«Мы стали людьми, которые доезжают туда, куда не добирается большинство»: как волонтерский «Гуркіт» помогает военным и гражданским

"А якось нашим волонтерам стріляли в ноги", — спокійно каже Влад Самойленко, сидячи в одній із київських кав'ярень. Він — очільник волонтерського центру "Гуркіт", який починав з евакуації цивільних, а зараз переганяє машини на фронт, паралельно шукаючи, купуючи й доставляючи спорядження для бійців. І історій про випущені кулі в нього чимало. 

"Не вистачало, щоб у цей момент пролетіла ганчірка і хтось кинув сірник"

24-те лютого. Тисячі людей намагаються вибратися з Києва, кілометрові затори на основних дорогах перегукуються з напівпустими вулицями. 

На одній з локацій збираються люди, що напередодні вступили до Тероборони. Серед них — Влад. В оновленій формі та з, як виявиться, марною надією отримати зброю. Години очікувань, переміщення на іншу точку, склади під Києвом, по яких ціляться росіяни й зрештою наступного дня — новина про те, що зброї не буде. 

Але буде "Гуркіт"! Вже 25-го лютого вдалося покласти початок волонтерській організації, яка взяла на себе евакуацію, амуніцію, машини на передову, гуманітарку та інші потреби, створені війною. Хоча про жодні ГО на тому етапі ще не йшлося.

"Ми ще з деякими хлопцями, які написали заяви на вступ в ТрО, стояли й обмірковували, де взяти зброю. І все відбулося, як у казці. Мені зателефонував один товариш і сказав: «Влад, у мене є 200 літрів мастила». Потім передзвонюють і кажуть: «Влад, є виходи на бензин». А в той самий момент ми стоїмо на Льодовому, де, виявляється, виробляли сидр. І стоять палети зі склотарою. Не вистачало, щоб в цей момент пролетіла ганчірка і хтось кинув сірник.

Ми пішли, взяли частину цієї склотари, нам підвезли й бензин, і мастило, ми почали робити коктейлі Молотова. А через кілька годин повезли роздавати їх ящиками по крайніх блокпостах Києва. На Теремках, на Виноградарі, Академмістечку", — розповідає волонтер.

На третій день повномасштабної війни в Теробороні вже знали, що робить Владислав, тож дозволили не приходити на точку збору. Натомість телефон хлопця не змовкав — йому телефонували різні знайомі активісти й говорили, що мають: їжу, бронежилети, генератори, пальне. Він своєю чергою швидко знаходив тих, кому ці речі знадобляться найбільше. 

"Діставалося все саме по собі. У чому плюс людини, яка була в проактивній міській «флорі й фауні» — ти розумієш, що тут є такий осередок активістів, а там — такий. У них різні профілі, але вони запустились як гумштаби.

У когось з'являється амуніція, у когось — їжа. Ти починаєш просто це підхоплювати, бо тебе знають. Наприклад, у мене немає власного авто, але навколо з'являються люди, яких уже не просто десятки, а сотні. І хтось із них допоможе точно", — каже хлопець.

До повномасштабної війни Владислав займався урбанізмом і заснував власну команду Urban Crew, яка підтримувала різні міські проєкти та працювала над тим, щоб зробити Київ кращим. Волонтер каже, що саме велика кількість знайомств і розуміння, хто є в місті, і зробили його ефективним.

"Заїхали в Ірпінь десятьма машинами, а вийшли звідти пішки"

З перших днів повномасштабної війни Влад зі знайомими їздили в Ірпінь, за який уже точились бої. Туди завозили їжу, а звідти вивозили цивільних. По дорозі команда бачила трасери — кулі з підсвіткою, які росіяни запускали як мітки — проте їхали далі вперед. А тоді настало 5-те березня. На в'їзді до міста з'явилися потрощені автівки — сигнал, що їхати далі не можна. 

Того дня росіяни почали розстрілювати цивільний транспорт. У місто зайшла танкова колона, почалися вуличні бої. Українська влада оголосила про пішу евакуацію з Ірпеня через підірваний Романівський міст — можливості вивозити людей машинами вже не було. Тоді в місті застрягли й волонтери.

