«Системе безразлично, в каком ты состоянии»: как обеспечить ветеранам достойное возвращение

Наразі ветерани стикаються з безліччю серйозних проблем: від довгого та важкого процесу проходження військово-лікарської комісії до неінклюзивності суспільства. Негативний досвід лікування, довгі черги у госпіталях, потреба доводити правдивість свого поранення та бюрократія — це лише мала частина того, через що проходять поранені військові. Часто це змушує ветеранів думати, що суспільство не готове прийняти їх.

"Списаний матеріал — це те, як вони (важкопоранені військові) називають себе", — діляться представники команди правозахисного центру для військовослужбовців "Принцип". 

Мати ветерана та дружина військового пані Олена зазначає, що після поранення ветерани продовжують свою боротьбу, адже часто ВЛК (військово-лікарська комісія) стає другою війною. Ветерани змушені виборювати власну гідність та допомогу, яка передбачена державою. 

Небайдужість суспільства та захист держави — це точки опору. Однак на практиці ветерани часто лишаються сам на сам із проблемами. 

Правозахисний центр для військовослужбовців "Принцип" за підтримки благодійного фонду Veteran Hub створили дослідження, яке показує шлях ветерана від моменту поранення до повернення додому. Автори наголошують, що доробок може стати дорожньою картою для державних органів — з чого почати, щоб полегшити шлях ветеранів та не залишати їх наодинці у складному процесі відновлення. 

Через реальні історії людей дослідження наочно репрезентує всі проблеми, з якими стикаються ветерани. Перш за все, те що "для ветеранів війна не закінчується після повернення додому, вони повністю не інтегруються до цивільного життя і продовжують «жити» війною та почуватися більше воїнами, ніж цивільними". 

Ветерани, які лиш недавно демобілізувалися, все ж говорять, що нерозуміння є, адже військовий досвід кардинально відрізняється від того, що відбувається на "цивілці". 

"Що таке грузити на броню шматками тіло того, хто ще пару хвилин тому був поруч з тобою… Як повідомити це його родині. Як хріново відтирається болотом кров з рук, особливо якщо то кров не твоя. Багато чого важко пояснити та й не варто, напевно", — розмірковує військовослужбовець Вадим у розмові з творцями дослідження. 

Часто це нерозуміння відстежується й у питаннях, які ставлять журналісти або цивільні, зокрема "Чи ти убивав?". Жінкам-військовослужбовицям взагалі доводиться вислуховувати питання на кшталт "Де на фронті ти мила голову чи робила манікюр?", або "Де твоя дитина, чи в безпеці вона?". Андріана Арехта, ветеранка й голова Жіночого ветеранського руху, ділиться, що вона одразу питає своїх побратимів, а де ж вони роблять манікюр на фронті, оскільки у них таке не запитують.

Трапляються й випадки, коли військові можуть дорікати цивільним за неготовність взяти у руки зброю. Михайло Вершинін, начальник патрульної поліції у Донецькій області, додає, що таке стається через виснаженість військовослужбовців — їх потрібно підміняти у строю та давати чітко зрозуміти, скільки часу вони проведуть на війні.

Усі військовослужбовці хочуть відчувати повагу та вдячність за замовчуванням. Однак не варто проявляти це, вторгаючись в особистий простір людини.

"Не потрібно підбігати на вулиці та обіймати", — говорить пан Михайло. 

Оптимальним варіантом є жест "Завдяки тобі". Людина може прикласти долоню до серця, тим самим висловивши подяку захисникам і захисницям. Важливою формою подяки є небайдужість. Долучення до розв'язання наявних проблем, допомога тим, хто цього потребує, розповсюдження важливої інформації — маленькі кроки, які може робити кожен. 

Часто саме близькі люди стають надійною опорою для важкопоранених бійців. Рідні супроводжують на кожному етапі, усіляко відгороджують поранених від проблем, привертають увагу лікарів, соціуму та держави.

Їм доводиться поєднувати підтримку та догляд за постраждалим з роботою, вихованням дітей. Трапляється, що дружини мають звільнятись з роботи, аби забезпечити повноцінне піклування за чоловіками, стан яких критично важкий.

"Якби не допомога рідних, нічого б не було. Хлопці лежать і мовчать, не в стані самостійно все вирішувати. Системі байдуже, у якому ти стані, головне заповнити папери", — розповідає пані Олена.

Після поранення її чоловіка саме вона комунікувала з лікарями та медсестрами, брала на себе організаційну роботу і постійно стежила, чи її чоловік має якісне лікування. 

Ветеран Олег Симороз каже, що тим, у кого є близькі, пощастило. Але ті, хто більш закритий, просто залишиться на самоті з усім багажем проблем. 

У Міністерстві у справах ветеранів шукають рішення цій проблемі та впроваджують проєкт "Помічник ветерана", суть якого знайти кожному пораненому військовому людину, яка буде проходити шлях від поранення до повернення разом з ним та допоможе в адаптації до цивільного життя. 

