"Народилась я в Донецькій області, але ми довго там не прожили — переїхали до міста Ромни на Сумщині. Там пройшло моє дитинство. І якось так вийшло, що я прогавила той час, коли треба було вступати до ВУЗу. Я дуже хотіла вчитися на художника, але, на жаль, моя родина жила бідно. Мама сказала: "Вибач, але я не можу навіть на квиток в одну сторону тобі назбирати".

Тож я поїхала на Донеччину до бабусі й там вступила в ліцей — навчалася на секретаря-оператора ПК. На здобуття вищої освіти фінансів у нас просто не було".

У вісімнадцять років дівчина вже стала самостійною: поїхала з подругами в місто й пішла працювати. Незабаром познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком та переїхала з ним до Києва. Проживши трохи в столиці, у 2011 році пара вирішила переїхати в Донецьк — Юля чекала на первістка, а в чоловіка там була власна квартира.

"Ми в Донецьку жили певний час. З'явився на світ наш син. Все було добре, народилася друга дитина — у нас уже була справжня сім'я".

"До Києва ми повертатися не збиралися, але почалася війна — треба було щось швидко вирішувати. Чоловік відвіз мене і двох дітей на Сумщину — до моїх батьків. Ми виїжджали вже з Донецька, в якому було дуже страшно: стріляли, було важко — все-таки двоє дітей маленьких. На кордоні просто не проштовхнутися.

У чоловіка в Донецьку була ще робота, і він повернувся туди. Треба було якось годувати родину. Його роботодавець не хотів відпускати — навіть пропонували охорону представити, аби лиш ми залишалися там. Та ми не ризикнули.

Згадуючи ті події, Юля затинається й хвилюється. Навіть попри те, що минуло немало часу, їй складно говорити на цю тему. "Я взагалі не розуміла, як таке могло статися, що відбувається і чому. Що з людьми? Що трапилося? Була в мене надія, що ми повернемось, але не дуже довго, якщо чесно.

Коли в Донецьку стало надто небезпечно, я вже почала просити чоловіка виїхати звідти. І в цей же час мені телефонує наш орендодавець, у якого ми знімали квартиру в Києві до нашого переїзду. Він сказав, що ми можемо приїжджати й жити безкоштовно. Вони з дружиною виїхали за місто, і їхня квартира вільна.

Мій чоловік цілий рік жив там безкоштовно. Оплачував тільки комунальні послуги. Це було реально так — чужі люди нам допомогли. Це те, що насправді стимулює займатися тим, чим ти займаєшся. Дивлячись на них, думаєш: "Не все ще загублено". Все добре. В нашій країні все добре — такі люди є".

Доки чоловік працював у Києві, Юля все ще жила з дітьми у батьків. Пішла на курси перукарів, їздила з Ромнів до Сум щодня на навчання. "Це о 5 ранку встати, о 6 маршрутка, а о 19:00 — назад. Моя мама сиділа з молодшою донькою, а тато — зі старшою дитиною. Так от півроку ми й жили".

Закінчивши перукарські курси, Юля працювала в Ромнах за фахом. Але сталося так, що старший син занедужав — потрібно було терміново змінювати клімат: у Сумській області дуже волого. Родина вирішила знов переїжджати в столицю. Саме тоді і почалася кількарічна боротьба жінки за право на житло.

"Я працювала спочатку перукарем. Але мені зробили операцію, і я фізично не могла вже вистояти на ногах цілий день. Потім ми спробували відкрити власну справу — невеликий магазин. А вже пізніше почалась і моя громадська діяльність. Ми розуміли, що платити за оренду житла все життя — це не вихід.

Повертатися в Донецьк, навіть якщо все налагодиться, я не хочу. Не хочу жити поруч із людьми, які принесли цю війну. Я їх не засуджую. Ми всі різні і всі ми помиляємось. Але їхня помилка коштувала моїй сім'ї дуже дорого. Тому я не хочу туди повертатися".

У 2017-му Юля починає зондувати грунт щодо питання доступного житла для переселенців зі Сходу. "Я почала дізнаватися, що взагалі існує для таких, як ми. Що ми можемо зробити, аби вирішити цю проблему.