"На момент цього бою частина наших людей була в місті й залишилася разом з місцевими в сховищі у церкві. А інша частина людей, з якою ми прорвалися до цього Романівського мосту, почала допомагати людям евакуйовуватися через переправу.

Почали надходити поранені. Як цивільні, так і військові, а ще полонені російські військові. Я особисто ніс на собі російського танкіста. Там був просто шалений рух, я розумів, що однозначно тут корисний, але більше мене мучила совість за те, що я привів сюди людей, я за них відповідальний. І вони десь в місті, а я не можу до них додзвонитися. Нуль зв'язку, нуль інтернету. Ти чуєш тільки обстріли.

Ввечері ми побачили наших людей живими, водій автобуса залишився там, бо побоявся вийти. Тоді вже ходили чутки, що місто взяте, всіх хочуть знищити. Водій перечекав і вибрався лише через добу. 

Ми заїхали в Ірпінь десятьма машинами, а вийшли звідти пішки, без машин, бо не було переправи. Кілька машин, які ми змогли припаркувати біля Романівського мосту, залишились там і весь наступний місяць члени нашої команди переходили цю Романівську переправу, тягнули з собою каністри з бензином, сідали на автомобілі і їздили по місту, підбирали людей, іноді витягували з підвалів, з квартир…" — згадує Влад. 

Таким чином вдавалося евакуйовувати по 10-20 людей щоденно. Поки один російський блокпост пропускав волонтерів, інший стріляв у їхні машини. Паралельно адміністрації прилеглих до Києва міст та сіл організовували власні евакуаційні рейси, водіїв для яких також шукав Влад.

Коли ситуація в Ірпені трохи стабілізувалася, команда переключила частину своєї уваги на Чернігівщину. Туди не доїжджали великі волонтерські фонди, обласний центр опинився у блокаді. Передаючи гуманітарну допомогу в Чернігів, команда втратила ще кілька власних автівок. Тоді їх почали підтримувати люди. Так "Гуркіт" отримав одну вантажну та одну легкову автівку від тих, хто спостерігав за тим, що саме роблять волонтери.

"Ми стали людьми, які доїжджають туди, куди не дістається більшість", — говорить Влад.

Тоді українські міста на Київщині й Чернігівщині почали поступово звільняти. Коли північ України деокуповали, "Гуркіт" влаштував собі перший вихідний. А після нього почав працювати зі сходом. З квітня по липень волонтери їздили виключно на Донеччину.

"170 тисяч гривень — це близько 35 чи 40 тонн макулатури"

"У першу чергу, ми возили різні обсяги вантажних бусів. Вже почали з'являтися перші машини, які ми купували або вимінювали. Я здобув одну машину, вимінявши її на тепловізор. І це був чудовий обмін! Пізніше ми зрозуміли, що є реальна потреба в автомобілях. З травня в нас почав розвиватися цей напрямок і станом на зараз у нас понад 30 автомобілів, які ми передали для різних підрозділів ЗСУ. І десь у липні нас почали просити передавати автомобілі не лише на Донеччину, а й на Південний напрямок", — говорить Влад. 

Він уточнює: крім цих 30 автівок, є ще такі, які передають люди, а фонд готує їх до передової або просто відвозить на фронт. Такі машини до переліку "своїх" не потрапляють. 

"Ми також розуміємо, що поки держава з усіма нюансами справляється з налагодженням постачання броньованої техніки, снарядів, бронежилетів, на легкий транспорт у вигляді джипів та пікапів її ресурсу бракує. І це один із видів компромісу. Держава про це не говорить. Але ми це розуміємо.

Плюс ми розуміємо, що коли росія йде масовано колонами техніки, то в нас філософія невеликими мобільними групами атакувати колони ворога й швидко їхати. Щоб це було реально, нам потрібен прохідний транспорт".

"Гуркіт" регулярно оголошує збори на нові автівки, детально розповідає про витрачені кошти й потрохи запускає колаборації з українським бізнесом. Наприклад, разом із простором LoveSpace команді вдалось зібрати 57 000 гривень на пікап, а співпраця з київською книгранею "Сяйво" вже дозволила купити одну машину й триває досі. 

