“путін не змусить мене покинути мій дім”. У Північній Салтівці група пенсіонерів залишається попри масовані обстріли

Автор Кирило Амурський

Північна Салтівка — це житловий район у Харкові, який регулярно зазнає обстрілів з боку російських військ. Більшість жителів покинули район, але частина людей вирішила залишитися. Я провів два дні з групою із семи людей, щоб побачити, як вони живуть під час постійних ракетних ударів і чому вирішили залишитися в місті-привиді. З міркувань безпеки точне місце не повідомляється. 

Салтівка колись була найбільшим житловим районом України. У районі, де проживало понад 400 тисяч жителів, були великі ринки, парки та торгові центри. «Це був процвітаючий житловий квартал. З кожним роком ринок «Барабашов» ставав все більше і більше, ставши таким чином одним з головних робочих місць у місті. Взимку ми любили кататися на санчатах. Північна Салтівка була спокійною та красивою», — розповів її мешканець Олексій.

Перетнувши останній блокпост для в'їзду в занедбаний мікрорайон, я помітив розбомблений торговий комплекс «Континент». Я швидко зрозумів, що не побачу тієї Салтівки, про яку мені розповідали.

Наш водій відвіз нас до центру Північної Салтівки. Коли ми приїхали, то побачили скрізь кабелі зв'язку; цілий ринок згорів дотла, розбомблена аптека і десятки знесених будівель. Було просто неможливо знайти жодне ціле вікно через безперервні ракетні обстріли та ударні хвилі.

Нас зустріли семеро людей віком від 60 до 80 років, які вирішили залишитися, незважаючи на те, що російські війська постійно обстрілюють цей район. Був ранній вечір, чоловіки рубали дрова і кип'ятили воду. Жінки більш охоче відповідали на мої запитання.

«Вже два місяці у нас немає ні води, ні газу, ні електрики, і майже немає сигналу. Волонтери регулярно приносять нам продукти харчування, ліки, воду, павербанки, щоб зарядити телефони. Це наше життя», – розповіла мені Ольга, яка десятиліттями проживала у будинку, поряд з яким ми стояли.

Після зустрічі з пенсіонерами, ми оглянули територію, щоб побачити, наскільки вона постраждала. У задній частині будівлі виднілися дві діри, спричинені ракетним ударом, четвертий, п'ятий та шостий поверхи були повністю знищені. Біля заднього входу стояла спалена машина.

«У нас була гарна школа, ринок, мирне життя. Все це у нас забрали росіяни», – розповіла мені інша мешканка, Анна. «Я розмовляю і українською, і російською. Мене ніхто ніколи не дискримінував. Ніхто ніколи не кликав «русский мир» «спасать нас». Я українка і хочу миру після військової перемоги України».

Анна живе на сьомому поверсі зі своєю мамою Зоєю, яку їй постійно потрібно доглядати. Відключення електрики особливо ускладнило вихід матері з квартири, оскільки ліфти більше не працюють. «Це непросто, але ми щодня виходимо на вулицю, і більшу частину часу проводимо там. Це наша нова «нормальність», — додала вона.

Мешканці залишаються спокійними та оптимістичними, незважаючи на труднощі життя в цій небезпечній зоні. Пенсіонери принесли паску і яйця, які мали бути в них на вечерю. Вони заохочували нас їсти скільки завгодно і запропонували нам чай і воду. «У нас вистачає їжі та припасів. Ми не скаржимося і цінуємо допомогу волонтерів», – сказала мені Ольга під час обіду.

Ще одна мешканка – Зінаїда, яка народилася в росії, більшу частину життя прожила в Україні. Вона також називає себе українкою і неодноразово розповідала нам, що переважно розмовляє російською і ніколи не стикалася з дискримінацією за цього приводу. «Ми були дуже мирною громадою. Хтось говорив російською, хтось українською, це ніколи не було проблемою!» — сказала вона мені, посміхаючись.

Зінаїда допомагає годувати тих котів і собак, які залишились. Вона показала нам фото котів, яких вона доглядає.

«Життя триває, і ми повинні його берегти. Близько 40 людей вирішили залишитися в нашому районі, і, отримавши допомогу від волонтерів, ми розподілили її серед мешканців. Тут навіть є діти, але батьки не дозволяють їм виходити на вулицю», – каже Ольга.

