Годовщина самоубийства аса штурмовой авиации. История Владислава Волошина

Михаил Жирохов

военный журналист

Горнила війн переповнені історіями героїв, які не змогли пристосуватися до мирного часу і закінчували своє життя трагічно. На жаль, не стала винятком і війна на Донбасі.

Довоєнна біографія Владислава Волошина досить стандартна для багатьох українських льотчиків. Народився в 1988 році в Луганську, дитинство провів в селі Новодеркул Біловодського району Луганської області. Після закінчення дев'яти класів у 2004 році вступив до Луганського військового ліцею імені Героїв «Молодої гвардії». Потім було навчання у Харківському університеті Повітряних Сил.

З 2010 року проходив службу в 299-й бригаді тактичної авіації в Кульбакіно як льотчик Су-25. До весни 2014-го дослужився до звання старшого лейтенанта.

Після анексії Криму і початку російської агресії на Донбасі в складі зведеної групи льотчиків був перекинутий в напрямку Донбасу: спочатку на аеродром Чугуїв Харківської області, потім – на міжнародний аеропорт Дніпропетровськ.

Свій перший виліт у війні зробив 26 травня 2014 року. Тоді завдяки точним ударам з повітря вдалося відбити напад росіян і місцевих сепаратистів на Донецький міжнародний аеропорт імені Прокоф'єва. За ці вильоти Волошин достроково отримав звання капітана.

Далі була ціла низка бойових вильотів, при цьому ворожа ППО постійно посилювалася, і вже на початку липня росіяни повністю перекрили небо в районі кордону. Це і підтвердив виліт 16 липня на штурмовку цілей в районі Маринівки. У першому вильоті Волошин вів старшого за званням і віком майора, для якого, однак, це був перший бойовий виліт.

Під час атаки по скупченню бронетехніки противника по літаку веденого майора були здійснені пуски ракет з землі. Близьким розривом ракети були пошкоджені закрилки правого крила, фактично відмовила гідросистема штурмовика. Обидва льотчики розгорнулися на зворотний курс. Командування прийняло рішення про аварійну посадку на польовий аеродром цивільної авіації Майське. Не без складнощів майор «Володимир» посадив штурмовик, не випускаючи шасі. Машина була врятована – через добу її відремонтували і поставили в стрій.

Ситуація на фронті була така, що Волошин після короткого відпочинку в той же день виконав ще один виліт в район тієї ж Маринівки – на іншому літаку і з іншим веденим (теж старшим за віком і званням). На цей раз росіяни їх чекали, і веденого розстріляли з гарматно-ракетного комплексу «Панцир». Це офіційна версія, однак автор особисто чув від одного з десантників 79-ї аеромобільної бригади, який перебував тоді в цьому районі, що він бачив у повітрі вище наших штурмовиків літак, який дуже сильно нагадує формою і розмірами винищувач МіГ-29.

Збитий льотчик успішно катапультувався і приземлився недалеко від наших прикордонників, які тут же його підібрали. Все завершилося «хеппі-ендом»: приблизно о 21:00 льотчик-штурмовик був доставлений на борту Мі-8 в Дніпропетровськ.

За ці вильоти 19 липня 2014 капітан Волошин отримав з рук президента орден «За мужність» III ступеня.

Через посилення російської ППО всі польоти після 23 липня майже припинилися. Наступний сплеск активності для нашої авіації припав на кінець серпня. Тоді, щоб хоч якось полегшити вихід нашого угрупування з-під Іловайська, в бій було кинуто буквально все – РСЗВ «Смерч», ОТРК «Точка-У» і авіація. Причому командування пішло на безпрецедентний крок: щоб оперативніше реагувати на зміну обстановки, на аеродром Краматорськ, який на той момент не мав необхідного обладнання, була перекинута пара Су-25. Очолював її, звичайно, капітан Влад Волошин як найбільш досвідчений на той час.

Природно, що при наявності російських кадрових частин, прикритих з повітря, ці вильоти були схожі на самогубства. В результаті 29 серпня літак Волошина Су-25М1 збили.

Наказ на той виліт надійшов приблизно о 11:00, завдання – знищення позицій російських військ в районі дороги Кутейникове – Новокатеринівка, заряд – по 4 блоки НУР Б-8, кожен з 20-ма 80-мм авіаційними некерованими реактивними снарядами. Під удар Влада потрапили позиції з бронетехнікою росіян. Однак, захопившись атакою, він прогавив пуск ракети ЗРК «Оса-АКМ» з землі. На дуже невеликій висоті (всього 50 метрів) йому вдалося катапультуватися.

Зі зламаною рукою і пошкодженими хребцями льотчик опинився на північній околиці селища Старобешеве. Від потрапляння в полон його врятувало лише те, що селище контролювала лише невелика група бойовиків, їх було недостатньо для проведення повномасштабної пошукової операції.

Сильно льотчику допоміг і той факт, що у нього залишалася зв'язок зі штабом АТО: його дії стали координувати. У підсумку йому вдалося самостійно вийти на дорогу Старобешеве – Роздольне, де його забрали медики 8-ї автороти, які займалися евакуацією поранених і загиблих.

Далі був довгий процес реабілітації і повернення в стрій. На превеликий жаль, льотна комісія до польотів Волошіна більше не допустила – він став служити на нельотній посаді. Це був найважчий для Влада період життя, який фактично і призвів до трагічного фіналу.

У 2017 році Волошин зі скандалом пішов з авіації в званні майора запасу. Спочатку громадянське життя у нього начебто складалася благополучно – з 21 липня 2017 роки він став працювати на посаді заступника генерального директора з авіаційних питань Миколаївського міжнародного аеропорту. Повернувся в небо, зробивши кілька вильотів на легкомоторному літаку. З 30 грудня 2017 року став тимчасово виконуючим обов'язки генерального директора аеропорту.

Однак війна не відпускала, і 18 березня 2018-го у віці 29 років у себе вдома в Миколаєві пострілом з бойового пістолета ПМ без номерних знаків він покінчив життя самогубством. Приїхали лікарі «швидкої» і намагалися надати допомогу, проте в лікарні він помер. Ніякої передсмертної записки знайдено не було…

Згідно з останньою волею Волошина, його тіло було піддано кремації, а прах похований в селі Новодеркул. Сиротами залишилися двоє дітей.

↓Читайте також

Судьба танкиста. История погибшего под Песками героя Лавренко

Вопреки судьбе. История участника боев под Дебальцево Вадима Довгорука