Родичі, які разом з пораненими військовими проходять довгий шлях ВЛК, наголошують на відсутності достатнього інформування з боку лікарів та держави. Їм часто незрозуміло, нащо треба їхати в інше місто, чим відрізняється протезування в Україні й за кордоном, які інституції та організації займаються цими питаннями — не вистачає координації дій.

Рішення просте — брошури у лікарнях та "на місцях", які могли б на правильному етапі потрапити до рук тим, кому вони потрібні. Також єдина національна платформа з усією потрібною інформацією, яка б не просто йшла по методичці, а доступно пояснювала кожен крок для ветерана і його близьких (зараз такою платформою є https://turbota.mil.gov.ua/). 

Відсутність належної комунікації призводить і до того, що постраждалі базово не знають своїх прав, які надає їм законодавство. Однією з таких, наприклад, є можливість отримати компенсацію за непрофесійний догляд для фізичних осіб від Мінсоцполітики. Тобто родина постраждалого може подати заяву на виплати по догляду.

Одним із важливих напрямків ветеранської політики є робота у громадах, адже вагома частина військових родом із маленьких селищ та міст. На думку Оксани Коляди, директорки проєктів ГО "Простір можливостей", сільська місцевість потребуватиме більше допомоги, ніж великі міста. Там варто співпрацювати зі старостами та організовувати мобільні групи на колесах.

Правильна комунікація — це те, що справді важливо для людей, які опинились у складному становищі.

Інколи саме застаріле законодавство створює додаткові перешкоди. Кожен, від лікаря до генерала, має нормативні документи, які не дають робити їм діяти швидко без отримання потрібних документів. Саме звідси виникають довгі черги та необхідність отримати безліч папірців, перш ніж затвердити щось. Інколи це перетворюється в абсурд, де військові з ампутованими кінцівками повинні доводити свою інвалідність.

"Все впирається у наказ, установу, закон. Щоб це змінити, потрібно комусь небайдужому написати, проштовхнути, а іншим небайдужим проголосувати й змінити", — зазначає пан Михайло. 

Не менш важливим кроком буде перенести певні бюрократичні процеси в онлайн, адже це значно спростить шлях ветеранів. 

"Коли ми говоримо про особливі потреби? Вийти з дому — це ваша особлива потреба чи нагальна?" — питає пан Олег, ветеран, постраждалий від війни. Він наголошує, що Київ зовсім не інклюзивний і не пристосований до людей з інвалідністю. Люди з травмами спини й протезами дуже чутливі до будь-яких нерівностей, їм важко пересуватись у столиці, у якій повно бордюрів, бруківки тощо. Сам Олег, пересуваючись на кріслі колісному, без допомоги не може вийти зі свого під'їзду.

Олег радить починати глобальні зміни з контролю за виконанням ДБН (державних будівельних норм), які мають відповідати вимогам доступності та впроваджувати політику інклюзивності у сфері містобудування. 

У радянському союзі уряд всіма силами намагався приховати людей з інвалідністю, тому ті сиділи вдома, майже не виходячи на вулицю. Щоб не допустити схожої ситуації у незалежній Україні, ми маємо думати про інклюзивність вже зараз. 

Захисниці, попри виконання своїх прямих службових обов'язків, змушені піклуватись і про закриття базових потреб. Жінки у війську все ще отримують чоловічу форму та білизну. Розмови про створення уніфікованої жіночої форми розпочались у 2022 році, саму форму створили влітку 2023. 

Окремим питанням є послуги лікаря-гінеколога. "Ветеранки мають менше доступу до санаторно-курортного лікування, де б були послуги гінекологічного направлення, хоча у жінок найчастіше страждає гінекологія, якщо вони не мають іншого поранення.

Ми з Жіночим ветеранським рухом робили дослідження й адвокатували до повномасштабки відкриття військово-цивільного співробітництва. Це прописано в стандартах НАТО: якщо країна не може забезпечити жінок військовими шпиталями, то робиться військово-цивільне співробітництво. Щоб не було, як у моєму випадку, коли мені прописали при вагітності таблетки, які мали викликати аборт, або, як у випадку з моїми посестрами, коли порушили права людини й видалили дітородні органи. Вони вже ніколи не будуть мати дітей", — каже пані Андріана. 

Також ветеранка додає, що великою проблемою є сексуальні домагання у війську. На жаль, жоден з військових не сидить за вчинені злочини, немає доказової та нормативної бази, а максимальне покарання — пониження у званні. 

"Я виконував свою роботу добре. Чому вони свою виконують погано?" — це питання турбує ветеранів, які пожертвували здоров'ям та спокійним життям задля спільного добробуту, але стабільно стикаються з некомпетентністю та неорганізованістю. Наша місія зараз, як цивільних, забезпечити їм комфортні умови повернення назад та всебічну підтримку. Щоб вони знали, що вони не одні, з ними все українське суспільство.