"У липні в книгарні оголосили збір макулатури, тобто книжок застарілого ідеологічного значення. Але люди почали нести вже й просто макулатуру і те, що заважає в побуті. Всі ці книги «Сяйво» віддає на перероблення. Наразі так вдалось отримати 170 000 гривень на наш рахунок. Ми придбали авто, доклавши ще певних коштів з наших рахунків. Вже скоро воно на Херсонщині виконуватиме бойові завдання.

Для розуміння: 170 тисяч гривень — це близько 35 чи 40 тонн макулатури. Коли я вперше почув ці цифри, то був шокований. І ми думаємо, що десь така ж сума може бути зібрана до кінця року. Можливо — більша, можливо — менша. Але це точно допоможе придбанню автомобіля", — ділиться волонтер.

Бувають й історії, коли "Гуркоту" передають кошти на автівки українські родини, яким хочеться задонатити на щось, що вони фізично можуть побачити.

"До нас одного разу звернулась сімейна пара з Ірпеня. Пояснили, що давно за нами стежать і знають, звідки ми витягували людей. Сказали: «Ми вам довіряємо і нам хочеться закинути на щось, що ми могли б побачити».

Вони передали нам кошти, а коли авто було придбане й відремонтоване, ми привезли його до цієї пари, показали, зробили фоточки. І ще кілька таких випадків було. Люди просто хотіли максимально відчути, що вони до цього долучились. Потім для деяких таких самих сімей військові ще записували відео з подяками. Таких у нас було чотири чи п'ять родин і всі вони бажали залишатись анонімними", — розповідає Влад. 

"Чому ми не зі зброєю і не в ЗСУ?"

Майже пів року "Гуркіт" був, як кажуть у самій команді, "безіменним неофіційним об'єднанням". Та наприкінці серпня організація вже офіційно зареєструвалася. Також із квітня вона є в єдиному реєстрі волонтерів. Влад говорить — за умов, коли поліція починає "полювання" на волонтерів, такий реєстр сильно виручає.

Уже були гучні скандали, коли волонтери купували автівки за кордоном на зібрані самими підрозділами гроші, декларували машини як гуманітарну допомогу, аби уникнути довгої та дорогої процедури розмитнення, а тоді отримували статтю за продаж гуманітарки. Такої долі для своєї команди Влад не хоче — попереду надто багато клопотів, щоб переносити свої ресурси з фронту в судові зали. Це те, що змушує перейматись, але робота попри все триває. 

"Зараз, окрім машин, ми збираємо на генератори, буржуйки, фліс, теплий одяг, шапки, термобілизну, взуття, рюкзаки, оптику (тепловізори, далекоміри, біноклі, — ред.), коптери та інше. В пріоритеті — запити військових. Тоді йдуть медики. А після них партнерські громадські організації, з якими ми теж дуже тісно працюємо. Бо вся ця історія не про конкуренцію, вона про спільну справу. Це видно, навіть коли йдеться про донати.

Мінімальні внески в нас — 10-20 гривень. Коли Антон Сененко, один із членів "Гуркоту" з доволі великою аудиторією, написав пост, щоб люди не соромилися донатити якимись невеличкими внесками, то в нас було зібрано за період збору більше коштів, ніж до цього. У людей є така психологічна фіча — я не буду скидати 50 грн, бо це ніщо. Так, коли люди скидають по 5-10 гривень — це несуттєво, але коли такі внески накопичуються, це вже кльово. І за це ми вдячні людям, які не соромляться. Бо в людей різні можливості", — підкреслює волонтер.

Зараз "Гуркіт" складається орієнтовно з десяти постійних членів команди. Паралельно організація залучає ще волонтерів, водіїв та інших фахівців. Частина цих людей — теж, як і Влад, ті тероборонівці, які 24 і 25 лютого не отримали свою зброю на точках збору. Але всі вони знайшли спосіб битися в цій війні.

"Іноді нас всіх мучить питання — чому ми не зі зброєю і не в ЗСУ? Але у нас непогано виходить робити так, щоб тим бійцям, які зараз на передовій, було краще, впевненіше і комфортніше. Хоча кожен із нас свідомий того, що ми можемо змінити роль, коли це буде необхідно", — підсумовує очільник "Гуркоту".