Житло ми орендували. В принципі, якось можна було б жити і так, але знайти квартиру тоді було дуже важко. У нас навіть були такі випадки, коли ріелтор говорить: "Так, вони готові брати переселенців". Приїжджаєш, дивишся, а орендодавці кажуть: "Ні, вас ми не візьмемо".

Шість разів ми міняли квартиру. Часто підвищувалась орендна плата, були неприйнятні умови для життя. Я не хочу, щоб мої діти жили в сирому приміщенні, наприклад.

Я знала, що законодавчо ми маємо право на доступне житло, але як його реалізувати — не прописано, механізму немає. І в той же час з'являється законопроект, який вносить зміни до програми "Доступне житло". І, як завжди, — начебто все добре, але грошей немає.

І тоді я знайшла однодумців — таких самих людей, як і я сама. Ми створили громадську організацію "Мій дім юа" й почали штурмувати Кабінет Міністрів. Саме там підвисли механізми. Потрібно було внести правки до закону, аби ми могли брати кредит на житло під льготні відсотки.

Декілька місяців ходили, писали звернення, чекали. Але реально втомилися: законопроект гуляв по колу по всіх міністерствах — і знову його віддали в Кабмін. Ні кінця, ні краю. І ми "псіханули": або пан, або пропав. Ми оголосили голодування.

Голодували активісти недовго — всього чотири дні. "Дуже незручно ми сиділи перед Кабінетом Міністрів — то саме такий час був, коли приїжджало багато делегацій із різних країн світу, міжнародні організації стали цікавилися, що ж ми там робимо. Вистачило всього чотирьох днів, аби нас помітили та прийняли той законопроект. Фінансування почалося. Але виникла інша проблема: нам ніхто не сказав, що з програми забрали іпотеку. Лишили тільки компенсацію за покупку житла 50%, а іпотеки — немає.

Було це житло в новобудовах — від 80% готовності. І навіть якщо взяти кредит на половину вартості, то треба ще якийсь час жити в орендованому житлі, платити і за нього, і за кредити. Ці ж кошти десь треба взяти. Для мене це була не програма. І тоді ми створили свій власний проект — "Громадська іпотека 5%".

Проект ми написали разом із "Держмолодьжитло", але потрібно було знайти кошти на його реалізацію. Міжнародні організації нами взагалі не цікавилися. Нам вдалося тоді зібрати трішки більше, ніж 70 тис. грн. Ці гроші досі лежать і чекають свого часу. Звісно, такою сумою не профінансуєш навіть одну квартиру в іпотеку.

І вже тоді Юля з однодумцями почала думати над соціальним бізнесом як одним із варіантів фінансування фонду. Пізніше вони втілять цю ідею. Але на той час треба було вирішити, де ж взяти фінансування на відкриття кав'ярні. До цієї історії ми повернемося згодом.

"У 2019 році, коли змінилася влада, ми зрозуміли, що можна спробувати відновити переговори щодо питання доступної іпотеки. Зустрілися з тодішньою міністеркою регіонального розвитку Альоною Бабак, яка запропонувала своє бачення розвитку вирішення проблеми. Там теж був принцип кредитування, але дещо інший.

І ось тоді — буквально за місяць — була створена ця програма. Вона працює по принципу "молодіжки", як ми й просили на самому початку. Розповсюджувалася й на вторинне житло. Частина невикористаних бюджетних коштів у 2019-му році пішла на фінансування цієї програми.

Все настільки було спонтанно, що навіть страшно згадувати. Було тільки три дні на пошук квартири, підписання попереднього нотаріального договору купівлі-продажу з власниками, на збір усіх документів. Тільки три дні.

Але що було найстрашніше, то це — потрапити в ту чергу. Заявки подавалися онлайн з 9:00 години ранку. Не дай Бог твоя заявка прийшла на хвилину раніше — все, вона не приймається. А фінансування було виділено лише на тридцять квартир по всій Україні.

Якимось дивом ми таки потрапили до цієї програми. Я, мабуть, ті три дні й не спала. Але в потрібному нам районі ми знайшли квартиру — і в 2019-му році вже й переїхали туди зразу. Іпотеку взяли під 3%, перший внесок — 6%.