Ми почули десятки гучних вибухів десь у місті з моменту нашого прибуття. Як би страшно вони не звучали для мене, місцеві вже звикли до них. На запитання, як вони ставляться до безперервних обстрілів, Ольга відповіла: «Ми їх вже навіть не помічаємо».

Після вечері всі повернулися до своїх квартир, хоча деякі кімнати були зруйновані та затоплені. Оскільки газ був недоступний, а вікна були розбиті, спати на морозі також було проблемою. «Вже не зима, вже краще. Ще в березні, коли йшов сніг, ми змушені були спати в пальтах», — розповіла мені Анна, чия квартира постраждала.

Ми спали на першому поверсі на різних тканинах та ковдрах, які нам дали мешканці. Наш наступний день розпочався рівно о п'ятій ранку після того, як гучний вибух десь поблизу розбудив нас.

Вранці приїхала родина, щоб забрати речі, які вони залишили, коли були вимушені покинути Салтівку після вторгнення. «Тут було занадто небезпечно, нам довелося поїхати», – сказав чоловік. «Ці жінки сміливі. Вони піклуються про наш будинок навіть у важкі часи. Я вдячний їм за це».

Зінаїда розповіла, що залишилося одне вціліле місце, де місцеві жителі можуть знайти питну воду. До нього було близько п'яти хвилин, і картина була схожа на ту, яку ми бачили раніше: відсутні підлоги, обстріляний покинутий будинок.

Після того, як ми провели деякий час з Анною, вона погодилася показати нам, як зараз виглядає її квартира, що вона спочатку відмовлялася робити. Вона пояснила, що було занадто боляче бачити, у що перетворився її будинок.

«Ми живемо разом з мамою в моїй кімнаті. Вітальню та балкон знесли, вікна вибиті. Зазвичай ми залишаємось на вулиці, тому що вдома зараз мало що можна робити», – розповіла мені Анна.

В обідній час підійшов літній чоловік із сусіднього будинку, щоб поїсти. Пізніше мені розповіли, що ударна хвиля відкинула його після того, як в його квартиру влучила ракета, і він отримав струс мозку. «Він приходить сюди поспілкуватися, поїсти. У його будинку нікого не залишилося», – прошепотіла мені Зінаїда.

Вперше після зустрічі з пенсіонерами один з чоловіків погодився відповісти на деякі питання. «Ця війна — величезна трагедія. росіяни вбивають нас, а наші молоді люди гинуть, щоб захистити нашу Батьківщину. Я пережив Другу світову війну, і тепер я знову живу цим кошмаром у 2022 році. Я хочу, щоб війна закінчилася, але я хочу, щоб ми перемогли в єдиній і вільній Україні», – зізнався він.

Місцеві жителі погоджуються — мир потрібен, але не будь-якою ціною. Сьогодні Україна втратила занадто багато, щоб домовитися про будь-який консенсус. Якщо колись для деяких з них росія була потенційним союзником, а ситуації на Донбасі та в Криму були «не такими зрозумілими», то зараз все змінилось.

«Я і подумати не могла, що путін зробить щось настільки жахливе. Він повністю втратив нашу довіру 24 лютого. Він не воює проти якихось уявних нацистів, він цілеспрямовано вбиває мирних жителів. Ми нікуди не підемо. путін не змусить мене піти з дому. Я залишуся тут до кінця», – сказала мені Ольга.

Усі мешканці погодилися: не варто боятись стояти перед цією будівлею, адже вона зі сторони, підконтрольній Україні.

«Ми завжди стоїмо перед своєю квартирою. Ми знаємо, що наші солдати в нас стріляти не будуть. Але з тилу це небезпечно. Всі ракети прилетіли звідти. Без сумніву, це росіяни і виключно вони цілять у нас», – розповіла мені Анна.

Відбувається суттєва зміна менталітету харків'ян. Раніше загальний наратив полягав у тому, що Україна повинна будь-якою ціною знайти мирне рішення, навіть якщо це означатиме відмову від членства в НАТО, окупованого Донбасу та Криму. Однак ця думка вже не є переважною. Харків'яни чітко розуміють: досить. Після всіх смертей і руйнувань, які росія принесла Україні, є лише один можливий вихід — перемога.