Шафка наче й казкові, але водночас дуже справжні – врятовані й збережені у зруйнованій російськими обстрілами Бородянці під Києвом. Готові боротися і попереджати про небезпеку, у цій казці Олександра Михеда вони оберігають всесвіт однієї родини — бабусі Лізи, дядька Андрія й онуки Соні — родини, яка покоління за поколінням циклічно проживає історію і врешті стає сильнішою, ніж будь-коли. 

Нагріта теплом дідусевих рук Шафка, подарований на свято Півник і врятований Котик втілюють силу й незламність, бережуть рід і дарують надію. Це надія на майбутнє, у якому рани будуть заліковані, але пам'ять про скоєне зло житиме у віках. У майбутньому, після нашої перемоги.

Здавалося, що це неможливо. Проте місяцями весь світ у прямому ефірі спостерігав, як російська армія знищує Маріуполь. Холод, голод, страх, зруйновані будинки і близькість смерті — усе це стало реальністю мешканців міста після початку блокади. Серед тих, кому довелося пережити цей жах, була й авторка книжки "Маріуполь. Надія".

Не впасти у відчай Надії вдалося лише завдяки власному щоденнику. День за днем вона фіксувала події у місті, яке повільно перетворювалося на попіл та руїни. Відверто і до болю емоційно вона показує Маріуполь очима його мешканки: 

"Це місто мого дитинства, моєї любові, мого щастя. Я бачила його різним, але ніколи не думала, що побачу його мертвим".

Але насамперед — демонструє силу надії, яку неможливо знищити навіть найпотужнішими бомбами. 

Ілюстрації у книжці створені іншим мешканцем Маріуполя — художником-графіком Даніілом Немировським. Це його власна візуальна рефлексія пережитого в Маріуполі.

Як пояснити дітям, що відбувається? Чому вони мають пересиджувати дні й ночі у ванній? Коли вони повернуться додому? Хто такі біженці? 

"Мої вимушені канікули" Катерини Єгорушкіної — це розповідь від імені дівчинки Віри, яка через війну була змушена залишити свій дім. Спочатку вона разом із батьками й меншим братиком переїхала до підвалу своєї багатоповерхівки, ховаючись від обстрілів. Сім'я намагалася пристосуватися до нової реальності — топити сніг, коли зникає вода; зігріватися співом, коли зникає тепло; вірити у безпеку рідних, коли зникає зв'язок. А потім Віра вирушила у далеку мандрівку…

Крім щирої та захопливої оповіді, у книжці також і поради та заспокійливі практики від психологині Світлани Ройз.

"Воїне, я дуже радий, що ти це читаєш! Дякую тобі, що захищаєш мене, маму, кота», "Мабуть, ти маєш добре і чуйне серце", "Я в тебе вірю і бажаю тобі перемог і повернутися живим додому!".

У книжці, під яскравою палітуркою, зібрано листи, написані українськими дітьми до солдатів у війні на Сході України. У цих листах — вдячність, щирість і багато надії. Упорядниці збірки "Листи на війну" Валентина Вздульська та Оксана Лущевська з великою відповідальністю підійшли до відбору листів для книги. А дитячі малюнки, використані у її оформленні, передають дитячі емоції. 

Валерій Пузік — письменник, який зараз на фронті. Він міг показувати сину світ, навчати й просто бути поруч. Натомість пішов захищати свою державу у російсько-українській війні. Попри воєнні будні головний герой не забуває бути батьком. Так виникає ця книжка — розмова із сином, який залишається далеко, але водночас завжди поруч — у самому серці.

Тут немає батальних сцен чи описів боїв. Автор творить власну фронтову реальність. "З любов'ю — тато!" — це тут і зараз, у якому перебувають тисячі солдатів на війні. Це живий нерв, який не дозволяє залишатися байдужим до всього, що тебе оточує. Це вузька стежка над прірвою, яку потрібно пройти, щоб врешті побачити світло — своїх дітей, своїх рідних і свою мирну країну.

Жінки-військові, парамедикині, журналістки, волонтерки, засновниці фондів і притулків, зоозахисниці, юристки, організаторки маршів по всьому світі, щоб про Україну почули. А ще мами, доньки, дружини, які живуть під час війни.  До збірки "Незламні" увійшли 30 історій жінок, які відкрили в собі такі якості, про які й не мріяли. 

Це книга про українок, про силу українського духу, про жіночу єдність, про стійкість, коли треба покинути домівку і рятувати сім'ю, а потім — країну. Про якості, які українки відкрили в собі з початком війни, про те, як вони воюють, допомагають армії та мріють відновлювати країну. "Незламні" — свідчення про те, чому ми переможемо. 

Нова воєнна реальність породила феномен нової літератури, що є не тільки рефлексією на ті чи ті події, а передусім реалістичним змалюванням боротьби українців за свій дім, землю, незалежність.

В антології "Війна 2022", яку впорядкував Володимир Рафєєнко, зібрано фрагменти щоденників, есеї та вірші сучасних українських письменників. Понад 40 українських письменників і письменниць, серед яких Софія Андрухович, Артем Чех, Катерина Калитко, Сергій Жадан, Ліна Костенко, Павло Вишебаба та інші, говорять про війну і перемогу, про радість і відчай, про хвилини і дні, які наближають нас до перемоги. 

У збірку "77 днів лютого" увійшли репортажі, написані журналістками українського видання Reporters у період між 23 лютого і 9 травня — двома символічними датами в російській мілітарній ідеології. Вторгнення російських військ в Україну зупинило лік днів і відкинуло українців у міжчасся, де досі триває лютий — місяць початку великої війни. У цьому міжчассі і в цих відвертих історіях є біль, страх, ненависть, подекуди відчай. Та головне — надія. 

Це історії звичайних людей, мешканців прифронтових територій, людей, які пережили бомбардування й окупацію, звільнення й евакуацію, про волонтерів і військових, дорослих і дітей. Історії з перших вуст.

"У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.

— А що таке «русская народная сказка»?

— А це он за вікном у нас, — тихо відповідає, радше нам, ніж дітям". 

Партнерська публікація.