Квартира однокімнатна. Ми її поділили і зробили ще спальню. Не знаю, як ми будемо жити далі, але зараз все одно це краще насправді. Це дешевше, ніж ми платили за оренду житла. За іпотеку ми платимо 6 000 грн щомісяця".

У цього бізнесу п'ятдесят інвесторів: саме стільки людей долучилися до збору коштів на відкриття закладу.
"У нас є навіть ті, хто не є переселенцями, в кого немає проблем із житлом. Вони просто хотіли долучитися до нашої ініціативи, тому також стали інвесторами. Ця кав'ярня — перша. Плануємо відкривати ще".

"DoDo Wonderland" почала працювати у вересні минулого року. Через локдауни бінес дається тяжче, ніж очікувалося. Але навколо багато кав'ярень взагалі закрилися, а вони — ні.

Коли я запитую про кав'ярню та асортимент, Юля аж підскакує від азарту.

"У нас величезний вибір — п'ятдесят видів: від десертної — до легендарної кави. Навіть "Копі Лювак" можемо заварити". ("Копі Лювак" – це індонезійський сорт кави, приготований з кавових зерен, які були піддані ферментації в травному тракті ціветів – невеликих ссавців. — прим. ред.).

Ми робимо те, чого не роблять інші. Бралися за те, в чому гарно розуміємось. По-перше, я багато працювала з кавою. По-друге, мій чоловік працював у кращих закладах Донецька, а потім свого часу — Києва. У нього великий досвід. У Донецьку працював у «Громаді» — там навіть президентів приймали. Ми цю справу знаємо. Я розуміла, як це все можна організувати.

У мене досить таке нестандартне бачення. По життю я дуже творча людина. Дизайн кав'ярні, наприклад, ми ще не завершили насправді, у нас все в процесах".

На стінах закладу — зображення з книги "Аліса в Країні див". Усе це малювала сама Юля. "Навіть лампочки ми збирали всі разом — із інвесторами нашими. Плитку, інтер'єр — усе. Замовляли ці столики у формі зернятка білого. Ремонт робили інвестори.

Відвідувачам подобається. Всі звикли, що у кав'ярнях зараз стиль лофт, а у нас — Аліса з Вандерленду".

Юля особливо пишається асортиментом кави. Він дійсно величезний. А головне — за словами жінки, — що всі зернята обсмажуються в Україні. "Вона ароматніша, із більш насиченим смаком. Знову ж таки — наприклад, багато хто не хоче мати справу з десертною кавою, до якої потрібно додавати різні аромати. Це важко — необхідно більше обладнання для цього. Не у всіх закладах Києва є "в'ялена" чи "квашена" кава. Більшість кав'ярень навіть не знають, що така взагалі є.

У нас є дві бабусі, які з нами стали кавовими гурманами. Вони так підсіли на "в'ялену Ефіопію". Кажуть: "Знаєте, ми оце зустрілися, хотіли на вихідних випити кави, а ніхто не знає, що така кава навіть існує!"

Ми не лише як кав'ярня працюємо. У нас тут — міні кафе. Ми і десерти, чіабати робимо самі, все зі свіжих продуктів. Такого в іншому місці не поїси. У нас є ще наш фірмовий рецепт тірамісу. Він не гіркий і не алкогольний. Його дуже люблять діти".

Зараз не найлегший період для Юліного бізнесу. Через локдауни вони змушені були працювати в "мінус". Але наразі потроху відновлюють обороти.

"Коли ми обирали це місце, тут людей було неймовірно багато. Я знаю, що таке "Лісова". Сюди люди їздять спеціально, аби закупитися. Тут базар, стихійні ринки поруч. Завжди був такий двіж. Нормальне, хороше місце. А потім щось сталося — і реально з жовтня місяця дуже мало людей. Якась частина дійсно хворіла, хтось виїхав... Потроху, але ми нарощуємо базу клієнтів, звісно.

Зараз ми працюємо, але ще не достатньо, аби нормально фінансувати фонд. Та я вірю, що все вийде. Дасть Бог — і все буде добре. Цей соціальний бізнес запрацює на повну".